“Пустоцвіт” Тимура і Олени Литовченків: історія і вигадка без надмірної ідеалізації
Зовсім нещодавно, вештаючись всесвітньою павутиною, я натрапила на новий роман Тимура Литовченка, але вже написаний у співавторстві з його дружиною Оленою. Нова книжка мала назву «Пустоцвіт».
Ця книжка присвячена періоду відновлення Гетьманщини Єлизаветою та її скасування Катериною. Головним героєм роману є останній гетьман Кирило Розумовський.
Твір містить багато цікавої інформації для всіх, кого хоч трохи цікавить історія рідної країни. Наприклад, мене зачепило те, яким чином старшому з братів Розумів вдалось отримати графський титул (виявляється, це не лише через те, що він був чоловіком цариці Єлизавети). Автор доволі сміливо, і трохи незвично подає проблему Гайдамацького руху. Мені імпонує його критичне ставлення до ватажка цього руху – Максима Залізняка (автор взагалі намагається нікого не ідеалізувати).
Окрім історичних подій і фактів, які дуже вміло поєднані з художньою вигадкою, книга багата чудовим гумором. Насправді, відрізнити де реальна історична подія, а де домисли Литовченків, дуже непросто. Складається враження, що автори жили і в часи Розумовських, а тому всі діалоги і найменші деталі у романі були ними десь підслухані. Це величезна рідкість для історичного роману, коли віриш у написане на 90 відсотків.
Але вже після прочитання книги, приходять не дуже оптимістичні думки. Адже Розумовський, дійсно, маючи купу можливостей, через свою недалекоглядність та неосвіченість все втратив. Та найгірше і найнеприємніше в усій цій історії те, що, прочитавши твір, розумієш, що в нас сотні таких Розумовських. «Пустоцвітів» вистачало і в минулі часи, і сьогодні їх також не менше. Скільки перспектив мали наші правителі в різні епохи, але все було втрачене через страх, невпевненість у власних силах і купу інших факторів…
Хто знає, якщо б у момент відновлення Гетьманщини, місце гетьмана посів не Кирило Розум, а той, у кого його брат купив титул, можливо, все б склалося інакше… А можливо, все б склалося інакше, якщо б склалася Польська Конфедерація? А можливо, якщо б дочка Єлизавети та Олексія Розумовського таки змогла б посісти престол… Скільки ще таких «якщо?»…
Але історія не має умовного часу…
Проте змушена констатувати, що часи минають, а принципи, за якими у нас призначають на керівні посади, залишаються… куми, свати, брати, фаворити… Коли ж у нас нарешті почнуть цінувати професійні якості? Хотілося б побачити такі часи…
За матеріалом “Гречаного блогу” Олени Сінченко
