Інтерв'ю

Олексій Цокалов: Гинуть сміливі воїни, які не ховаються за спідницями чи за медичними довідками (ФОТО, ВІДЕО)

. 4183

Завтра, 20 лютого, спливає два роки відтоді, як влада, яка втратила довіру громадян позбулася людського обличчя. Масові розстріли в центрі європейської столиці шокували весь світ. Близько 10 ранку від кулі снайпера загинув і наш земляк, громадський активіст та фермер з Бобринецького району Віктор Чміленко…
Напередодні трагічної дати ми зустрілися з його другом Олексієм Цоколовим, з яким Віктор пройшов не один Майдан. Цього дня Олексій разом зі своїми друзями повернувся з Закарпаття, де відбувались зйомки документального фільму про Віктора Чміленка. Саме там вдалось відшукати каску, якій був Віктор Чміленко в момент загибелі.

- Якщо взяти останні два роки вашого життя, всієї країни і подивитися як на історичний момент, що всі ми здобули чи втратили за цей час? Загибель Віктора та всієї Небесної Сотні навчила чомусь українців?

- Ці дні життя… Місяці, роки вони не те що знакові. Вони мають дуже велике наповнення: у спілкуванні, новими зустрічами. І аналізуючи це все, сумно визнати, що люди, які жили все життя поряд з Віктором, сьогодні не погоджуються на коментар для того ж фільму. Можливо, їм нема про що сказати, і вони досі не усвідомили хто він. «Ну поїхав, а навіщо було їхати? Так, в людини були фінанси, було все, а навіщо висовуватися»?
А люди які знали його хвилину життя, чи спілкувалися з ним якусь годину, вони з радістю говорять про Віктора Чміленка, розповідають.

- Чому так, як ви вважаєте?

- Це, розумієте, визнати себе не таким, що не до працював, або боягузом. То краще не визнавати когось іншого.

Ось мій колега, теж фермер, каже: «Ну не потрібно було Героя України зараз Віктору Чміленку давати». А у мене запитання, чому? – «Ну можливо через 5 років, бо люди до цього ще не готові». А коли вони будуть готові, вони можуть ніколи не бути готові!?. Але він є Героєм України.

- Ви брали участь в різного роду громадських акціях. Чи були випадки, що здавалося, що небезпека була такою серйозною, і здавалося, що це вже все?

- Я багато часу, проводив з Віктором і він справді Герой. Були такі часи, що я думав, що все пропало. Він Одеську трасу перекрив сам своїм автомобілем. Зупинив машини зі спецпризначенцями міліції. Одна людина, яка не побоялася зупинити колону з тисячами людей. Це не якийсь міф з Вітчизняної війни, це так було. І це було півтора роки тому. Але в той же час не признавати це?...

Треба щоб наші діти знали, хто герой і мали певні пріоритети у житті. І мій обов’язок розповісти про це. А як хто сприйматиме, це вже інша справа. Потрібно не бути байдужими, а бути впевненими, що він поступив правильно.

Я відчуваю обов’язок, навести комунікації між людьми, які зустрічали Віктора і досі не знайомі між собою, зібрати їх в один ланцюг, в одне коло. Таким чином це середовище буде ширшати. Сподіваюсь вони познайомляться на презентації фільму.

-Як народилася ідея зняти фільм про Віктора Чміленка, коли планується його показ?

- Ініціатором фільму є Ігор Токар, це його ідея. Я радий, що у нього виникла така ідея, я дуже зворушений, що є такі небайдужі люди і вони поряд. Я взяв на себе відповідальність допомагати комунікативно. Запросити людей для фільму з якими ми з Віктором зустрічались. Я бачу який великий об’єм роботи робить Ігор і допомагаю чим можу.

Були побажання учасників фільму, провести презентацію в Києві. Бо в стрічці дуже багато розповідей тих, хто живе в столиці: Ольги Богомолець, Єгора Соболєва , Андрія Куликова, Ані Бабінець, Артема Шевченка. Але ми порадилися і прийняли рішення, що презентація відбудеться у Кіровограді, а цих людей ми запросимо сюди.

- Знаю, що одним з епізодів у стрічці буде історія каски Віктора Чміленка в якій він пройшов весь Майдан, а потім вона десь поділася. Як її вдалось відшукати?
- Тривалий час ми не могли знайти каску Віктора Чміленка, у якій він був на Майдані і зображений в ній на багатьох фотографіях. Говорили, що вона знаходиться у людей на Західній Україні. Ми багато куди звертались, писали у Фейсбуці, але відповіді не було.

Кілька тижнів тому мій друг Дмитро, який знаходиться на передовій, повідомив, що знайшлась каска Віктора. Дзвінок застав мене у дорозі, і я аж зупинив машину, настільки звістка була приголомшливою. Дмитро передав слухавку чоловіку, який представився Олексієм. Він розповів, що живе на Закарпатті у селищі Берегове, а зараз служить у зоні АТО, у складі кіровоградського 3-го полку спецпризначення. Під час подій Євромайдану, у яких він теж брав участь, каска Чміленка опинилась у нього. Я розповів, що хочу повернути її родині Віктора.

Було домовлено, що він надішле каску «Новою поштою», і я навіть вказав номер відділення у Бобринці. Але потім подумав, що тодішні і сьогоднішні події знакові, а тому вирішив зустрітись з Олексієм і забрати каску особисто. Разом з Ігорем Токарем, який є ініціатором зйомки фільму про Чміля, моїм побратимом Анатолієм Борщенком та Олексієм Пацюком, який відпросився на кілька днів з частини, ми вирушили по каску на Закарпаття. Цей епізод потім увійшов до стрічки.

- А яким чином каска опинилась у Олексія після загибелі Віктора?

- Про те, що каска належала загиблому на Майдані, Олексій дізнався від знайомої журналістки Юлії Майбороди, яка колись орендувала у нього на Закарпатті будинок. Вранці 20 лютого 2014 року, коли на Майдані уже було гаряче і небезпечно, вони зустрілись у КМДА. «Якщо ти не забобонний, візьми цю каску. Вона належала побратимові, який сьогодні загинув», - сказала Юлія. «Як кажуть, один снаряд в одну й ту ж воронку двічі не падає», - відповів Олексій і взяв. Після Майдану, під час другої хвилі мобілізації він пішов добровольцем до лав ЗСУ. Пізніше також добровільно зголосився і у шосту хвилю та за розподіленням опинився у кіровоградському 3-му полку спецпризначення.

Якось він проходив мимо стели пам’яті героїв Небесної сотні, що на центральній площі у Кіровограді, і побачив портрет Віктора Чміленка у касці. Потім побачив вул.. Віктора Чміленка і фото на табличках, де Віктор також у касці.

Олексію стало відомо, що Віктор родом із Бобринеччини. Почав шукати контакти рідні Чміленка. А мій номер відшукав уже перебуваючи у зоні АТО від бійця з Бобринця. Так ми й знайшли один одного.

- Я знаю, що на заході країни ви мали намір записати ще одну знакову особу у долі Віктора Чміленка.

- Паралельно ми відшукали Івана, рятуючи якого загинув Віктор. Він також погодився дати інтерв’ю для цього фільму. Чоловік нині живе і працює у Львові. На Майдані у нього були прострелені легені, він лікувався за кордоном, у Польщі. Та зрештою отримав групу інвалідності.

- Що Іван розповів про ту мить, якої загинув ваш побратим?

- На Майдані люди вважали за свій обов’язок допомогти один одному, розуміючи, що там є небезпека, бо вже були вбиті та поранені.

Куля пробила Івану легені, зачепилася за дерев’яний щит і пройшла боком. Він стікав кров’ю, коли до нього прибіг Віктор, хоча всі кричали, що це небезпечно - працює снайпер.

Віктор поставив поруч помаранчеві ноші. І в той час пролунав постріл і Віктор падає, і падає, і все…

Потім прибігли медики, які намагались його врятувати, але це поранення було несумісним з життям.

Іван розповів, що хотів тоді кричати: «Не йдіть сюди, тут небезпечно!», - але не міг, адже його легені були прострелені…

Так він бачив останні секунди життя Віктора.

- Іван знав хто перед ним? Хто цей чоловік з помаранчевими ношами?

- Ні, вони були незнайомі до цього. Але потім, коли в Інтернеті виклали відео загибелі Віктора Чміленка, він дізнався.

- Що це за люди – Іван, Олексій? Вони чимось подібні до Віктора?

- Це люди які не можуть жити як решта людей. В чомусь мені здавалося, що вони не стандартні, не типові, своєрідні «білі ворони». Але коли спілкуєшся з ними, бачиш які вони патріоти…

Що таке, коли після другої хвилі мобілізації прослужити рік, отримавши виразку, залікувавши її ї піти у шосту хвилю добровольцем. Можна було відсидітись, прикриваючись тою ж виразкою

Вони воїни, захисники нашого краю. Де Схід, де той Краматорськ, а де Ужгород. Де Косів і де Берегово? Там до кордону з Угорщиною 2 кілометри. Він знає мову, знає все. Але він каже – я не поїду за кордон, це моя країна.

А з іншого боку ми тут, на Кіровоградщині, соромимося і не можемо підтвердити свій статус, ідентичність та приналежність до козацького роду. Але в Закарпатті я знайшов людину, яка не виїхала, яка носить оселедець. Війна за тисячу кілометрів від Олексія, але він там, і захищає свою країну. Він каже, що не хоче підписувати контракт, адже це певне зобов’язання, хоче захищати країну за покликом серця, а не за службовими забов’язаннями.

Йому 40 років і, можливо, його вік не зовсім підходить для спецназу, але він дуже професійний водій і дуже корисний для полку в цьому плані.

Коли ми верталися до Києва він був за кермом і я відчував себе дійсно в безпеці. Олексій працював далекобійником, і має власне авто.

- Я знаю, що зйомки фільму відбувались не лише в Україні, а й у Польщі, де вчаться доньки Віктора Чміленка.
- Коли Віктор загинув йшов урок французької мови. Дівчата були стурбовані, розмовляли між собою українською. І викладач зрозумів, що щось сталося, і коли вони розповіли, що загинув їх батько, вчитель заплакав.
Ірина та Катя розповіли про цей випадок і той викладач теж погодився дати інтерв’ю. Людина, яка не жала руку, не була знайома, не віталася, але через доньок Віктора відчуває себе причетним.

- Яку власну роль на сьогодні ви бачите в написанні «сторінок пам’яті» українських героїв, яка роль цього фільму?

- Ми є свідками і ми повинні це розповісти. Так, наше враження суб’єктивне, але я радий, що був знайомий з цією людиною, і у мене це щирі почуття . Я був завжди поряд. Але вийшло так, що забирають найкращих. Гинуть сміливі воїни, які не ховаються за спідницями чи за медичними довідками. Я багато знаю таких людей.

Завтра, 20 лютого, об 11.00 у Кіровограді в кінотеатрі «Портал» відбудеться прем’єрний показ документального фільму «ЧМІЛЬ», присвяченого Герою Україну Віктору Чміленку…

Розмову записали: Альона Смілянець та Валерій Лебідь
Фото і відео: Валерій Лебідь

Поширюйте

Коментуйте


Реклама