Ірина Ткаченко: про активні програми, зміни та щасливі моменти життя (ФОТО)

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 3202

Що можна розповісти про невтомну організаторку освітніх і мистецьких заходів, маму трьох дітей, дружину, викладачку і фасилітаторку Ірину Ткаченко, аби хоч трохи передати весь обсяг її щоденних завдань? В інтерв’ю для «З перших уст» Ірина поділилася тим, як проектна діяльність впливає на викладання в університеті і як врятуватися від кризи у науковій діяльності, що втомлює і надихає у спілкуванні, чим дивують діти, на що витратила б додаткові вихідні і коли вона спить…

 

tkachenko i1

– Ірино, почну, певно, з тієї частини вашого життя, яка зараз на видноті: проекти. Який із тих багатьох нині у фокусі уваги?

– Мені подобається сама концепція проекту – це обмеженість в часі, проміжні результати, відчуття завершеності, динаміка. Помічаю, що поступово освоюю програмове мислення та підхід до планування – маємо вже не один сезонний кемп, а повноцінну мережу освітніх кемпів, з яскравими тематичними таборами, що доповнюються візитами в ніші міста та урбаністичними міні-проектами. Нині в мене декілька активних проектів. "Мости до міста" - це напрям так званої мандрівної та креативної урбаністики. (Саме зараз Ірина у черговій поїздці (Чернівці–Київ) в рамках «Мостів до міста» - Н.Р.).

Що сьогодні в пріоритеті? Я долучилася до двох масштабних програм, які реалізовує разом з партнерами в нашій області ГО «Фундація прав людини». Як ментор з освітніх проектів – до менторської програми із захисту прав та інтересів внутрішньо переміщених жінок на місцевих ринках праці. Вона реалізовується у трьох областях України (Кіровоградська, Запорізька, Львівська) за ініціативи громадської організації «Фундація Прав Людини» у партнерстві із Естонським жіночим ресурсним центром (ENUT) – за підтримки Посольства Естонії в Україні. Координатор проекту у Кропивницькому й Кіровоградській області – громадська організація «Турбота».

Як тренер із мультимедійної журналістики та веб-паблішингу маю нагоду працювати в команді проекту «Платформа для блогерів: Community» в рамках програми із захисту прав внутрішньо переміщених жінок – за підтримки Фонду Чорноморського співробітництва (Black Sea Trust for Regional Cooperation).

Зі своїх автономних ідей – розпочну масштабний проект «Мости до міста» з розробки брендбуку міста та активізації креативного урбанізму.

– Нещодавно ви стали фасилітатором. Як вам у цій ролі?

– Для мене це черговий бажаний левел. З програмою «Активні громадяни» від Британської ради в Україні я знайома ось уже два роки. Мене надихають люди, які її створюють, вдосконалюють, імпонують цінності та підходи до підвищення громадської активності молоді. У середовищі активних громадян підвищується віра в зміни, реформи. Тут працює важливий підхід – дій локально, мисли глобально. Час від часу мене цей салоган рятує.

Багатьох дивує це дивне слово – фасилітатор. Це не тренер. Це людина, яка здатна створити ефект синергії людей, підвести їх до вирішення проблеми, надихнути, допомогти озвучити думки. Для мене «Активні громадяни» – це нова сфера людинознавства. Спільнота активних громадян існує не віртуально: це реальні фізичні дії і зміни, колаборація людей, реалізовані сотні ідей, історії успіху та визнання.

– Після всіх проектів – якою вам бачиться праця викладача?

- Я з радістю думаю про те, що громадський сектор і проектна діяльність врятували мене від кризи у викладацькій і науковій діяльності. Я отримала нові візії викладання, навчання дорослої аудиторії, після кожного тренінгу поверталася з новими знаннями, які в студентській аудиторії завжди грали на мій рахунок. Я відучувала силу знань та інновацій, керувалася прикладами успішних кейсів. У якийсь момент прийшло усвідомлення, що потрібно виходити в той самий комунікаційний живий дискурс, про який ми писали в наукових статтях. Ось вони – люди, зміни, трансформації, виклик, соціальні комунікації. Я спробувала бути мобільною і мені це сподобалося. Є результати – це найважливіше. Щастя, що ці сфери співпадають у роботі на кафедрі журналістики, видавничої справи та редагування.

tkachenko i3

– Якою уявляєте свою роботу через 3 роки?

– Точно знаю, що буду рухатися в напрямку проектних технологій. Розумію, що сучасні реформи в освіті змінюватимуть університет, тому необхідно бачити тренди і втілювати вже зараз ефективні освітні моделі, враховуючи, звичайно, специфіку фаху.

– Ірино, така віддана цілодобова зайнятість – це вже місія. У чому вона полягає?

– Це просто відповідальність. Може, азарт чи драйв. Це не нова якість мого характеру – так було весь час. Зі школи, у студентські роки відновилося з роботою в МДЦ «Артек», весь час підживлюється через спілкування з молоддю. Та найважливіше, що цю позицію активності поділяє мій чоловік, Сергій, бо за інших умов і ставлень було б важко жити і працювати в такому стилі.

– У що ви вірите?

- Я вірю в справедливість і добро. В людей, хоча вони трапляються різні на нашому життєвому шляху.

– Чи не втомлюєтеся від постійного спілкування?

- Мене більше втомлює і дратує непотрібна бюрократія, звіти заради звітів, потрійні стандарти, лицемірство, люди, які забирають мій час марно, не використовуючи його як ресурс для навчання чи ідей… Знаєте, є люди, з якими приємно помовчати, і спілкування з ними ніколи не в тягар.

– Чи знаходиться час на спілкування позапроектне?

– У нашій родині так мало того класичного відпочинку – моря чи гір, якщо ми кудись ідемо – то це або участь у тренінгу, або проект… Дітей можемо взяти на окремі кемпи, якщо дозволяє локація та формат. А так, щоб виключно для себе – дуже рідко. Тут спрацьовує такий підхід – спілкування має бути якісним.

– Ваші діти, які з немовляцтва у вирі подій, зараз уже досить дорослі і свідомі. Що вас у них дивує / захоплює / насторожує?

– У нас троє хлопців. Це свій колорит. Я усвідомила, що в мене немає проектів, спрямованих на дитячу аудиторію. Тому й вони потрапили у середовище молоді і, може, це піде їм користь. Я вдячна моїм дітям за терпіння, безпосередність. Я очікую, що для них у самостійному віці не буде проблемою взяти квиток на потяг і гайнути Україною, що вони теж матимуть той ген активності і громадської спільнотворчості, який їм допомагатимуть по життю.

Що насторожує? Якщо відверто, то їхнє швидке дорослішання і нонконформізм…

Важливо не загубити їх, дітей, у цьому вирі громадської активності і постійної віддачі іншим людям.

– Чи звикли вже до того, що ви дружина поліцейського?

– О, це особлива сторінка нашого життя. Довелося звикати. До ненормованого графіка, ризиків, усвідомлення того факту, що чоловік носить зброю… Оглядаючись назад, у мене знову пульсує думка – як ми це пережили, адаптувалися? З цією роботою ми отримуємо можливість мати більше якіснішого часу разом. Менше фізичного часу, але більше якісного спілкування.

– Коли б вам дали позапланові бонусні вихідні: як би провели їх?

– Зараз рідко буваю в рідному селі. Я поїхала б на якийсь час у Цибулеве.

– Мені здається, це питання цікавить багатьох ваших знайомих: коли ви спите?

- Сплю швидко. Нормально почала спати після захисту дисертації, це вже з трьома дітьми. Серйозно, нам пощастило з дітьми, які нам тільки натякнули, що таке безсонні ночі.

– Що для вас найкращий відпочинок?

– Кава, шоколад, тиша, тепло, рідні люди… А ще я люблю глянсові журнали та книги з серії «Теплі історії». Люблю щось купувати – сукні, трикотажні вироби… Зараз це дуже рідко трапляється, але раніше для мене це був ще той антидепресант.

– Коли б про ваше життя зняли фільм: який би це був жанр? А як би він називався?

– Це точно було б щось метажанрове. Суміш романтичного фільму, з елементами документалістики, комедії, іронії, екшена та «жахів» життя у відомчій квартирці гуртожитку… Це жарти, звичайно. Зараз мій улюблений жанр по життю – тревелог.

– Що я вас не запитала з того, про що би хотілося розповісти?

– Мабуть, про виклики, які стають можливостями, та про руйнування стереотипів і розширення зони комфорту. Ви запитували про мої відчуття і зміни як дружини поліцейського, то ще одна важлива зміна і відкриття – я раніше сама нікуди не їздила і не мандрувала. Мені довелося долати свою несамостійність в дорозі – і мені це вдалося.

Ще – я вдячна моїй родині – батькам, дітям і чоловікові за віру в мене і підтримку. Особливо Сергію, який якнайкраще знає, що стоїть за кожним проектом, статтею, активністю…

Спілкувалася Наталя Романюк

Сподобалася стаття?
Loading...

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв