Пилип Іллєнко: “Рухаємося до збільшення частки українського кіно на власному ринку до 30%”

Опубліковано . в Інтерв'ю

Кількість переглядів - 753

Про українське кіно, про те, що варто подивитися найближчі пів року в прокаті та про те, як Кропивницький чи область може долучитися до популяризації кінолокацій в регіоні “Гречка” дізнавалася в голови Держкіно Пилипа Іллєнка. До речі, він до Кропивницького приїхав 5 липня, у день, коли опублікував у соцмережах відеозвернення до Володомира Зеленського про повернення до ефіру раніше забороненого серіалу “Свати”. Пан Іллєнко назвав серіал «Свати» – «ліпецькою фабрикою» для Президента.

 

IMG 4777

 

- Прокоментуйте, будь ласка, ваше відеозвернення до Президента про повернення до ефіру серіалу "Свати". Уже була реакція Офісу Президента?

- Я виклав цю заяву на Ютуб та Фейсбук і поїхав у Кропивницький. Дорогою, керував автомобілем, а не дивився, що там хто коментує. Але наразі ще не чув, аби хтось офіційно чи навіть неофіційно зреагував. Побачимо. Мені здається, суспільна увага до цього питання прикута досить серйозно. Адже є питання, які перебувають поза межами правової площини, і лежать в площині моралі, етики, політики. Це якраз таке питання. Тобто мені здається, що у Президента Зеленського достатньо важелів впливу в цій ситуації, враховуючи те, чий цей серіал та на якому каналі він виходить. 

 

- До речі, в контексті обрання нового Президента, а згодом і парламенту, чого варто очікувати українському кіно? Адже за останні п’ять років в українське кіно вкладали достатньо коштів. Чи буде так і надалі?

- Поки не готовий щось сказати. На жаль, фактично ми нічого не чули від Президента Зеленського конкретного з приводу політики в галузі кіно і культури загалом. Є лише кілька загальних фраз. Це стосується і політичної партії “Слуга народу”. Наразі підтримку і розвиток  українського кіно як одну з основних програмних цілей задекларувало лише всеукраїнське об’єднання “Свобода”. Саме за ці питання я й відповідатиму у цій політсилі, адже балотуюся у першій десятці списку партії. Загалом, українські кіноматографісти - люди публічні, активні, які брали участь у всіх революціях і які продемонстрували, зокрема, в 2014-2015 роках здатність дуже сильно консолідуватися.Тому впевнений, що у випадку якихось загроз подальшому розвитку знову відбудеться консолідація. 

Але мені все-таки хотілося б вірити, що ніхто не буде робити ніяких дурниць і політика розвитку українського кіно буде продовжена. Адже це політика не на користь чиїхось приватних інтересів, а на користь загальнодержавного галузевого інтересу. Зокрема, і Володимир Зеленський та “95 квартал” були бенефіціарами цієї системи.

 

- Розкажіть, будь ласка, про підписану нещодавно в Канаді угоду про спільне виробництво аудіовізуальних творів. Уже відомо про конкретний проєкт, приміром, кінострічку про діаспору?

- Мені дуже приємно, що це сталося. Адже я був одним із безпосередніх переговорників, які готували цей документ. Два роки вів переговори з представниками Міністерства культурної спадщини Канади. До речі, два роки переговорів для такої угоди - це насправді швидко,  і за канадськими мірками в тому числі. Це сталося саме тому, що для Канади ми теж є країною з пріоритетним інтересом. У нас уже є деякі спільні проєкти, які вже навіть перемагали на конкурсах Держкіно, наприклад, “Ворожі іноземці” (2016 рік, - ред.). Хоч він так і не був запущений у виробництво.  Але це дуже цікавий проєкт, адже загальновідомо, що в період основної еміграції до Канади (під час першої хвилі, що відбувалася наприкінці ХIХ століття - початку ХХ століття) емігрували, в основному, жителі Західної України, що тоді належала до Австро-Угорської імперії. І коли почалася Перша світова війна, то виявилося, що ці люди є колишніми громадянами ворожої країни. Відповідно, вони були обмежені в правах. Їх там навіть збирали в трудові табори. Звісно, нині офіційна позиція Канади така, що вони визнали це за помилку. Загалом ставлення канадців до українців шанобливе, бо це одна з тих націй, що найбільше доклалася до формування Канади як держави. 

 

- А чому тоді не зреалізували цей проєкт?

- Власне тому, що не було копродукційної угоди. А зараз підписання цієї угоди дасть можливість, на мою думку, повернутися до проєкту. Я буду дуже радий, якщо його реалізують. Угода дає кожному фільму, який створюється спільно, статус національного в обох країнах. Такий статус дозволяє претендувати на державне і публічне фінансування, певні бонуси. Загалом, нам треба показати, що українці можуть будувати успішні держави. Канаду ж, наприклад, побудували. Впевнений, що рано чи пізно і тут це зробимо. 

 

- До речі, а в Канаді підтримують кіно на рівні держави? 

- Так, є компанія  “Телефільм Канада”. А взагалі це міф, що лише в Україні є державне фінансування виробництва фільмів. Воно є по всьому світу. Його дійсно немає лише в США, і то -  немає прямого фінансування, але є опосередковане. Так звані “софт-мані”, “кеш-рібейти” - повернення частково витрачених на виробництво коштів у вигляді прямих фінансових повернень чи податкових пільг. Воно існує в більшості штатів Америки, у Європі, і тільки в нас усе ніяк не запрацює. Зокрема, в деяких країнах Європи є  фінансова підтримка кіно на регіональному рівні, тобто за гроші місцевих бюджетів. Наприклад, Люксембург має бюджет на створення фільмів близько 35 мільйонів євро на рік. У нас бюджет Держкіно 505 мільйонів гривень, ще є 400 мільйонів в Українського культурного фонду і 50 мільйонів у Міністерства культури. Тобто загалом близько мільярда гривень. 

 

- А чому українці все-таки масовіше ходять на американські фільми?

- Це відбувається абсолютно у всіх країнах Європи. Це нормальна ситуація. У середньому по Європі,  національне кіно на власному ринку займає десь до 20-30% . В Україні раніше цю нішу займало кіно російське, яке глядач вважав ментально близьким. Але за останні роки, з 2014-го року, після окупації українських територій та початку війни ставлення до російського контенту змінилося і його перестали вважати ментально близьким. Сьогодні він майже відсутній в українських кінотеатрах. І не тому, що ми “все заборонили”. Насправді нові фільми не заборонені. Минулого року в український прокат вийшли чотири російські фільми. В основному, це були фестивальні хіти, які особливої каси не зібрали. А ще, люди завжди хочуть дивитися, крім американського кіно, щось про себе, своєю мовою, про знайомі ситуації, особливості, жарти, впізнавати людей, місця. Тому є запит на ментально близький контент. І ми зараз рухаємося в напрямку збільшення частки українського кіно на власному ринку до середньоєвропейського показника - 20-30%. Торік цей показник складав 8%, тоді як позаминулого року - менше 4%. 

 

- То що робити, аби український глядач ходив на українське кіно?

- Робити українське кіно. Промотувати українське кіно. Розвивати кінотеатральну мережу загалом, адже більшість населених пунктів не мають кінотеатрів. Адже практично українського кіно не було на власному ринку протягом всього періоду незалежності. І перший такий прорив, принаймні у комерційному плані, стався у 2012 році завдяки фільму “Той, хто пройшов крізь вогонь”.  До речі, режисер цього кінофільму - мій дядько Михайло Іллєнко. Власне з цього фільму все почалося. І відтоді ми насправді досить швидко прийшли до того результату, що маємо зараз. Адже кіно виробляється довго: в середньому фільм знімається півтора - два роки. В українських умовах деякі фільми знімають три роки, а то й більше. Кожен фільм - це досвід індустрії. Звичайно, є вдалі фільми, а є й невдалі. Але ніхто не ставить собі  за мету зняти поганий фільм. Здебільшого, це стається за браком досвіду та кіноосвіти. Крім того, в українського споживача є стійке упередження до власного продукту. У певних галузях це упередження долається, приміром, у харчовій сфері. В музиці це також сталося: українська музика конкурує на рівні з іноземною. А з кіно це лише почало відбуватися. Зараз багато хто ходить на українські фільми не тому, що вони українські, і вони хочуть виконати якусь патріотичну місію, - вони йдуть просто тому, що це хороше кіно. 

 

- Погоджуєтеся з думкою, що українцям найліпше виходить знімати кінострічки про сучасні події в АТО/ООС, ніж, приміром, комедії під “голлівуд”?

- Комедії також вдаються. Як правило, лідерами прокату в Європі є саме національні комедії. Адже гумор будується на ментально близьких контекстах. Він дуже важко експортується, бо іноземний гумор важко сприймається. Тому комедії є лідерами ринку і в Україні. Звісно, що складніше завдання, то більше шансів на поразку. Тому, коли йдеться про історичне кіно, на жаль, є деякі невдалі фільми. Просто тому, що команді забракло досвіду. Але це також питання розвитку. Вважаю, що хороша комедія може зробити для патріотичного виховання не менше, ніж історичний фільм. Ми і досі жартуємо цитатами з радянських фільмів, і таким чином кожного разу повертаємо себе до радянського культурного контексту. А ми маємо створити комедії, які б запустили  в суспільство нові цитати для жартів.

 

- А можете згадати цитату-жарт з українсько фільму, що запам’яталася?

- Наприклад, добре пішла цитата з фільму “Сторожова Застава” про “стрілу в лоб”. Усім дуже сподобалося. Звичайно, це був пас до відомої промови Арсенія Яценюка на Майдані. Але в результаті вийшов жарт, коли люди в кінозалах від сміху просто падали зі стільців. 

 

- Порадьте, будь ласка, на який український фільм піти. 

- На найближчі пів року, може трохи більше - осінь, зима, весна - я виділив би кілька фільмів. Це фільм “ЕКС” Сергія Лисенка - пригодницький фільм, базований на реальних подіях діяльності Української військової організації на Західній Україні початку 30-их років.  По суті це такий сучасний історичний, пригодницький бойовик, в основу якого лягла відома акція Біласа і Данилишина з пограбування пошти. Він вийде у вересні. Потім стрічка Нарімана Алієва “Додому”. Також вийде фільм “Захар Беркут” Артема Сеітаблаєва. Фільм Агнєшки Голланд “Гарет Джонс”  - про журналіста, який вперше розповів світові про Голодомор, але йому ніхто не повірив, бо всі слухали брехню Волтера Дюранті. А в березні (2020-го, - ред.) до дня народження Шевченка вийде “Толока” Михайла Іллєнка. 

 

- Кропивницький неодоноразово ставав локацією для зйомок серіалів, приміром, “Синдром Дракона”, “У минулого в боргу”, як і Кіровоградська область, де знімали частково сцени фільму “Позивний “Бандерас”, який Ви сьогодні привезли для перегляду кропивничанам. Можливо, Вам відомо про чергові зйомки кіно в місті чи області?

- Ми дізнаємося про місце зйомок вже по факту, адже затвердженням локацій не займаємося.  Проте це залежить від кожного регіону, міста. В Україні ми ініціювали рух зі створення кінокомісій. У багатьох містах вони вже активно працюють: Тернопіль, Чернівці, Ужгород, Луцьк, Івано-Франківськ та інші. Якраз кінокомісія популяризує локації, розповідає кіношникам про архітектуру, ландшафти. Іноземці, приміром, цінують те, що у нас є закинуті радянські постіндустріальні об’єкти. Наприклад, в Києві зараз часто знімають Москву. Бо  деякі ідеологічні фільми, які не сприйме Росія, вони бояться знімати в Росії. Ті ж спальні райони однаково виглядають і в Москві, і в Києві. Взагалі, Україна дуже різноманітна в плані природи та архітектурних стилів. Кіровоградська область і місто Кропивницький також можуть долучатися до цього процесу і пропонувати якісь цікаві комерційні ідеї. Я впевнений, що сюди й надалі будуть приїжджати знімати кіно. 

 

- А хто має розпочати процес створення такої кінокомісії в області?

- Бажано, щоб це були представники міської влади. Адже на початковому етапі потрібні інвестиції хоча б для того, аби зробити фотосесії локацій, створити сайт, з’їздити на кіноринки й представити себе. Діє Асоціація кінокомісій України, куди можна звернутися за консультацією.

 

- До речі, про вже нашумівший серіал “Чорнобиль”. Держкіно якось було дотично до процесу зйомок в Україні?

- Ми ніякої участі не брали. Там брав участь український продакшн, який забезпечив їм ті зйомки, які відбувалися в Україні. Але мені прикро, що ці зйомки не відбулися повністю в Україні (вони проходили також в Литві, - ред.). Не відбулися з однієї причини: бо в Україні досі не працює система так званих кеш-ребейтів, тобто часткового повернення витрачених коштів на кіновиробництво. Тому вони поїхали в Литву, де це є. До речі, у нас також був фільм про Чорнобиль, який вийшов у прокат торік влітку - “Брама” Володимира Тихого. Між іншим, американці нормально так запозичень зробили з цього фільму. У “Брамі”, знятій за п’єсою Павла Ар’є, є баба Пріся, яка залишилася жити в селі біля Прип’яті. І є сцена в п’єсі, коли до неї приходять родичі та  вмовляють поїхати після вибуху в Чорнобилі. Однак вона каже їм, що вона пережила Голодомор, революцію, більшовиків, німців, радянську владу, а тепер від неї хочуть, щоб утекла через якусь радіацію, якої навіть не видно. І це майже дослівно передали в одній зі сцен серіалу. Хоч американці кажуть, що вони не бачили ні фільм, ні п’єсу, це все дуже схоже. Може, це дійсно не плагіат, а реально однакові думки, які приходять в голови різним людям паралельно. Але, як бачите, американці здатні виводити такі речі на глобальний рівень. А п’єса Павла Ар’є, на жаль, поки що такого розголосу ніде, крім України, не має.

Валерія Жовтун. Фото автора

G

Сподобалася стаття?

Реклама
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв