Лідія Забіляста: «Я щаслива з того, що можу продовжувати себе в учнях»

Коли починаєш писати про чарівну жінку та ще й талановиту, завжди здається, що не вистачить слів, аби передати всю гаму відчуттів та вражень від спілкування з нею. А з іншого боку, навіщо їх і шукати, коли вона сама скаже про себе краще, ніж тисячі доречних епітетів.

Старше покоління добре пам’ятає часи, коли Москва ― тоді столиця нашої батьківщини ―була Меккою творчою, театральною, науковою, політичною тощо. Сьогодні сучасні митці мають можливість їздити по всьому світові та брати участь у різноманітних конкурсах, стажуватися у будь-яких майстрів і де завгодно. Але все-одно для тих, хто родом із Радянського Союзу, Москва й досі є, хай не Меккою, але місцем, куди хочеться приїжджати і де охоплює почуття ностальгії.

Не перебільшу, якщо скажу, що значну роль у становленні Лідії Леонідівни як співачки відіграла радянська столиця. Саме тут вона стала всесвітньовідомою, коли у 1982 році була удостоєна золотої медалі на VII Міжнародному конкурсі вокалістів ім. П. І. Чайковського.

Той конкурс артистка пам’ятає, наче він відбувся вчора. Її тодішню конкурсну програму фірма «Мелодія» записала на плату-гігант, а Іван Козловський запросив молоду співачку разом із ним виконати фрагмент із опери «Запорожець за Дунаєм» для документального кінофільму. Невдовзі після конкурсу кінорежисер Роман Олексів запросив Лідію Забілясту знятися у фільмі «Спокута» ― екранізації опери «Наймичка» М. Вериківського в ролі Ганни.

Зрозуміло, що то було лише початком творчого, насиченого перемогами, шляху. Не останнє місце посідала в ньому і Москва.

— Пам’ятаєте свої враження від першого виступу на сцені Культурного центру?

— Ми тоді дуже серйозно готувалися до концерту. Для мене Культурний центр, в якому я до того ніколи не бувала, асоціювався з  дуже представницьким об’єктом. Але побувавши тут, зрозуміла, що навіть найсміливіші мої сподівання не відповідали дійсності. Тоді я сказала Володимиру Юхимовичу, що для мене Центр — як Ватикан у Римі — окрема держава в державі. Тут особлива атмосфера, яку важко передати словами. Саме це відзначила сьогодні і мій концертмейстер Наталія Богелава, заслужена артистка Росії, професор Московської консерваторії.

— Я так розумію, що ця дружба та співпраця дуже давні й перевірені роками?

— Ми познайомилися на конкурсі ім. М. Глінки в Талліні в 1979 році. Після того Ірина Архипова почала запрошувати мене  до Москви на концерти у Великому театрі. Там же проходив відбір на стажування в «Ла Скала». У 1982 році я приїхала до Москви на конкурс імені Петра Чайковського і знову потрапила «до рук» Наталії Володимирівни.  Тут, мабуть, окремо треба говорити про неї не як про концертмейстера, а як про людину. Вона справді відіграла в моїй долі велику роль як мій педагог — музичний керівник. Коли я приїхала на конкурс, Наталія Володимирівна звільнила для мене власну квартиру (!), аби я могла зосередитися, і створила для мене неймовірні навіть побутові умови, не говорячи вже про творчі. Тому все спрацювало на нашу спільну з нею перемогу. Ті, хто знають Наталію Володимирівну, мені просто заздрять як співачці.

Ми не бачились близько десяти років, хоча постійно спілкуємося телефоном. І коли сьогодні зустрілися, вона  сказала, що я стала більш дипломатичною і не такою прямолінійною, як колись.

— Це добре чи погано?

— Мабуть, добре. Думаю, що я стала більш зрілою людиною.

— А які власні риси характеру вважаєте позитивними?

— Мабуть, терпимість по відношенню до інших. Дуже довго  можу терпіти, намагаюся об’єктивно оцінювати ситуацію, а не рубити з плеча, але інколи все ж таки треба починати захищатися. Творчі люди — дуже емоційні, тому нас легко вибити з рівноваги.

— Чи є рецепт загартовування?

— Це настільки індивідуально. Я прийшла до театру юною, трималася субординації, багато вчилася у старшого покоління. Пізніше стала з ними врівень, а, можливо, і вище когось. Але це лише в творчій площині. Щодо моїх людських якостей — вони не змінилися.

— До всього іншого ви ще й викладаєте в консерваторії.

— Так, уже чотири роки. Зараз моєму сину Михайлу 20 років, як і моїм студентам. Можливо, тому намагаюся до них ставитися, як до власних дітей, і пам’ятаю, як боляче було мені в їхньому віці, коли чула критику на свою адресу. Звичайно, це все загартовує. Намагаюся бути завжди справедливою, аби все спрацьовувало на  результат.

— Ваші вихованці цінують таке ставлення?

— Думаю, що так. Вони мене люблять і поважають. Зараз їх дев’ять. Тільки сопрано. В мені давно була потреба щось віддавати, і так цікаво спостерігати, коли людина росте і бере те, що ти їй віддаєш. Не скажу, що все дуже гладко. Діти дуже різні, з різним вихованням, з різним статусом. Але тих, хто чимось хизується, не поважаю і не помічаю. Намагаюся в коректній формі ставити на своє місце. Якщо не розуміють — розлучаємося.

— Такі випадки були?

— Здається, двічі. Хоча вони хотіли зі мною працювати, але я знала, що результату не  буде. Треба оцінювати все вчасно і адекватно.

— І це не тільки у стосунках із учнями?

— Так. Коли зрадили в моїх почуттях або в моїх намірах, вдруге вже ніколи не повірю.

— Ваше творче життя нараховує близько сорока років. Багато було нагород та премій. Яка з них — найдорожча?

— Серед найдорожчих, безумовно, перші, що змінювали мій світогляд та формували уявлення про власне майбутнє. Я народилася в селі на Кіровоградщині, де не було жодної перспективи для творчого майбутнього. І раптом з’являється вчитель музики — баяніст, який відкрив мені світ музики.

— Пам’ятаєте той доленосний момент?

— Мабуть, то і був той момент. Але інші розповідають, що я з трьох років почала співати. Поруч із нашим будинком був обмінний пункт, де міняли зерно на борошно. Люди по два —три дні ночували  просто неба, чекаючи на свою чергу. І я виступала перед ними на імпровізованій сцені, зробленій із лантухів. Я того, правда, не пам’ятаю, але кажуть, що відтоді й починає своє творче життя Лідія Забіляста. У селі розповідають: «Лідочка, яка ж ти співоча була. Підмітаєш – співаєш. Прополюєш, садиш – і весь час співаєш».

— А що тоді співали?

— У моєму репертуарі була, наприклад, пісня «Я шахтарочка сама, звуть мене Маруся». А в більшості співала пісень, які чула по радіо. У нас була радіола «Латвія», під неї і співала. Іноді навіть придумувала власні слова. Тому саме радіо можу назвати своїми першими університетами. До того ж, мама купувала мені всі платівки, що були в селі. А пізніше придбала й гітару.

— Повертаючись до конкурсів, який із них був найважчим?

— Звичайно,конкурс імені Петра Чайковського. Конкурс височезного рівня, з великою кількістю претендентів на лауреатські звання. Серед сопрано навіть був окремий конкурс. Пам’ятаю велике напруження, яке могла долати виключно завдяки умовам, створеним Наталією Володимирівною, про що я говорила вище. Після перемоги я ще з тиждень була в Москві, а коли повернулася додому, діб зо три спала.

— А яке місце з-поміж інших посідає Національна премія України імені Тараса Шевченка?

— Це поки що моя остання перемога. Але насправді це видатна премія не завершує творчий шлях, а навпаки — відкриває його. До того ж, працюю не для премій та нагород, а для душі та людей.

— Яким узагалі є ваше ставлення до Шевченківської премії?

— Для мене вона завжди була найвищого рівня. І зараз кожен митець хоче себе порівнювати з тими, хто її вже має. Признаюся, що до того, як я її отримала, мене кілька разів оголошували лауреатом Шевченківської премії.

— Напророкували.

— Мабуть, що так. А нещодавно я виступала в консерваторії, і мене оголосили професором. Я навіть спіткнулася при цьому. Дуже не люблю, коли забігають наперед, бо переконана, що оголошене наперед тільки відтягує момент його справжнього здійснення.

Що ж до Шевченківської премії, то я пишаюся, що стала в один ряд із найкращими співаками, художниками, літераторами, іншими митцями України. В Національній опері лауреатів чимало, але востаннє цю премію отримували років десять — п’ятнадцять тому.Тому для всіх це була велика радість. Здається, щира.

— Чи є ще нездійснена мрія?    

— Саме Шевченківська премія є стимулом для подальшої роботи, вона дає сили іти далі й переконує, що ти потрібна людям. Я щаслива з того, що можу продовжувати себе в учнях. Маю великий досвід роботи на сцені, великий репертуарний багаж за плечима і до того всього можу показувати голос. Я не теоретик, а практик, що дуже важливо у викладацькій роботі: можна десять разів сказати, але поки не покажеш, не відчують.

У вокалі багато хто спирається на книжки, а там нічого нового ніхто не придумав. Вони списуються, як правило, з італійських шкіл. А коли працюєш, багато залежить від твого внутрішнього сприйняття саме вокалу і правильного співу. Тому закликаю своїх учнів слухати більше хороших записів і дуже сподіваюся, що я є для них якимось взірцем.

— В якомусь інтерв’ю ви сказали, що вас надихає музика Пуччіні…

— Це так. Наші видатні та авторитетні музиканти — Іван Дмитрович Гамкало та Левко Миколайович Венедиктов — говорили, що це справжній мій композитор. І я сама відчуваю, що він близький мені за духом. Але перші рекомендації я отримала все-таки в Італії в «Ла Скала», де проходила стажування. От із тих пір, з Пуччіні й іду по життю. Саме тому на своє 30-річчя в Опері підготувала концерт «Пуччіні в музичних образах» — арії з опер «Тоска», «Мадам Батерфляй», «Богема», «Джанні Скіккі», «Манон Леско» і «Турандот». До того ж, концерт був театралізованим, і я мала всього дві — три хвилини на переодягання. Щаслива з того, що дирекція театру пішла на ризик і мене в цьому підтримувала. Коли я повторювала цей концерт на Шевченківську премію рік потому, глядачів було набагато більше. Значить, запам’ятали.

— Сьогодні Москва особисто для вас не відіграє такої ролі як за радянських часів?

— Мені дуже жаль бути відірваною від Москви. Так само, як і московським співакам, що приїздили свого часу до Києва. Наша філармонія тоді була просто перевантажена в хорошому сенсі цього слова виконавцями з Москви: Ріхтер, Ростропович, Ойстрах, Стадлер, Архипова, Образцова, Нестеренко. І сьогодні так не вистачає цих імен!  Всі розбіглися по закордонах. Та й нас мало запрошують навіть по Україні.

Тому я дуже задоволена, що регулярно отримую запрошення від директора Кіровоградської філармонії Миколи Івановича Кравченка, який тримає дуже високий філармонійний рівень, мені здається, не лише в області, але й у всій Україні. Там проходить дуже багато різноманітних фестивалів, є камерний оркестр, за необхідності можна зібрати й симфонічний зі студентів і викладачів музичного училища.

— Ви багато років на сцені. Якщо порівняти, наприклад,  80-ті минулого століття і сьогодення, ставлення до оперного мистецтва змінюється?

— Оперне мистецтво в усі часи було елітарним. Зараз інформативне поле збільшилося за рахунок телебачення та Інтернету, які, на жаль, не завжди пропонують високоякісний продукт, що врешті-решт спотворює смаки. І ті, хто ніколи не відвідує оперний театр, вважають, що саме це і є еталон якості. Я щаслива, що працюю в Національній опері України, завжди переповнені зали. У нас ставляться хороші вистави, весь час оновлюється репертуар. Протягом останніх років було багато запрошених режисерів-постановників із-за кордону, що позитивно впливає на театр взагалі, на акторів та слухачів зокрема. Так що з цієї точки зору можу впевнено стверджувати, що ситуація навколо оперного мистецтва не погіршилася.

Але є й інша сторона. Платна освіта негативно впливає на рівень майбутніх виконавців: багато потрапляє людей, яких не треба вчити співати, але яких потім ще треба і працевлаштувати. Так що знизився рівень не репертуарної політики театрів і відвідування, а рівень кадрів.

— Чи є в оперному театрі поняття вікових ролей?

— Зрозуміло, що є, хоча й не так очевидно, як у драматичному театрі. Я поступово відходжу від партій молодих героїнь. Дехто не розуміє, чого я не співаю Чіо-чіо-сан. А їй же 15 років! Коли партії дівчат виконують літні співачки, виглядає це, м’яко кажучи, не дуже гарно. Не так давно залишила партію й Тетяни в «Євгенії Онєгіні».

— Жалко залишати партії?

— Ні. З легкістю розлучаюся, бо кожну співала понад 25 років. За цей час пройшло кілька поколінь і глядачів, і співаків. А от мої студенти переживають, що не можуть мене побачити на сцені в якихось партіях.

— А є відеозаписи?

— Звичайно. У мене все є. Сину вже набридло весь час їх тиражувати. Оцифрувала й усі аудіозаписи. Архіви величезні. Не було б і книжки «Голос, як струни душі…», якби не було архівів.

— Чи можете намалювати портрет Ваших прихильників?

— Це люди в більшості своїй освічені в музиці. Мають великі колекції моїх записів, навіть інколи зі мною ними діляться. Знаються на всьому, що відбувається в музичному світі. Дуже часто саме від них дізнаюся про нові модернові постановки. І з роками прихильників стає все більше — жінки і чоловіки різного віку.

— Були незабутні зустрічі в житті?

— Якщо переглядати фотоальбом, то дуже багато. Це і поїздки по діаспорах за кордоном: Австралія, Аргентина, Європа, США, Канада тощо. До того я навіть не уявляла, скільки українців живе по всьому світові. Я зустрічалася з представниками ще першої хвилі іміграції, які зберегли свої традиції та мову.

Моє життя дуже насичене та цікаве. Під час поїздок у делегаціях зустрічалася з надзвичайними людьми. Серед них, наприклад, актор Малого театру Віктор Коршунов. Багато було просто неймовірних людей не творчих професій. А скільки відкрила для мене особистостей Італія!

— Сьогодні їздите за кордон?

— Почала собі в цьому відмовляти, бо надовго відлучатися з дому немає можливості. Мамі понад дев’яносто років. А друга причина – син. Та ще була ситуація, коли в Китаї літак від шторму лягав на крило, а потім пережили там цунамі з землетрусом. Слава Богу, що залишилася жива. Для мене це був знак, який я, напевне, зрозуміла правильно. І хоча театр ще кілька років виїздив за кордон, я дала собі слово, що більше їздити не буду.

— А часто буваєте на батьківщині? Є там родичі?

— Мама вже десятий рік живе зі мною у Києві, тому відчуття дому лише в столиці. Але в рідних краях багато друзів, шанувальників, педагогів, які мене навчали, яких завжди бачу в залі на моїх концертах. Директор філармонії завжди привозить усіх моїх родичів, чим мене дуже хвилює.

Я ношу прізвище мами, а по батькові я Дорошенко. Батькова рідня майже вся виїхала по великих містах, а мамина — залишилася в селі. Ми дуже цінуємо родинні зв’язки.

— А звідки таке прізвище?

— Хтось мені розповідав, що колись наш рід пішов від циган. Але стверджувати не буду, бо не перевіряла.

— По життю вірите в долю, чи людна власними руками створює своє життя та щастя?

— Особисто мене завжди вела провідна зірка. Якби я росла в музичній родині, ходила до музичної школи, все було б зрозуміло. Але в моєму випадку спрацювала все ж таки природа. А природа — вище за нас, значиміше. Ми можемо на неї впливати лише своєю роботою.

— Ви віруюча людина?

— Я глибоко і часто замислююся над тим, що керує мною, що мені допомагає. І завжди переконуюся, що навіть коли здається, що сама всього досягла, все одно не від мене залежало.

— Щось нами керує?

— Так. І багато разів мала на те підтвердження. Інколи відчуваєш, що треба піти до храму та побути наодинці з Богом. У мене бувають розмови на цю тему з сином. Коли він був маленьким, ми постійно ходили до храму, що був поруч із нами. Потім він подорослішав, змінилися цінності, тому я на нього не тисну — нехай сам обирає шлях. Але бачу, що коли у нього складні моменти в житті, він відкриває Біблію. Тому не треба нікого ні в чому переконувати: людина сама відчуває потребу в тому чи іншому. А я в найвідповідальніші моменти життя завжди ходжу до церкви.

— А яка ви вдома?

— Дуже сувора. Але інакшою я не можу бути, бо ніколи не мала можливості перекласти на чиїсь плечі відповідальність. От зараз на два дні поїхала і щаслива з того, що він може приглянути за бабусею. А раніше хлопець був маленьким, тепер мама перейшла у дитячий вік. Розслабитися неможна. Живу їхнім життям. І в цьому плані я відчуваю свої обмежені можливості. Якби не сцена та робота зі студентами…

— І що рятує?

