У Кропивницькому показали психологічну драму "Дыхание мертвых рыб"

Опубліковано . в Культура

Кількість переглядів - 614

 

22 червня, у Кропивницькому відбулася вистава від театру «Палата №6» «Дыхание мертвых рыб" за п’єсою Ігора Яковлева.

 

Театральне життя Кропивницького не надто насичене, незважаючи на славу батьківщини українського професійної Мельпомени. Виникнення чогось нового, альтернативного класичному та професійному театру імені Кропивницького – це завжди цікаво (а чи добре – інше питання).

Не так давно у нашому місті почав діяти молодіжний аматорський театр «Палата №6» на базі Кропивницького інженерного (машинобудівельного) коледжу. Оскільки актори займаються цією справою у вільний від навчання, чи роботи час – вистави грають не так часто. Тому 22 червня був майже винятковий день – «Палата №6» давала виставу.

На афіші було заявлено, що глядачам пропонується психологічна драма у одну дію.

Перед початком

Адміністратор театру попередила всіх (традиційно) вимкнути мобільні телефони і пояснила, що обмежена кількість глядачів обумовлена специфікою вистави. «Не лякайтесь, ми обмежили продаж білетів щоб передати все, що ми хотіли б». І дійсно – камерна атмосфера підходила для матеріалу. Крім того, технічні характеристики вистави були скромні: освітлення сцени обмежилось кількома лампами, які вихоплювали з темряви двох головних акторів та моментами використовувалось музичні вставки, щоб підсилити емоції від сказаного. Динаміки на сцені теж майже не було. Але всі ці моменти допомагали зосередится на безпосередньому змісті реплік, слів. Щоб глядача нічого не відволікало і він міг з легкістю погрузитися у матеріал, світ головних героїв, провести паралелі з власним життям. Безпосередня близькість до сцени давала можливість розгледіти всі емоції на обличчях акторів.

Кількість дійових осіб було мала – 4 особи. Але основна взаємодія проходила між двома ключовими персонажами. У центрі вистави – історія з життя сім’ї, яка могла статися з будь-ким.

Вистава

На стільці сидить хлопець, у білій сорочці. Він байдуже дивиться у глядацьку залу, його обличчя нічого не виражає. Трохи згодом зявляється жіночка, яка вдягає медичний халат, лікар та медсестра. Стає зрозуміло, що події розгортаються у стінах психіатричної лікарні. Дійові особи – це персонал лікарі, мати та іі син-підліток.

Зав’язка досить інтригуюча: при динаміці рухів та мовлення між матірю та лікарем, син залишається статичним. Навіть коли репліки стосуються безпосередньо його – він не подає виду. Протягом всієї вистави події розгораються саме у такому ключі: мати та лікар ведуть діагол, а хлопець байдуже сидить.

У своїй розповіді жінка розкриває своє та синове життя як на долоні: вийшла заміж через вагітність, чоловік її не кохав, але почуття обов’язку змусило його це зробити. Через час вони розлучилися. Не дивна історія, так? Що ж робить її такою, щоб показувати зі сцени? А те, що через розповідь матері розкриваються душевні переживання дитини, які відобразилися на всьому його житті.

Чому «Дыхание мертвых рыб»?

Переломним моментом у житті хлопчика став момент, повзянаний з рибами.

«Было тридцать первое августа. Мы вместе зашли в продуктовый магазинчик. Я занималась покупками и на какое-то время потеряла его из виду. И обнаружила у рыбного прилавка. Там не было льда, на котором так красиво смотрятся мёртвые рыбы. Они лежали на голых железных подносах за стеклом. Видимо их привезли недавно. Они уже не бились, но всё ещё открывали рты, вдыхая воздух. Некоторые реже, другие чаще. Мой сын стоял и смотрел. Не отрываясь. Не знаю, сколько времени он смотрел на них, прежде чем я подошла. На его лице не было никакого выражения, и я не придала значения происходящему. Хотя как раз эта пустота в его лице должна была меня насторожить. Ведь обычно он так живо реагировал на все события, на всё, что видел. Он спросил меня: «Что с ними? Они умирают?» Он никогда не видел, как задыхаются рыбы. И я сказала: «Нет, они засыпают. Просто засыпают».

З тих пір хлопчик став не такий. Його мати проводить алюзію подальшого життя хлопчика саме з цими рибами: він наче помер, ще тоді, але продовжую механічно вдихати повітря. Цей момент можна вважати кульмінацією. Після цього історія стає зрозумілою, її розмотуєш, яка клубок ниток: поступово, дивлячись на всю ситуація геть по-іншому. А розв’язка, яка мала б відповісти на всі питання, породжує інші.

Рефлексія

У виставі порушили теми, які настільки близько до нас, що вже стали буденними: стосунки у родинах, де батьки розлучені; сприйняття світу дітей, які живуть у таких сім’ях; які наслідки такого виховання.

 

Сподобалася стаття?
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити