Дім, який збудував Ніл: через 8 років в Україні не має бути жодного інтернату

Опубліковано . в Статті

Кількість переглядів - 1648

 

Через 8 років в Україні не має бути жодного інтернату. Держава більше не виховуватиме дітей, а допомагатиме сім’ям у цьому. Пастир церкви «Отчий дім» Ніл Плохов із Кропивницького вирішив діяти раніше – він узяв під опікунство вісьмох дітей, які були за крок до інтернату, й заради них переїхав із міста до села, де придбав маленький дім і велику територію навколо. Там Ніл навчає дітей жити, працювати і любити інакше. 

Історія записало "Радіо-свобода".

Випробування життям

У кухні з низькою стелею на пральній машинці муркоче чорно-білий кіт. Його мати покинула одразу після народження, а прийняла за свого і вигодувала інша кицька.

«Прийомне батьківство процвітає в нас навіть на такому рівні», – розповідає Ніл Плохов, 43-річний чоловік.

Він сидить на великому шкіряному кріслі на чолі довгого столу, якого нещодавно змайстрував сам. Старого, каже, не вистачало для всіх 15 членів його сім’ї.

Задля великої родини подружжя спеціально переїхало з Кропивницького, де мало будинок і бізнес, до села Клинці неподалік міста, щоб створювати свою республіку для дітей. Але тому передував тривалий шлях.

«Дев’ятнадцять років тому ми з дружиною стали християнами і прийшли до церкви. Саме тоді я почав задумуватися, чому я взагалі живу на цій землі».

До того в Ніла ставлення до віри було скептичним. Наприкінці 90-х, розповідає, з друзями займався вимаганням грошей. У місті їх боялися, проте й нетривалі ідеали рекету почали швидко руйнуватися, і виникло запитання – що далі, у чому сенс життя?

«Одного мого товариша життя привело до Бога. І тоді я подумав – якщо вже Сашко покаявся, то, певно, Бог точно є».

Декілька разів у житті Ніла траплялося так, що він дивом залишався живим. Коли чоловік почав усе аналізувати, то зрозумів – Бог має на нього плани.

«Інакше б мене вже давно не було, господар би позбувся мене, як неплідного дерева», – проводить аналогію з однією з біблійських притч Ніл.

Згодом чоловік почав шукати інструменти для роботи з молоддю і дізнався про всесвітній християнський скаутський рух Royal Rangers, що існує з 1961 року.

Ціль Royal Rangers – розвивати особистість дитини в чотирьох напрямках: духовному та розумовому зростанні, фізичному вихованні й соціальному орієнтуванні. Для дітей організовують табори, походи, щотижневі зустрічі з дискусіями та навчають жити за християнськими заповідями.

Саме в Royal Rangers Ніл себе і знайшов.

На початку двотисячних у Кропивницькому вже були християнські скаути. Ніл познайомився з єпископом центрального регіону Союзу «Церкви Божої України» Миколою Литвиним, який погодився на відновлення руху. Згодом запропонував Нілу створити й очолити в Кропивницькому церковну громаду. Так виник «Отчий дім».

«Колись я навіть не уявляв, що можу бути пастирем. Все, чого ми хотіли з дружиною – це служити більше й ефективніше», – розповідає Ніл.

Коли подружжя взялося за відродження Royal Rangers у місті, довкола них почали об’єднуватися люди. Поступово рух перетворився на систему, в якій потрібно було не лише розважати та навчати, а й улаштовувати побут дітей, допомагати з потребами в їхніх сім’ях.

«У нас вдома ніколи не було цукру. Щойно я куплю десять кілограмів, як Іра каже, що потрібно знову заїхати в магазин. Як? Але ж я щойно купив! До нас приходила неймовірна кількість дітей, і вони постійно пили чай», – згадує Ніл.

Для дітей, до яких місіонери приїжджали в інтернати, не мало користі нечасте спілкування та подарунки. Потрібно було думати про їхню долю після повноліття, коли доведеться самостійно влаштовувати життя.

«Ми розуміли, що за нами стоять люди, що ми маємо потенціал щось змінити в їхньому житті, що наш приклад може народити нових соціально корисних особистостей».

Ніл почав ставити запитання Богу, мовляв, куди йому рухатися далі.

«І я отримав відповідь, що тут моя земля, «всю цю землю, яку бачиш, Я її дам навіки тобі та потомству твоєму» – слова, що колись почув Авраам, який ступив на землю обітовану. Їх почув і я».

Згодом чоловік зрозумів, що йшлося не лише про його власних трьох дітей, а й про інших.

Випробування дітьми

Іншими, але так само своїми, стали восьмеро дітей, над якими Ніл та Ірина взяли опікунство. Всиновлювати або бути прийомними батьками не бажали – це б обмежувало кількість дітей, чого вони не хотіли.

Першими стали п’ятеро братів і сестра з однієї сім’ї. Працівники соціальних служб попросили Ніла взяти дітей, аби тих не відправили до різних інтернатів. Діти вже дев’ять місяців жили у притулку.

«Мене попросили зберегти сім’ю! І я подумав – це ж заклик Божий. Потрібно терміново їх забирати! – згадує Ніл. – Але я не знав, що діти бувають різними… Дехто з них проходив спостереження в психіатричній лікарні».

Перший місяць для дітей у новій сім’ї – «медовий», каже Ірина. Діти хочуть сподобатися батькам, а батьки – дітям, тимчасово між ними панує ідилія. Саме в цей період Ніл, Ірина та діти разом поїхали на море.

«Так, дещо в поведінці дітей нас дивувало, але характер вони показали згодом, повернувшись додому», – каже Ірина.

Діти не знали правил поведінки, дисципліни, взаємодії в сім’ї, допомоги. Їхні батьки, розповідає Ніл, зачинялися самі у флігелі біля дому, де мали телевізор, комп’ютер і бар, а діти робили все, що хотіли в будинку. Вони ламали там лічильники, вибивали вікна і навіть не знали, що вночі можна вийти в туалет, тому ходили під себе.

Діти не реагували на зауваження й прохання. У них був новий світ, який вони ще не встигли скуштувати. Щоночі діти влаштовували безлад у будинку, а коли Ніл прокидався, вдавали, ніби сплять. Чоловіка це дратувало:

«Я розумів, що поламав життя своїм дітям, і не знав, як чинити далі. Як проповідувати любов, якщо я її не маю?»

«А вони не знали, що таке любов, – додає Ірина. – Вони на початку називали кожного «мамою», не вкладаючи в це слово жодного сенсу».

Для Ніла ці шестеро дітей стали першим випробуванням віри.

«Вже восени я мав такий стрес, що в мене ледь не підірвався ґрунт моєї віри. Я відчував, наскільки діти були лицемірними та деструктивними. Я хотів дарувати їм любов, а в голові було лише: «ви зіпсували мені життя», – каже він.

Ніл був готовий іти до єпископа з проханням припинити його пасторську діяльність, а церкву зачинити. Були думки повернутися на роботу і більше ніколи не мати справи з підлітками.

«Мені здавалося, що я не той, ким є насправді».

Але подружжя почало молитися, і за декілька місяців ситуація стабілізувалася. Ніл почав згадувати, якими методами він виховував своїх дітей.

«Одного дня я їм сказав: тепер ми будемо не просто жити і усміхатися одне одному, а й здобувати нові звички».

На думку чоловіка, саме звички формують характер і подальше життя дітей. Для них створили циклічні умови з затиснутими лещатами: робимо – добре, не робимо – погано, розповідає Ніл. Кожна невиконана робота карається чергуванням у будинку.

Змінити правила гри чоловік погодиться лише тоді, коли діти почнуть з ними розмовляти, пояснювати причини своїх вчинків. Проте поки вони готові страждати і витримувати будь-яке покарання заради свого звичного, попереднього способу життя.

Випробування роботою

Чіткий розподіл обов’язків у домашньому господарстві – один із Нілових методів виховання. Догляд за територією навколо будинку і свинями, козами, коровами, котами і собаками – відповідальність дітей. Але до роботи потрібно бути готовим морально, тому що це справжня підготовка до дорослого життя, чого не вистачає у вихованні дітей в інтернатах, переконаний Ніл.

Один із найстарших у сім’ї, Коля, має постійне зобов’язання – готувати їжу для собак. Хлопець довго пручався, але потім змирився.

«Я пояснив Колі, що ми всі разом живемо в домі, де є обов’язкова робота. Ми з мамою не можемо робити все самі. І собак, які нас охороняють, також потрібно доглядати».

І поки всі діти сплять в обід, Коля прокидається першим, одягає старий теплий одяг і йде на вулицю варити кашу для собак.

Постійна робота, на думку Ніла, рятує дітей від неробства й від необґрунтованих рішень.

«Віталіку, зроби, будь ласка, чаю», – просить Ніл одного з хлопців. Той погоджується.

«Тату, а нас вісім?» – перепитує.

«Так, вісім», – спокійно відповідає Ніл.

«А чай який робити, з ромашкою?»

«Так, з ромашкою».

«А цукор всім кидати?»

«Так, усім. Віталіку, може, я ліпше сам зроблю чай?»

«Ні-ні, я роблю».

Ніл пояснює: це захисна реакція дітей на його прохання. Вони зазвичай не відмовляються працювати, але роблять усе для того, щоб наступного разу Ніл не давав їм роботи. Наприклад, ставлять багато запитань.

