Підкорюючи Монблан або на хвилі Радіо Шамоні (ФОТО): частина перша
До редакції “Гречки” надійшов лист від кіровоградця, що у складі всеукраїнської групи подолав пів-Європи, щоб підкорити Монблан. Читайте і дивіться як це було.
Ранкове містечко Чоп – місце збору нашої команди, виявилось напрочуд чудовим, яке мені чомусь запам’яталось прикольною назвою в англомовному варіанті. Раніше я думав що буває тільки «T-Shirt», а виявилося ні, буває і «TChop».
Гумор українських прикордонників був не ахті, тільки крізь зуби почули: «їдьте, їдьте … ще приїдете». А попереду вже майорів угорський кордон.
– Речі заборонені для ввезення є?
– Звісно ні! – проскандували майже всі автоматично, а в голові банером засвітилося «Та повний же рюкзак».
І дійсно було трохи ризиковано, бо напередодні прийняли рішення все ж таки спробувати провезти тушонку, сало, ліки та газ в балонах, які були розподілені по різних рюкзаках команди.
– Чиї речі?
– Мої – відповідаю я.
– На догляд.
В мене два рюкзаки: один «заряджений», другий чистий як сльоза – там спорядження. Хапаю останній й починаю все монотонно розкладати на стіл: карабінчик, мотузочка, вісімка, касочка і т.д. Митник попався зовсім не україномовний, але збагнув швидко, що з моїм темпом та коментами ця процедура викладання буде тривати вічність, тому далі пішла лайка на угорському діалекті, що не має перекладу, і митник почав закидати мої лашки швиденько назад у рюкзак. Ну все. Зустрічай нас, Європо!
Спочатку дорога йшла селами, селами, ну зовсім як закарпатські, а потім все завмерло. Що трапилось? Виглянув у вікно. Та ні, нічого, їдемо. Просто руки укравтодора сюди не дійшли, почався автобан, водії занудьгували. Швиденько пролетіли повз озера Балатон, домовившись обов’язково заїхати на зворотному шляху. І ось нас вже вітає Буда і Пешта. Ну що тут сказати. Це круто!
Часу як завжди бракує, вирішуємо не зупинятись – Будапешт це окрема сторінка історії. Ставлю галочку в планах на майбутнє. Прощавай, Угорщино!
Словенський Марибор – місто-казка. Тихо, затишно і дуже гарно. За графіком маємо тут ночівлю і вечір вільного часу, йдемо оглядати місто. Місцеві весь час пролітають крізь нас на великах, сигналячи і вигукуючи щось лайливе. Хм??? Зрозуміло – ми йдемо по вело доріжці. Взагалі склалося враження, що Марібор – найспортивніше місто – місцеві майже поголовно всі на велосипедах, які до того ж можна взяти на прокат в одній частині міста, а здати в іншій.
На вулицях все розраховано на туристів: всюди є інфоцентри, багато вказівників, на стендах абсолютно безкоштовно можна взяти мапу міста, буклети на різних мовах, анонсовані різні мистецьки заходи, а в парках є … місця для поцілунків! Ну точно Європа. А ще є річка Драва!
Вечоріє, згадуємо що в нас все ж таки кав’яр-паті. Подивимось чим нас пригощатимуть. В кафе нам пропонують австрійське пиво (погоджуємось не роздумуючи), і навіть не знаю як перекласти перше слово з реклами. Вирішуємо не ризикувати, замовляємо салат.
– В місто ходили? – питають нас на рецепції готелю.
– Так – відповідаємо хором.
– А чого ровера не брали?
Ось і скажіть, як «радянській» людині додуматись, що у вартість номера включено прокат велосипеда. Швиденький сніданок за принципом «all inclusive», і знов в дорогу. Попереду Італія!
Італія – це жара і замки, при чому останніх за годину я нарахував більше ніж пальців на руці. Десь зліва зовсім поруч промайнула Венеція, яку швиденько заніс в ті ж плани на майбутнє, а в підсумку дороги в Європі – то суцільна нудьга.
По дорозі в італійській Аості мали підібрати лвів’янина … вирішили зупинитися, розім’ятися та прогулятися містом. Що тут казати, це треба бачити.
Знайомство з масивом Монблан з італійського боку починається … з підземелля. Такий собі малесенький тунель довжиною в 12 км з написом десь на глибині – Франція. Навіть і не знаю де можна перетнути кордон двох країн під землею, раніше мені такого не доводилося.
Майже три тисячі кілометрів і ми на місці призначення – альпійське містечко Сен Жерве ле Б’єн, де за задумами й мав знаходитись наш базовий табір.
Наметове містечко в Криму чи Карпатах … нічого спільного не мають з кемпінгом в Альпах. Французький кемпінг – це музей, в якому все підкорено якомусь дивовижному закону гармонії відпочинку. Господарі підготували нам палку промову з нагоди нашого приїзду, з якої ми майже жодного слова не зрозуміли. Ну не говорять французи англійською, а ми єдине що змогли з себе витягнути так це широке розкотисте хорове – «Мерсі-і-і». Спілкування передбачало бути душевним.
Місця під наші шість наметів виділили напевно аж з пів гектара ідеально стриженого газону з видом на Монблан. В кемпінгу цілодобово безкоштовно! працюють душеві з гарячою водою й туалети (чомусь і перші і другі спільні для чоловіків і жінок), для відпочиваючих безкоштовні шезлонги, столи, стільці та дитячий майданчик. На рецепції є міні-магазинчик, де є французьке вино, сири й пиво. Хм! І все це за 8 євро/доба з людини? Райське життя.
Але хорош розслаблятись. Переходимо в активну фазу нашої експедиції. Нагадую, що наша мета все ж таки побувати на даху Західної Європи – а це 4810 метрів над рівнем моря.
Вечірній час присвячуємо останнім приготуванням: перевіряємо спорядження, ще раз обговорюємо маршрут, орієнтуємо мапу на місцевості, згадуємо правила безпеки і поведінки в горах, завгосп роздає харчі…
Завтра зранку в бій. Склад групи більш менш досвідчений, тому вирішуємо трохи набрати висоту, а там вже зробити акліматизаційні вихід та ночівлю.
Сонечко ще не зійшло, а ми вже топтали альпійські стежки в повному обмундируванні, подумки виказуючи своє невдоволення важкелезному наплічнику. І що туди можна було такого напхати … Йшов перший день нашого сходження. Висота набиралась дуже повільно, йти було важко й жарко, довго й трохи занудно, зате краєвиди відкривалися просто фантастичні.
Зазвичай «буржуї» – альпіністи з розвинених капіталістичних країн (прим. автора) цю ділянку підйому проїздять на … трамваї. Такий собі файненький трамвайчик на Монблан, всього за 22 євро в один кінець. А ми що? Ми пішки! Ми що не козаки?
Взагалі то передгір’я Монблана – це національний парк, і виявилося що розбивати намети ДО певної висоти заборонено. Це трохи не входило в наші плани, бо платних ночівель на маршруті не передбачалося. А правила є правила. Але робити нічого тре йти вперед і тільки вперед. Стежка тим часом вивела нас на мальовничу галявину з таким собі повноцінним баром-ресторанчиком посередині, трохи далі височів невеличкий готельчик в альпійському стилі. Якимись неймовірними зусиллями почуттів і жестів ми від господарів ресторану дізнались, що це приватна територія, одночасно і комплекс і гірськолижний курорт «Col De Voza», який ми відразу ж охрестили «Коло Воза», і намети тут не ставлять. А ось тут увага! Якщо нам потрібно, ми можемо спокійно переночувати одну ніч у них на подвір’ї, ще й води питної сказали дадуть. І це все абсолютно безкоштовно. Пострадянський мозок починав такого не витримувати. Але нам що, нам козакам ночувати коло воза не звикати.
Вечір пройшов душевно, як в кінозалі з фільмом про гори, картинка статична – зате заворожує. І все б нічого, якби запах нашої їжі не накликав би непроханих гостей. Ух, французька лисяча морда … А ми в тебе салом українським контрабандним кинемо, що тоді? Ба, сподобалось, так сподобалось, що набравшись відваги підійшов і почав з рук його їсти. Не даремно наше сало всюди хвалять. Нє. Стоп. Це вже наглість!
Ранок другого дня почався з прогулянки … Своїм дзвоном в п’ять кіло нас вітали справжні альпійські «мілки», але чомусь чорні. Я вам скажу то були зовсім не милесенькі корівки з реклами, а цілі коровомегамонстри, хоча й дуже миролюбиві. Корови на альпійських луках пасуться без усякої охорони і пастухів, бо вони знають секрет напевно, а електродріт по периметру не дає їм його забути.
