Проїхати автостопом з Франківська до Кропивницького, щоб привезти коханій апельсини і залишитись

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 1466

Тарас Марищук – поет з Івано-Франківська. У свої 22 роки він встиг відслужити у армії, побувати в АТО, стати відомим серед дівчат-підлітків (чим він завжди хизується), проїхати 40 тисяч кілометрів автостопом. Він встряє у будь-які авантюри, що роблять це життя цікавішим. Наприклад, у листопаді він переїхав абсолютно несподівано для себе та своєї коханої Юлії, яка мешкає у Кропивницькому, з Івано-Франківська. Рішення це прийняв о 5 ранку, і о 6 вже з рюкзаком був у дорозі. 800 кілометрів, 18 годин у дорозі – це те, про що буде наша історія.

 

Спілкуємось з Тарасом та Юлею у них в квартирі, на яку вони переїхали нещодавно. До цього жили на 101-му мікрорайоні, про що хлопець постійно жартує «Уяви: приїхав інтелігентний розумний, вихований хлопець з Івано-Франківська на 101-й мікрорайон. Вона так зроду таких не бачила, як можна було не закохатися?». А історія їх почалася з соцмережі.

Далі - пряма мова:

— Ми познайомились в Твіттері. Він додав мене у друзі, після чого я написала йому повідомлення. Тарас написав геніальне повідомлення: "Нащо воно тобі, дитино?". Я відповіла щось у дусі "А тобі шкода?" І потім він зник на півроку. 

— Я відфестивалив літо, і не міг у Твіттері сидіти. А потім через півроку повернувся на той аккаунт. Я написав там одну прозову історію про дівчину Естер, і Юля її прочитала хотіла продовження її.

— Я взагалі забула про те повідомлення, як мені геть несподівано прийшла відповідь "Ні". Прос то «ні» і все. І така: вау, супер. І це через півроку, я вже забула хто це.

— Після цього ми почали спілкуватися. Протягом 5 днів ми переписувались до ранку. В потім в якийсь із днів Юля пішла спати, була 5 ранку, а я спати не хотів. І думаю "що ж робити?". Я у Івано-Франківську, до Кропивницького 700 кілометрів. Що робити? Звісно, збирати рюкзак. Їй про це, звісно, не казати. Я зібрав речі і о 6:00 вийшов з дому, поїхав автостопом до Кропивницького, не знаючи ні міста, ні людей, ні дороги сюди.Максимум, куди я доїжджав у цьому регіоні - це до Умані, і то звідти їхав на Черкаси. І я їхав 18 годин автостопом: цілий день і в 2 ночі я був у місті. Взагалі, я хотів якось на автобусі поїхати, але пропустив з Рогатину. І подумав "ну окей, автостоп так автостоп". Я зупиняю якусь тачку до Тернополя, звідти якось добрався до Умані, це було в 12 ночі, там геть глухо, машин немає. І холодно, кінець листопада. І жодного тобі ліхтаря там, найближче світло це в кількох кілометрах від заправки. І я собі думаю: "навіщо я це зробив?". Через якийсь час зупинився далекобійник, який їхав прямо до Кропивницького. В моєму серці не було ще такої радості, як тоді, бо я вже і не надіявся доїхати. Я думав вже в дусі "так, якщо в лісі - то буде не так холодно, а якщо гілками накрилися і зверху рюкзак поставити - то взагалі тепло буде". 

Приїхав я до Кропивницького о 2 годині ночі, на кільцеву дорогу біля "Ліани". Маршруток немає, звісно, таксі не знаю як викликати, і вирішив пройти пішки. Там була адреса Попова, 4. Я це вбив у навігатор, а мені чогось показало провулок Попова і я туди пішов, не знаючи, що то неправильна адреса. Коротше, я прийшов туди, мені треба була багатоповерхівка, а там цілковитий приватний сектор. І тут зрозумів, що навігатор завів не туди. Потім знайшов правильну адресу - вулицю Попова, а не провулок, і знову пішов. Біля будинку Юлі я був після 4 ранку. Я їй не говорив що їду, весь десь щось брехав: то я на дні народження, то ще десь.

— Він навіть фотку кинув, і я зрозуміла, що вона "ліва". Це було якесь фото з гуглу на запит "п'янка". А він за історією був на дні народження дружини його дядька. І там була така невідповідність між тим, яке це свято могло б бути, і тою картинкою, де просто чоловіча жорстка бухаловка. 

— А, і мав апельсини їй привезти. Все суть була в тому, що ми з нею колись переписувались і вона сказала, що любить апельсини. І довелося шукати ще якийсь цілодобовий магазин вночі. Я приїхав, поставив апельсини під якісь двері.

— А в мене ще був не одразу коридор, а спочатку тамбур. І він лишив ті апельсини під дверима в загальному коридорі, подзвонив і каже "вийди з квартири, подивись під двері". Я виходжу нічого немає. Дзвоню і кажу: "я вийшла, що далі?". Він каже: ще у один коридор виходь. Виходжу у дальній, а там темно, страшно. І потім дивлюсь - він стоїть. Весь замотаний, тільки очі видні. Я повернулась до нього спиною і стояла, не вірячи тому, що відбувається. І далі було щось таке:

- все, апельсини я вже привіз, буду їхати додому.

- які апельсини?

- ну он же вони лежить під дверима, я пішов, у мене авіаквиток у Франківськ.

- який авіаквиток, у нас немає аеропорту.

— розповідає дівчина

— Але вона мене не пустила і я залишився жити тут.

— Там був такий цікавий момент: ми сиділи після мого приїзду на кухні аж до ранку, близько шостої він каже "мені треба йти", взяв свій рюкзак і вийшов.

— Я дивлюся - у мене закінчувалися цигарки. Думаю, треба сходити в 6 ранку на заправку, в магазин. Але треба це якось цікаво зробити. Сказати "я в магазин" - не цікаво, треба драма якась у житті. Я ще сидів весь час, дивився на годинник, а Юлю це так бісило.

— Ми пролежали на підлозі кухні, було холодно, він дивиться на той годинник. Мене це вже вибісило, я їх зняла. І в якийсь момент він підіймається і йде. Такий весь засмучений, печальний, приречено надягає шапку, шарф, одягає на плечі той великий важкий рюкзак. Обійняв мене і каже «все, я пішов». Провела його, пішла до кімнати, лежала у ліжку. Через певний час чую стук у двері, виходжу, а він стоїть. Каже: Юля, ти така неуважна, я ж сказав, що мені треба йти, а не їхати. Я просто сходив в магазин за цигарками.

Тепер хлопець вже більше двох місяців живе у Кропивницькому. Вони з Юлею переїхали з прекрасного 101-го мікрорайону в центр, але свій відбиток перше місце проживання лишило. Тарас, як типовий поет, любить драматизувати.

— Ти ж розумієш, я приїхав з Франківська, з чудового Франківська, не до Львова рукою подати, до чудесних Чернівців просто пішки можна сходити, в Буковель доїхати на маршрутці можна. І приїхав у Кропивницький. Так ще і на 101-й, - жартує хлопець. 

Тарас і Юля живуть у квартирі з прекрасним видом на половину міста, який особливо красивий вночі. Вона готує кондитеру на замовлення, він працює масажистом. Юля каже, що Тарас іноді бісить, але після цих слів посміхається. Хай там як складеться надалі, але тепер у кожного з них є прекрасна історія, яка навряд чи колись забудеться.

Спілкувалась Олександра Гонтар 

 

Дорога, якою ми йдемо, веде у місто,
там можна зустріти повій і рецидивістів, 
можна випити пива, сісти у крісло. 
Можна стати великим,
а якщо нічого не вдасться, 
можна, зрештою, поїхати звідти.

Цією дорогою ми потрапимо в місто з околиць, 
так би мовити, з передових,
набережними і мостами, тихими вулицями, потім дворами.

Двом значно легше – відчуваєш підтримку й чуєш тиху розмову, 
але коли я бував тут один, то пробирався в це місто, 
наче злодій, 
ховався між будинками, 
оминав мітинги, по-можливості бари, 
але до вечора все одно був п’яним 
і місто невтомно мене ламало.

Колись, коли я блукав тут один, 
коли ще збирав міста, наче каміння, 
пробирався крізь ніч, 
холодними вулицями, 
під дощем, 
пригадую, як остання цигарка намокла,
мене пробирав лютий щем, 
тіло тремтіло і просило тепла,
і незнайома жінка мені сказала
що найкраще грітися вогнем.

Я клацав запальничкою за будинком, 
на розі,
а ти тоді на пустій дорозі
з останніх сил підіймав праву руку, 
щоб мене наздогнати, зупинити і нарешті сказати:
Приїхали. Ми приїхали!
Чуєш, як ніч готує для нас теплий сон?
Давай дочекаємось завтра.

І ти пам’ятаєш, як ранок просувався поміж дерев, 
загорялись вікна, по вулицях починали ходити двірники
і у їхніх руках були золоті мітли, якими вони змітали наші думки.

І ранок пробирався крізь наші повіки, 
загортав у імлу наші вдіті тіла,
і не чути було ані слів, ані криків, 
але кричали вулиці, кричали щодуху, 
бо ми виходили на вранішню трасу і 
покидали втомлені Черкаси,
яким не вдалось нас зламати.

Тарас Марищук

 

Дорога, якою ми йдемо, веде у місто,

там можна зустріти повій і рецидивістів,

можна випити пива, сісти у крісло.

Можна стати великим,

а якщо нічого не вдасться,

можна, зрештою, поїхати звідти.



Цією дорогою ми потрапимо в місто з околиць,

так би мовити, з передових,

набережними і мостами, тихими вулицями, потім дворами.



Двом значно легше – відчуваєш підтримку й чуєш тиху розмову,

але коли я бував тут один, то пробирався в це місто,

наче злодій,

ховався між будинками,

оминав мітинги, по-можливості бари,

але до вечора все одно був п’яним

і місто невтомно мене ламало.



Колись, коли я блукав тут один,

коли ще збирав міста, наче каміння,

пробирався крізь ніч,

холодними вулицями,

під дощем,

пригадую, як остання цигарка намокла,

мене пробирав лютий щем,

тіло тремтіло і просило тепла,

і незнайома жінка мені сказала

що найкраще грітися вогнем.



Я клацав запальничкою за будинком,

на розі,

а ти тоді на пустій дорозі

з останніх сил підіймав праву руку,

щоб мене наздогнати, зупинити і нарешті сказати:

Приїхали. Ми приїхали!

Чуєш, як ніч готує для нас теплий сон?

Давай дочекаємось завтра.



І ти пам’ятаєш, як ранок просувався поміж дерев,

загорялись вікна, по вулицях починали ходити двірники

і у їхніх руках були золоті мітли, якими вони змітали наші думки.



І ранок пробирався крізь наші повіки,

загортав у імлу наші вдіті тіла,

і не чути було ані слів, ані криків,

але кричали вулиці, кричали щодуху,

бо ми виходили на вранішню трасу і

покидали втомлені Черкаси,

яким не вдалось нас зламати.

Сподобалася стаття?
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв