Інтерв'ю

Пилип Іллєнко: “Рухаємося до збільшення частки українського кіно на власному ринку до 30%”

. 4267

Про українське кіно, про те, що варто подивитися найближчі пів року в прокаті та про те, як Кропивницький чи область може долучитися до популяризації кінолокацій в регіоні “Гречка” дізнавалася в голови Держкіно Пилипа Іллєнка. До речі, він до Кропивницького приїхав 5 липня, у день, коли опублікував у соцмережах відеозвернення до Володомира Зеленського про повернення до ефіру раніше забороненого серіалу “Свати”. Пан Іллєнко назвав серіал «Свати» – «ліпецькою фабрикою» для Президента.

 

IMG 4777

 

- Прокоментуйте, будь ласка, ваше відеозвернення до Президента про повернення до ефіру серіалу "Свати". Уже була реакція Офісу Президента?

- Я виклав цю заяву на Ютуб та Фейсбук і поїхав у Кропивницький. Дорогою, керував автомобілем, а не дивився, що там хто коментує. Але наразі ще не чув, аби хтось офіційно чи навіть неофіційно зреагував. Побачимо. Мені здається, суспільна увага до цього питання прикута досить серйозно. Адже є питання, які перебувають поза межами правової площини, і лежать в площині моралі, етики, політики. Це якраз таке питання. Тобто мені здається, що у Президента Зеленського достатньо важелів впливу в цій ситуації, враховуючи те, чий цей серіал та на якому каналі він виходить. 

 

- До речі, в контексті обрання нового Президента, а згодом і парламенту, чого варто очікувати українському кіно? Адже за останні п’ять років в українське кіно вкладали достатньо коштів. Чи буде так і надалі?

- Поки не готовий щось сказати. На жаль, фактично ми нічого не чули від Президента Зеленського конкретного з приводу політики в галузі кіно і культури загалом. Є лише кілька загальних фраз. Це стосується і політичної партії “Слуга народу”. Наразі підтримку і розвиток  українського кіно як одну з основних програмних цілей задекларувало лише всеукраїнське об’єднання “Свобода”. Саме за ці питання я й відповідатиму у цій політсилі, адже балотуюся у першій десятці списку партії. Загалом, українські кіноматографісти - люди публічні, активні, які брали участь у всіх революціях і які продемонстрували, зокрема, в 2014-2015 роках здатність дуже сильно консолідуватися.Тому впевнений, що у випадку якихось загроз подальшому розвитку знову відбудеться консолідація. 

Але мені все-таки хотілося б вірити, що ніхто не буде робити ніяких дурниць і політика розвитку українського кіно буде продовжена. Адже це політика не на користь чиїхось приватних інтересів, а на користь загальнодержавного галузевого інтересу. Зокрема, і Володимир Зеленський та “95 квартал” були бенефіціарами цієї системи.

 

- Розкажіть, будь ласка, про підписану нещодавно в Канаді угоду про спільне виробництво аудіовізуальних творів. Уже відомо про конкретний проєкт, приміром, кінострічку про діаспору?

- Мені дуже приємно, що це сталося. Адже я був одним із безпосередніх переговорників, які готували цей документ. Два роки вів переговори з представниками Міністерства культурної спадщини Канади. До речі, два роки переговорів для такої угоди - це насправді швидко,  і за канадськими мірками в тому числі. Це сталося саме тому, що для Канади ми теж є країною з пріоритетним інтересом. У нас уже є деякі спільні проєкти, які вже навіть перемагали на конкурсах Держкіно, наприклад, “Ворожі іноземці” (2016 рік, - ред.). Хоч він так і не був запущений у виробництво.  Але це дуже цікавий проєкт, адже загальновідомо, що в період основної еміграції до Канади (під час першої хвилі, що відбувалася наприкінці ХIХ століття - початку ХХ століття) емігрували, в основному, жителі Західної України, що тоді належала до Австро-Угорської імперії. І коли почалася Перша світова війна, то виявилося, що ці люди є колишніми громадянами ворожої країни. Відповідно, вони були обмежені в правах. Їх там навіть збирали в трудові табори. Звісно, нині офіційна позиція Канади така, що вони визнали це за помилку. Загалом ставлення канадців до українців шанобливе, бо це одна з тих націй, що найбільше доклалася до формування Канади як держави. 

 

- А чому тоді не зреалізували цей проєкт?

- Власне тому, що не було копродукційної угоди. А зараз підписання цієї угоди дасть можливість, на мою думку, повернутися до проєкту. Я буду дуже радий, якщо його реалізують. Угода дає кожному фільму, який створюється спільно, статус національного в обох країнах. Такий статус дозволяє претендувати на державне і публічне фінансування, певні бонуси. Загалом, нам треба показати, що українці можуть будувати успішні держави. Канаду ж, наприклад, побудували. Впевнений, що рано чи пізно і тут це зробимо. 

 

- До речі, а в Канаді підтримують кіно на рівні держави? 

- Так, є компанія  “Телефільм Канада”. А взагалі це міф, що лише в Україні є державне фінансування виробництва фільмів. Воно є по всьому світу. Його дійсно немає лише в США, і то -  немає прямого фінансування, але є опосередковане. Так звані “софт-мані”, “кеш-рібейти” - повернення частково витрачених на виробництво коштів у вигляді прямих фінансових повернень чи податкових пільг. Воно існує в більшості штатів Америки, у Європі, і тільки в нас усе ніяк не запрацює. Зокрема, в деяких країнах Європи є  фінансова підтримка кіно на регіональному рівні, тобто за гроші місцевих бюджетів. Наприклад, Люксембург має бюджет на створення фільмів близько 35 мільйонів євро на рік. У нас бюджет Держкіно 505 мільйонів гривень, ще є 400 мільйонів в Українського культурного фонду і 50 мільйонів у Міністерства культури. Тобто загалом близько мільярда гривень. 

 

- А чому українці все-таки масовіше ходять на американські фільми?

- Це відбувається абсолютно у всіх країнах Європи. Це нормальна ситуація. У середньому по Європі,  національне кіно на власному ринку займає десь до 20-30% . В Україні раніше цю нішу займало кіно російське, яке глядач вважав ментально близьким. Але за останні роки, з 2014-го року, після окупації українських територій та початку війни ставлення до російського контенту змінилося і його перестали вважати ментально близьким. Сьогодні він майже відсутній в українських кінотеатрах. І не тому, що ми “все заборонили”. Насправді нові фільми не заборонені. Минулого року в український прокат вийшли чотири російські фільми. В основному, це були фестивальні хіти, які особливої каси не зібрали. А ще, люди завжди хочуть дивитися, крім американського кіно, щось про себе, своєю мовою, про знайомі ситуації, особливості, жарти, впізнавати людей, місця. Тому є запит на ментально близький контент. І ми зараз рухаємося в напрямку збільшення частки українського кіно на власному ринку до середньоєвропейського показника - 20-30%. Торік цей показник складав 8%, тоді як позаминулого року - менше 4%. 

 

- То що робити, аби український глядач ходив на українське кіно?

- Робити українське кіно. Промотувати українське кіно. Розвивати кінотеатральну мережу загалом, адже більшість населених пунктів не мають кінотеатрів. Адже практично українського кіно не було на власному ринку протягом всього періоду незалежності. І перший такий прорив, принаймні у комерційному плані, стався у 2012 році завдяки фільму “Той, хто пройшов крізь вогонь”.  До речі, режисер цього кінофільму - мій дядько Михайло Іллєнко. Власне з цього фільму все почалося. І відтоді ми насправді досить швидко прийшли до того результату, що маємо зараз. Адже кіно виробляється довго: в середньому фільм знімається півтора - два роки. В українських умовах деякі фільми знімають три роки, а то й більше. Кожен фільм - це досвід індустрії. Звичайно, є вдалі фільми, а є й невдалі. Але ніхто не ставить собі  за мету зняти поганий фільм. Здебільшого, це стається за браком досвіду та кіноосвіти. Крім того, в українського споживача є стійке упередження до власного продукту. У певних галузях це упередження долається, приміром, у харчовій сфері. В музиці це також сталося: українська музика конкурує на рівні з іноземною. А з кіно це лише почало відбуватися. Зараз багато хто ходить на українські фільми не тому, що вони українські, і вони хочуть виконати якусь патріотичну місію, - вони йдуть просто тому, що це хороше кіно. 

 

- Погоджуєтеся з думкою, що українцям найліпше виходить знімати кінострічки про сучасні події в АТО/ООС, ніж, приміром, комедії під “голлівуд”?

- Комедії також вдаються. Як правило, лідерами прокату в Європі є саме національні комедії. Адже гумор будується на ментально близьких контекстах. Він дуже важко експортується, бо іноземний гумор важко сприймається. Тому комедії є лідерами ринку і в Україні. Звісно, що складніше завдання, то більше шансів на поразку. Тому, коли йдеться про історичне кіно, на жаль, є деякі невдалі фільми. Просто тому, що команді забракло досвіду. Але це також питання розвитку. Вважаю, що хороша комедія може зробити для патріотичного виховання не менше, ніж історичний фільм. Ми і досі жартуємо цитатами з радянських фільмів, і таким чином кожного разу повертаємо себе до радянського культурного контексту. А ми маємо створити комедії, які б запустили  в суспільство нові цитати для жартів.

 

- А можете згадати цитату-жарт з українсько фільму, що запам’яталася?

- Наприклад, добре пішла цитата з фільму “Сторожова Застава” про “стрілу в лоб”. Усім дуже сподобалося. Звичайно, це був пас до відомої промови Арсенія Яценюка на Майдані. Але в результаті вийшов жарт, коли люди в кінозалах від сміху просто падали зі стільців. 

 

- Порадьте, будь ласка, на який український фільм піти. 

- На найближчі пів року, може трохи більше - осінь, зима, весна - я виділив би кілька фільмів. Це фільм “ЕКС” Сергія Лисенка - пригодницький фільм, базований на реальних подіях діяльності Української військової організації на Західній Україні початку 30-их років.  По суті це такий сучасний історичний, пригодницький бойовик, в основу якого лягла відома акція Біласа і Данилишина з пограбування пошти. Він вийде у вересні. Потім стрічка Нарімана Алієва “Додому”. Також вийде фільм “Захар Беркут” Артема Сеітаблаєва. Фільм Агнєшки Голланд “Гарет Джонс”  - про журналіста, який вперше розповів світові про Голодомор, але йому ніхто не повірив, бо всі слухали брехню Волтера Дюранті. А в березні (2020-го, - ред.) до дня народження Шевченка вийде “Толока” Михайла Іллєнка. 

 

- Кропивницький неодоноразово ставав локацією для зйомок серіалів, приміром, “Синдром Дракона”, “У минулого в боргу”, як і Кіровоградська область, де знімали частково сцени фільму “Позивний “Бандерас”, який Ви сьогодні привезли для перегляду кропивничанам. Можливо, Вам відомо про чергові зйомки кіно в місті чи області?

- Ми дізнаємося про місце зйомок вже по факту, адже затвердженням локацій не займаємося.  Проте це залежить від кожного регіону, міста. В Україні ми ініціювали рух зі створення кінокомісій. У багатьох містах вони вже активно працюють: Тернопіль, Чернівці, Ужгород, Луцьк, Івано-Франківськ та інші. Якраз кінокомісія популяризує локації, розповідає кіношникам про архітектуру, ландшафти. Іноземці, приміром, цінують те, що у нас є закинуті радянські постіндустріальні об’єкти. Наприклад, в Києві зараз часто знімають Москву. Бо  деякі ідеологічні фільми, які не сприйме Росія, вони бояться знімати в Росії. Ті ж спальні райони однаково виглядають і в Москві, і в Києві. Взагалі, Україна дуже різноманітна в плані природи та архітектурних стилів. Кіровоградська область і місто Кропивницький також можуть долучатися до цього процесу і пропонувати якісь цікаві комерційні ідеї. Я впевнений, що сюди й надалі будуть приїжджати знімати кіно. 

 

- А хто має розпочати процес створення такої кінокомісії в області?

- Бажано, щоб це були представники міської влади. Адже на початковому етапі потрібні інвестиції хоча б для того, аби зробити фотосесії локацій, створити сайт, з’їздити на кіноринки й представити себе. Діє Асоціація кінокомісій України, куди можна звернутися за консультацією.

 

- До речі, про вже нашумівший серіал “Чорнобиль”. Держкіно якось було дотично до процесу зйомок в Україні?

- Ми ніякої участі не брали. Там брав участь український продакшн, який забезпечив їм ті зйомки, які відбувалися в Україні. Але мені прикро, що ці зйомки не відбулися повністю в Україні (вони проходили також в Литві, - ред.). Не відбулися з однієї причини: бо в Україні досі не працює система так званих кеш-ребейтів, тобто часткового повернення витрачених коштів на кіновиробництво. Тому вони поїхали в Литву, де це є. До речі, у нас також був фільм про Чорнобиль, який вийшов у прокат торік влітку - “Брама” Володимира Тихого. Між іншим, американці нормально так запозичень зробили з цього фільму. У “Брамі”, знятій за п’єсою Павла Ар’є, є баба Пріся, яка залишилася жити в селі біля Прип’яті. І є сцена в п’єсі, коли до неї приходять родичі та  вмовляють поїхати після вибуху в Чорнобилі. Однак вона каже їм, що вона пережила Голодомор, революцію, більшовиків, німців, радянську владу, а тепер від неї хочуть, щоб утекла через якусь радіацію, якої навіть не видно. І це майже дослівно передали в одній зі сцен серіалу. Хоч американці кажуть, що вони не бачили ні фільм, ні п’єсу, це все дуже схоже. Може, це дійсно не плагіат, а реально однакові думки, які приходять в голови різним людям паралельно. Але, як бачите, американці здатні виводити такі речі на глобальний рівень. А п’єса Павла Ар’є, на жаль, поки що такого розголосу ніде, крім України, не має.

Валерія Жовтун. Фото автора

Поширюйте

Коментуйте


Реклама