— Можливість усамітнитися (для цього є можливості) та квіти, які дуже люблю. І їх у мене дуже багато.

— Звідки ця любов?

— Від мами. У неї завжди був ідеальним город та багато квітів. Люблю займатися дизайном власних клумб та квартири. Сама викладала басейн та гірку. У мене є кущі, під якими живуть їжаки, біля басейну — качки, є чаплі. Вони настільки справжні, що мама їх прийняла за живих. Під камінням я розкладаю гумових вужиків, жабок, які реагують на рух і квакають, коли проходиш повз них. І від того отримую величезне задоволення, і в цьому бачу справжню красу.

— Це теж творча робота. А як щодо хатньої?

— Все, зрозуміло, роблю сама, бо не люблю безпорядку. Чи відчуваю задоволення? Мене більше дратує, коли це не зроблено.

— Ви сова чи жайворонок?

— Жайворонок. Коли будувала будинок, спальню на схід зробила аби кожного ранку зустріти сонце. Я людина природи до мозку кісток.

— А чи асоціюєте Ви себе з якоюсь твариною?

— Коли я співала Чіо-чіо-сан, одна прихильниця мені завжди дарувала квіти з метеликами.

— Вам подобаються метелики?

— Взагалі так. Вони такі тремтливі. І коли за ними спостерігаєш, викликають такий же трем.

— Любите їздити відпочивати?

— Я стільки їздила, що не відчуваю в тому жодної потреби. Бували періоди, коли приїздила, одну валізу ставила, а іншу брала. Дуже дивуюся, коли люди у віці мандрують і щось хочуть пізнавати. А мені навпаки, хочеться домашнього затишку. Моя стихія сьогодні — дача за 50 кілометрів від Києва.

— А море?

— Я до нього спокійна. Це не моя стихія. За гороскопом я Діва, а це  стихія землі. Мабуть, тому і гори — теж не моє.

— Чи маєте кулінарні вподобання?

— Дуже люблю приймати гостей і частувати їх чимось смачненьким. А от собі відмовляю в тому, що може зашкодити голосу.

— Чи маєте фірмову страву?     

— Їх у мене безліч — на кожен день інша. Це і захоплює моїх гостей. Страви з м’яса, риби, салати. Все, що завгодно.

— А від чого відмовляєтесь?

— Якщо говорити про голос, то, звичайно, треба уникати горіхів, хурми, груш, газованих напоїв, шампанського, томатів, кислот, що впливають на голос, гострих приправ. А от масло какао та вершкове масло мають лікувальні властивості та пом’якшують зв’язки.

— Українська страва улюблена є?

— Люблю борщ, зварений за всіма канонами. Такий, як в дитинстві. Дуже люблю страви, приготовані в печі. Памʼятаю мамин запашний хліб. Його пекли по суботах на весь тиждень після того, як зроблена вся хатня робота. Ідеш селом, і з кожної хати пахне хлібом. Вишня, бузок. То — рай.

— А чи були закордонні кулінарні враження?

— Свого часу була дуже вражена китайською кухнею. Потім зрозуміла, що китайські кухарі найкращі у світі. Як вони вміють готувати рис, ніхто не приготує. А от суші не вживаю.

— Чи можете сформулювати коротко: щастя – це…

— …бути потрібною людям, коли світ сприймає такою, якою ти є, просто жити на цьому світі і відчувати, що тебе хтось цікавить і ти когось цікавиш.

— Значить, ви щаслива людина.

— Так. Мене багато що в цьому житті цікавить. Я не обмежена в спілкуванні. Інколи навіть пізнають на вулиці. Це вдвічі приємно, бо це значить, що люди ходять до оперного театру. І коли бачать мене в магазині, це як одкровення, що я звичайна жінка. Виявляється, дехто й досі вважає, що народні артисти — недосяжні та живуть в якихось особливих місцях. А я живу на Лівому березі Дніпра, користуюся метро, машини не маю.

— У вас уже повний «джентльменський» набір: син, будинок і купа посаджених дерев…

— І більше того. Я народилася в місцях Івана Карпенка-Карого, де ще з тих часів є дубова алея корифеїв українського театру. Так там  уже й мій дуб росте. Чому з цього не радіти?