Але так відбувається не з усіма. Дванадцятирічний Микита, над яким Ніл та Ірина зовсім нещодавно взяли опікунство, вже працює з пристроєм для паяння. Він з власної ініціативи почав лагодити зарядні пристрої, гірлянди, іграшки, які ламали його брати і сестри.

«Одного разу ми купили дорогу машинку на радіоуправлінні. За декілька днів після того, як нею «погралися» діти, я вже знайшов мішечок з деталями від неї. А Микита все відремонтував! Щоправда довелося додати пластикових трубочок до неї», – показує винахід сина Ніл.

Микиту і його брата Данила Ніл називає інакшими. Каже, що у виховання цих дітей батьки вклали достатньо. Проте сталося так, що їхня мама померла, а батько почав пити, тому вже чотири місяці вони живуть у домі Ніла.

«Вони знають, що таке любов. І коли ці хлопці говорять про свої почуття, то вкладають туди сенс. Вони потребують ніжності та хочуть її віддавати», – пояснює Ірина.

Випробування системою

«А-мінь», – кажуть діти в один голос після промовленої Нілом молитви перед трапезою.

Ніл не змушує їх усіх молитися, вчить лише толерантно ставитись до того, що сповідує він і його сім’я. Розповідає, що коли лише починав виховувати дітей, то наламав багато дров через свої переконання – довелося змінюватися.

«Так, можливо, вам не поталанило, що ми віряни. Але так сталося, що ви живете в нашій сім’ї», – переповідає Ніл слова, з якими він звертається до дітей. Найголовніше, що він намагається донести до них – без християнства вони би не мали нічого. Ніл просить дітей їздити з ним на служіння щонеділі. Проте чи молитися й чи ставати вірянами – лише їхній вибір.

Ніл з Іриною не наполягають, аби діти називали їх мамою і татом. Адже вони мають і пам’ятають своїх батьків. Ба, вони мають їх пробачити, і, повернутися та доглянути, коли ті стануть старими. Це важливо для особистої моральної реабілітації та ресоціалізації.

 «Ми не створюємо ілюзії для дітей, що ми сім’я. Ми не їхні батьки. Наша задача – показати, якою має бути сім’я. І після повноліття їм доведеться вийти з нашого дому. Звісно, сюди можна повернутися, але, ймовірно, тут житимуть інші діти», – каже Ніл.

Натомість він старається сприймати всіх дітей як своїх. Каже, що це є його боротьбою з собою. З дітьми змінюється він сам. Якщо вони ще чогось не знають або не вміють, то ніщо не заважає разом навчитися. І поки Ніл за допомогою уроків на YouTube майструє спільний обідній стіл, його хлопці будують літню кухню біля будинку. Вперше в житті роблять фундамент, кладуть цеглу та дах.

«Інакше вони не виростуть, – каже Ніл, – для мене найбільше задоволення – це спостерігати за їхніми змінами».

Особливо цих змін потребують ті діти, які не вміють жити самостійно. Таких юнаків у домі Ніла двоє. Він не брав над хлопцями опікунство, а просто дозволив жити в його сім’ї і допомагати з господарством. У цей час вони разом мають розібратися зі всіма негараздами.

Геннадій, один із таких юнаків, має батьків, проте йому все одно важко давати раду своєму життю. Раніше він мешкав з мамою, але та після розлучення з чоловіком почала пити й пішла з дому. Спочатку вони з сином жили разом на дачі, а місцеві хлопці змушували Геннадія красти в магазинах. Після того, як юнак літо провів у таборах Royal Rangers, вирішив залишитися з родиною Ніла.

«От Геннадій виріс, але куди йому йти? Де його чекають? Де йому працювати? А тут він має принаймні щось своє. Я переймаюся за всіх людей, які живуть тут. Головне, щоб вони не байдикували, а працювали і здобували нові звички, які сформують їхній характер і життя».

Поки що юнаки живуть у маленькому будиночку, але в планах Ніла – збудувати котедж на п’ять однокімнатних квартир для таких, як вони. Ніл спробує допомогти цим дорослим дітям відкладати гроші й поступово будувати для себе окремий дім.

«Щойно дитина закінчує навчальний заклад, соціальні служби з полегшенням видихають, що їм більше не потрібно нею перейматися. Її доля далі нікого не цікавить. Як і те, що дитина-сирота не має навиків елементарного самостійного виживання. Цього їх ніхто не вчить».

У дім заходить Коля з червоними від холоду щоками, роздягається, п’є чай і запитує в батька, чи можна йому пограти на комп’ютері – їжу для собак він приготував. Ніл дозволяє. На півгодини дозволяє.

 

G

Сподобалася стаття?

Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв