Віктор Липа: Це прекрасне відчуття – бути творцем
Подорожуючи Холодним Яром, «Гречка» продовжувала шукати цікаве для Вас. І розповість трохи про майстра по дереву з Черкащини – Віктора Микитовича Липу.
– Як Ви почали займатися різбленням?
– Бог дав! От почав займатися на пенсії. А за життя ким я тільки не працював. Прожив таке життя, що вам і не снилося. Важайте, весь Радянський Союз ногами пройшов: Ленінград, Ростов, Красноярськ, Омськ, Томськ. Любив мандрувати.
А працював художником. Всякі лозунги на заводах малював. І для себе, звісно.
Навчатися почав на Західній Україні, там минуло дитинство. Діди збиралися і вчили нас робити різні корисні речі. Там із дерева вони уміли робити все: ложки, посуд, топірці.
– І вам згодилися ті знання?
– Ну, те, що вмієш, за спиною не носити. А от коли вийшов на пенсію, вирішив переїхати сюди (село Полуднівка Черкаської обл. – примітка).
Коли майструю, то відводжу душу. От на початку з рук не все виходило, а якась сила змушувала: «Роби – вийде!» Особливо страшно було, коли ікони робив. Не знаю, чому. Вже багато зробив.
– А де вони? Ви їх продаєте?
– Та ні, дарую. Якщо продавати, то це надто дорого. Я туди стільки праці вкладаю. І душу. Постую, молюся. Чорнову роботу – наприклад, сорочку на іконі я можу автоматично робити. А коли сам лик починаю, то тоді вже треба духу набратися…
– Чому вибрали саме це село?
– Полуднівка – гончарне село. Чи не єдине із сіл, яке стоїть на червоній глині. Хотів займатися гончарством, а захопився різбленням. Зараз тут гончарів немає. Старовинні меблі, гончарні кола – все, що залишилося після розкуркулення, забрали до музеїв. Село взагалі вимерло. Місцевих тут зараз чоловік 70.
– А сама місцевість впливає на роботу?
– Впливає. Тихо тут. Встаю о 3 годині ночі. Поп’ю кави і починаю працювати. Я вночі в основному працюю. Вночі тільки зірки і ти… Працюєш, і воно починає проявлятися. Вдень мені вже щось починає заважати.
– Ваші діти наслідують ваше ремесло?
– На жаль, ні, комп’ютери заполонили їх. Не мають бажання творити. А от онучок буде щось робити своїми руками, точно буде! Він у мене зовсім друга людина. Новий козак, який духом буде сильний і святістю своєю!
– Що б Ви побажали молоді?
Для душі людині потрібна робота руками і голова, яка вміє думати. І пробувати, і ще раз пробувати. А коли виріб буде готовий – самі будете вражені.
От ви бачите світ, подорожуєте, спілкуєтеся. І це все залишиться в пам’яті. Колись це пригадається і допоможе відійти від суєти.
Це прекрасне відчуття – бути творцем. От мені вже нестрашно помирати – після мене щось залишиться.
- онук Микитка
Настя Дзюбак
Фото: Валерій Лебідь