Команда знаходилась в піднесеному настрої, потрохи набирали висоту, позаду залишилися дерева й луки, пейзаж почав біднішати, стежина вужчати … а погода псуватись.
Інформаційні стенди з щоденним БЕЗКОШТОВНИМ прогнозом погоди пророчили пориви вітру до 110 км на годину і дощ. Одним словом справи кепські. Порадившись, вирішуємо змінити маршрут і відступати до резервного укриття – маленької хатинки «Cabane des Rognes 2768m». На маршруті груп багато і деякі теж почали розвертатись в бік притулку. Не знаю як ця назва звучить французькою, але туди ми метнулись швиденько кабанчиком і … були перші. Хоча що з того, душа то в нас слов`янська, широка. – Заходьте, хлопці, всі, на вулиці ми ж вас не лишимо. Ось так я і спав всю ніч товкаючи в бік якогось датчанина, перевертаючись від храпу хлопців з прибалтики, та ще цей гам польський…
Ранок видався не кращим, на вулиці мряка, дощить, йти не резонно, речі промокнуть за мить, а сушити зась, вирішуємо чекати й використати резервний час передбачений на маршруті. Розпач. Нудьга. Розглядаємо місцевість навкруги.
Біля притулку стоїть металевий сміттєвий бак з «вухами» догори, куди кожен бажаючий БЕЗКОШТОВНО викидає принесене з собою (а буває і зібране) сміття. В зазначений час прилітає «волшебник в голубом вертолете» і уносить його кудись вдаль, а на ранок він знов стоїть там чистесенький і пустесенький. Важко щось таке подібне коментувати, але жодної пустої пластикової пляшки чи целофанового пакета ми не бачили на всьому маршруті. Чистота ідеальна, музейна й первозданна. Та й взагалі мені не зрозуміло як таке може бути – сервіс є, а платити не потрібно. Відразу навіяло асоціації за Кримом – де сервіс ще треба пошукати, а прохід і стоянка всюди тільки за мзду. Напевно, щось в нашій рідній ненці ми робимо не так… Сумно.
Роздуми про життя перериває довгоочікуваний сонячний промінчик, який як по команді ставить всіх на ноги. В путь.
Декілька годин ходу і нас зустрічає візитівка класичного шляху на Білу Гору – громадська вбиральня біля притулку «Refuge Tete Rousse 3167m». Хм?! На такій висоті? Споруда виявилася з ознаками дизайнерського мистецтва, яка частенько використовується не зовсім за призначенням: це й притулок в негоду, і клуб по колу інтересів, і навіть … столовка. Так в тамбурі іноді гріють чай і готують їжу. А в середині ще цікавіше. Сидиш собі, споглядаєш вершини масиву Монблан, піку Біонассей, розмірковуєш про життя і … крутиш педалі. Точніше одну і не менш ніж п’ять разів! Так каже велика інструкція з користування в коміксах, що висить на дверях прямо перед очима. Все дуже інноваційно-екологічно просто. За туалетом тягнеться гумовий конвеєр, який транспортує все залишене під льодовик і через декілька десятків років маємо внизу перетерті добрива на все тих же альпійських луках. Що тут скажеш, сервіс і турбота про природу.
Намети мусимо ставити неподалік від легендарного WC – (Winner’s Club – прим. автора) і прямо в калюжу, загороджуючи їх від вітру сніговою стіною.
Взагалі стоянка на Тет Руссі це такий собі граничний рубіж, точка неповороту. В голові крутиться символічне питання: Ти трус? І дійсно від романтики навколо залишилось одне каміння, лід та сніг, сурові умови життя, сильний вітер та холод, а попереду ще й «Grand Couloir». Великий кулуар або Кулуар Смерті, як його називають гірські гіди. Це такий собі майже кілометровий жолоб з верху якого летить каміння, іноді розміром з «чемодан», а альпіністи в проміжках між падінням намагаються його траверсувати (перебігти з одного боку на інший). Кожного року в ньому трапляються нещасні випадки. Якесь злощасне місце. А іншого шляху з цього боку немає. Я його охрестив «руським кегельбаном».
Продовження читайте на “Гречці” завтра.
Володимир Михайлов
Фото надані автором
Матеріал надісланий до редакції “Гречки” автором в рамках конкурсу “Найкращий мандрівник”. Напишіть про свої мандри, або вишліть цікаву фото чи відеоісторію та виграйте передплату на україномовну версію журналу National Geographic.