Люди Кро: як громадські ініціативи змінюють місто

Опубліковано . в Статті

Кількість переглядів - 2486

 

Трохи більше року тому, коли Кропивницький був іще Кіровоградом, у місті точились справжні баталії. Хтось бив себе копитом в груди і переконував – місто треба називати на честь фортеці Святої Єлисавети, хоча напевно знав, що назвали його у свій час на честь російської імператриці. Інші не вгавали, що це колиска українського театру, що корифеї – наше все – і байдуже, що зараз хороші театри сюди приїздять зрідка.
І якщо в перейменувальному двобої примирення знайти було важко. І Російська імперія тут потопталась, і театральні зірки колись були. От у чому б суперники точно погодились – хорошої екології тут не було ніколи.


Не кожен обласний центр може похвалитись найбільшою статистикою онкологічних хвороб. Жоден не стоїть на урановому щиті, коли щойно виїхавши на окружну, бачиш терикони уранових шахт. Хто ще може похвалитись, що його мешканці знають про газ радон, а місцями на центральній площі може зашкалювати лічильник Гейгера, бо ж плити граніту, якими оздобили її, ввібрали радіацію?

 

Кропивницький, який у соцмережах став Кро, і далі залишився білою плямою для решти українців.
Але, здавалось, всім плювати. Ще донедавна міняти щось, хоч на дещицю покращувати ситуацію було не в моді. Втекти з міста – це був найбільший подвиг і гордість.В країні війна, долар так і не став знов по 8, кому треба та екологія, сквери-клумби, дерева-квіточки та в взагалі це місто? Вижили – вже молодці.
І тут як сніг на голову – ті кому не байдуже.

Рятівник скверу

Мало хто з мешканців Кропивницького згадає, що центральний сквер носить ім’я Богдана Хмельницького. Тут його всі називають «бл*дський сквєрік», ну а більш скромні – просто «сквєрік» або «центральний сквер».

Він дійсно у самому серці міста – по один бік міськрада, по інший ринок – і це чи не єдине місце тіні, де можна сховатись у літню спеку. Тут ще залишились нормальні дерева: не обпиляні під стовп обленерго, не поскубані по-звірськи комунальниками. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло: десять років тому рекреаційну зону хитрим способом взяли і передали в оренду на 49 років. Під забудову. Коли орендар надумався будуватись, тобто спиляти дерева і по периметру скверу наставити ларьків, запротестували люди і міська влада змушена була звернутись до суду. Отак місто вже роками судиться за ділянку, а будівництво на ній поки що неможливе.

В той самий час і орендарю, і довгий час владі було глибоко плювати на те, що в центрі міста гадючник. Вдень через сквер пробігають люди, які скорочують дорогу до ринку, чи біжать до єдиного в центрі громадського туалету чи зоомагазину, які тут «мешкають». На стежках розкладають свій товар бабусі – фіалки, гіацинти, крокуси – навесні, доморощені троянди і ромашки, гладіолуси і лілейники – влітку.

Поруч сидять на лавочках ті, хто по вуха запльовує «сквєрік» сємками. Там в ряд розташувався секонд-хенд «Золоті купола» із однойменною пивнухою (словом, якщо при згадці про купола ви думаєте про Михайлівський золотоверхий, а не про «дом казенный да тюрму центральную», то ви точно не клієнт цього закладу харчування) та інші генделики.

Бувалі кажуть, що ввечері у сквері працюють повії, за те він і отримав народну назву. Чи правда це? Для більшості це залишиться міською легендою, бо яка нормальна людина зайде ввечері в неосвітлений сквер, де регулярно стаються то бійки, то поножовщина?

Не дивно, що сквер місцем своїх регулярних проповідей обирають протестантські церкви. За допомогою колонок і пісень вони нагадують про Бога, але постійні клієнти скверика не ведуться на провокації і продовжують лузати сємки в такт.

Ще донедавна у сквері був портрет вождя пролетаріату, нанесений на гранітну стелу. Але тепер Леніна декомунізували. Вже рік як прикрили пластиком із написом «об’єкт на реконструкції». Прибрали стелу несподівано і в один день.

А ще колись у сквері були клумби. Ну принаймні так кажуть. Мені їх бачити не довелось, але от бабуся каже, що точно були. Колись.

Навесні «сквєрік» засвітився в фейсбуці. Точніше «засвітився» темношкірий чоловік, який прибирав на колишній клумбі.

«Ось такий безвіз. Негри в скверику вже працюють. А що далі буде», - написав якийсь дотепник, запостивши фото. Проте замість насміхань і схвалення отримав відсіч. Всі як один коментували – «молодець мужик, головне, видно, що не москаль. Як українці не можуть, то хоч хтось лад наведе».

Як виявилось згодом, чоловік став не випадковим героєм фото. Його звати Джон, і він збирається там, у місці, яке всі обходять, відкрити піцерію, орендувавши приміщення колишнього «гнидника».

Бачу вивіску TheBoss та йду знайомитись. За барною стійкою мене зустрічає Світлана, дружина Джона. У них сьогодні останній день перед офіційним відкриттям.

В приміщенні злегка відчувається запах курива, що намертво в’ївся в стіни. Навколо фото ретролітаків.

«Ми ще не встигли змінити дизайн. Тут було кафе «Авіатор». Ми згодом плануємо все змінити. Хочемо, щоб тут з’явились фото одного американського фотографа, та і взагалі заклад плануємо в американському стилі. Наша фішка буде американська піца – з товстішим, ніж у італійців, тістом і сирними бортиками», - розказує вона та зве чоловіка.

До мене виходить чоловік зі щирою посмішкою. Джону 40, але виглядає він молодше 30-ти. Його батько з Нігерії, мама – з Англії. Сам він вже 10 років як офіційно громадянин України.

Починаю розмову українською, а Джон дуже ламаною російською. Тому згодом обоє переходимо на англійську.

«Я приїхав сюди понад 10 років тому і був вражений. Оце така вона Європа? Приїхав вчитись на програміста, а виявилось, що нібито маю вчитись у Льотній академії на пілота. Але я не хотів бути пілотом. Почав сваритись. У той час англійську взагалі мало хто знав. А Свєта знала. Так ми і почали спілкуватись і дружити. Вона допомагала мені орієнтуватись в незнайомому місті», - розказує про свою історію кохання.

«Мої рідні живуть в Англії. Ми мали змогу емігрувати. Але це моя принципова позиція - залишатись в Україні. Я прийняв українське громадянство. Це місто дало мені дружину, трьох дітей. Тепер і я маю для нього щось зробити», - так він пояснює, чому вирішив обладнати свою піцерію в сквері.

«Коли я вперше його побачив, то був шокований. Просто біля міськради таке. Взагалі не розумію, як його можна було віддати на 49 років в оренду. Орендар же не приводить його до ладу! Він навіть освітлення встановити не хоче. Друзі мене вмовляли не купувати приміщення тут. Взяти його деінде, наприклад, на Жадова (великий спальний мікрорайон – авт.), але я свідомо хотів тут. Розумієш, якщо тут з’явиться гарне місце для відпочинку, то сюди почнуть ходити гарні люди. І тим, хто тут смітить, стане соромно. Он, глянь! - показує мені на юнака за вікном, який сидить дупою на спинці, а ногами на сидінні лавки. – Я кілька разів робив зауваження. Але, думаю, коли тут, за столом, буде сидіти і відпочивати родина з дітьми, дивитиметься у вікно, йому просто буде соромно так робити. Знаю багатьох українців в Англії, які дивуються чому я залишаюсь тут. Але не можуть всі виїхати. Треба просто робити, що можеш. Я планую створити місце де можна смачно поїсти, відпочити і клієнт у мене завжди буде правий», - переконує Джон.

З повагою ставиться і до своїх працівників.

«Дуже хочу, щоб ти написала про нашого кухаря, Ярослава! Ми з ним вдвох готуємо. Він ще молодий, але дуже талановитий. І про Андрія – він супербармен. Він придумує такі коктейлі, що просто люкс», - каже Джон, і посміхається геть некропивницькою, набагато відкритішою та щирою посмішкою.

Фото, за яким Джона застав незнайомець, було зроблено якраз тоді, коли він приводив до ладу ділянку для майбутньої клумби.

«Іноді помічаю, як хтось здивовано посміхається. Мені це трохи дивно. Адже зараз є інтернет. Можна побачити все. Чого я маю когось дивувати? Я бачив, що чоловік мене фотографує. А вже згодом фото виявилось у Фейсбуці. Якби я його зустрів знову, то просто хотів би спитати: а що він хорошого зробив для цього міста?» - каже Джон.

Джон каже, що вести бізнес у Кропивницькому складно. Для нього не зрозуміло, як можна було здати центральний сквер в оренду на 49 років людині, яка навіть не прагне його покращити, і чому вартість оренди у нашому місті на рівні столичних цін. Проте вважає, що аби в місті і країні почалися зміни - треба кожен день на совість робити свою роботу, а не нарікати на ситуацію.

«В Україні є певне неправильне уявлення про Нігерію. Так, у Нігерії, як і в Україні, є корупція. Але вона різна. Наприклад, у Нігерії можуть сказати «ми зробимо метр дороги за 100 тисяч», зробити його і забрати гроші, а в Україні можуть сказати те саме, забрати гроші та ще і метр дороги не зробити».

Шаленіють від власника кафе і відвідувачі. Так, смачна піца, але зрештою цього дива в місті не бракує, а от уважний власник, який підійде спитати, чи вам було смачно, вислухає зауваження і наступний раз зробить саме на ваш смак – нонсенс. Саме за цим ідуть люди! Ну і за сирними бортиками, звісно.

Вже за кілька тижнів роботи піцерія стала місцем тусовки для іноземних волонтерів і студентів, бо тут і спік інгліш, і знайома їм широка посмішка, і приязність. Тому згодом тут запрацював мовний клуб, де відпочити і попрактикувати англійську можуть всі.

А Джон поставив собі вже нове завдання – вивчити українську.

«У тебе дуже гарна мова. Зараз я балакаю російською, але дуже хочу вивчити українську. Вона дуже гарна. Мелодійна. Мені дивно, чому самі українці не балакають нею. Це дивно. Взагалі українська культура мені чимось близька. А гуцульські мелодії дуже нагадують рідні», - говорить на прощання господар піцерії.

Берегиня дерев

«Кіровоград – степів ясна окраса,
Залитий сонцем вщент, як виноград,
Якщо його не бачив ти ні разу,
То завітай у наше місто-сад», - таким віршем починався радянський путівник міста.

В дитинстві мені здавалося, що хранителем цього саду був мій дід. Він працював на поливальній машині зелентресту. Зранку поливав асфальт, аби прибити пил і полегшити життя у літню спеку, далі ж поливав клумби. На них переважно росли чорнобривці і троянди. Після дитсадка він тією ж вантажівкою-поливалкою забирав мене, і справи ми продовжували вдвох. Він пішов на пенсію в 1995. Після того якось поступово в місті почали зникати клумби.

В 2012 зіграти на повній відсутності квітів у місті спробував кандидат в нардепи від «Партії регіонів». Він закликав провести в місті акцію «Мільйон чорнобривців». Охочим роздавали безкоштовно насіння квітів для домашніх палісадників, а на місцях колишніх клумб у червневу спеку висадили розсаду чорнобривців. Піар-кампанія провалилась. Квіти як один усі не прийнялися, через відсутність поливу і безтолкову літню посадку. «Хотіли мільйон чорнобривців, а вийшов мільйон заморишів» - жартували тоді в місті.

Вже понад рік місто-сад обласний центр нагадує ще менше. Хіба в травні і то в межах Дендропарку, де висаджені сотні сортів тюльпанів.

Здається,за останній час декомунізувалися не лише назви і пам’ятники, а й дерева, висаджені тридцять і більше років тому . Їх просто методично намагаються винищити, в поодиноких місцях замінивши їх туями.

В нерівному бою з пилкою полягли липи, тополі, каштани, акації.

До кожного дерева було своя претензія: липи –липнуть, акації і тополі подразнюють алергіків, каштани їсть шкідник - міль, а панькатись і лікувати їх ніхто не буде.

Молоді туї, до слова, без постійної підтримки і догляду, у степовій зоні приживатись ніяк не хочуть – жовтіють і чахнуть. А ті, яким вдається вижити, все одно не дають тіні.

За 2016 рік в місті знесли 690 дерев. На це з міського бюджету виділили 2 000 000 гривень. Така ж сума на знесення дерев була запланована і цього року. На 2018 на спил дерев заплановано вже чотири мільйони гривень.

Влада переконує, що пиляють лише старі-хворі дерева, або ті, що заважають електричним дротам.

Куди дівають деревину? Офіційно, на дрова малозабезпеченим. Хто ті «малоймущі», які в газифікованому місті досі топлять грубу і споживають дрова тонами – загадка. Лихослови ж кажуть, що дерево пускають на тирсу, брикетують і за допомогою фірм-посередників продають за кордон. Мовляв, «свої» фірми, що виступають субпідрядниками комунальних підприємств, отримують гроші за спил, а потім ще і гроші від продажу деревини.

Терпець урвався у журналістки і мами – Надії Паливоди. Усе почалось із Фейсбуку, де вона створила групу «Озеленення Кропивницького».

« Все що ми бачимо, впливає на нас і наш психологічний стан. Бути в сірій кімнаті з облізлими стінами й побитою підлогою - і знаходитися в чистій свіжій кімнаті з чудовим євроремонтом - це два різних відчуття.
Іти по закиданій сміттям вулиці повз сірі, пописані матюками будинки - це одне відчуття, а йти по чистенькій вулиці десь в Амстердамі з кольоровими будиночками, зеленим газоном і красивими деревцями - зовсім інше.

Це називається «теорія розбитих вікон»: помітивши навіть невелику розруху навколо себе, людина хоче чинити цієї розрухи ще більше. Така психологічна особливість. Розбиті вікна підштовхують розбити й поламати ще щось. І навпаки - цілісні красиві чисті речі спонукають людину поводитися пристойно та охайно», - пояснює журналістка, чому ж таки бореться за зелені насадження.

Зібравши навколо себе небайдужих, волонтерка почала роботу одразу в кількох напрямках.
Сама з друзями і всіма небайдужими висаджувала нові дерева. Патрулювала ситуації щодо нових випилювань дерев, вимагаючи дозволів і у разі порушень викликала правоохоронців.

Ловила за руку власників, у яких дивним чином «самі по собі» перед вивісками масово гинули дерева. Така біда, наприклад, спіткала дерева біля усіх аптек одної місцевої мережі, де вони загороджували рекламні вивіски. Довести і покарати власника за те, що підливали дерева хімією, не вдалося, але завдяки розголосу інші дерева вижили.

Жінка почала діалог з владою, аби довести – у цивілізований спосіб дерева не можна обпилювати до стовпа , каштани від молі можна легко і недорого лікувати, а тополі – взагалі скарб для міста, адже їх пух насправді не є алергенним, а от затримують радіоактивне випромінювання вони найкраще.

Екологічну тему підхопили підприємці, місцеві політики і влада. За рік хто тільки не організовував акцій з висадки дерев. Проте молодих дерев з’явилось таки в десятки разів менше ніж зрубали.

До того ж, закопувальники дерев у землю часто забували, що аби рослина прийнялася - її треба поливати. І знову порятунок дерев брали на себе активісти.

Останньою краплею для активістів стала чергова вказівка спиляти 18 дерев біля пологового будинку. Після зрубування дерев, які росли біля медзакладу по 30 років, будинок мав би лишитись під палючим сонцем і без жодного захисту від пилу із автостради, що проходить під його вікнами.

На апаратній нараді міський голова проголосив, що біля пологового треба прибрати «некрасиві» дерева. Партія сказала нада – комсомол атвєтіл –єсть. Два дерева спиляли так швидко, що активісти не встигли зреагувати. За кілька днів вони почали збір підписів під зверненням до влади залишити дерева в спокої, але лісопилка продовжилась.

Тож Надія пішла на радикальні і перевірені екоактивістами у світі методи – прикувала себе до дерева ланцюгом і викликала підмогу через соцмережі.

До неї долучились ще кілька активістів і матусі з дітлахами, які рік тому народилися в цьому пологовому.

«Міська влада просто ігнорує нас, не йде на контакт, підрядники ржуть над нашою акцією як коні: мовляв, ось ми вже вам сосни тут висадили (маючи на увазі кілки для огорожі), і обіцяють, що спиляють дерева вночі або на світанку», - розповідає Надя.

Спершу активістку вмовляли – замість зрубаного висадити туї. Потім пояснювали, що рубають дерева не тому, що некрасиві, а тому що хворі. Проте жодних ознак хвороби на могутніх деревах не знайшлось. Тоді виник третій варіант – збираються реконструювати паркан лікарні, закладати фундамент, а це пошкодить коріння дерев і вони все одно загинуть, але замість цих 18-ти висадять аж 37 лип.

«В міській раді підтвердили, що дерева цілком здорові - але вирубають їх через те, що тут буде висаджена алея лип, і вони «естетично» не впишуться в нову алею.

Окей - але в травні вже нічого не садитимуть, а дерева могли б усе літо давати кисень і затінок.
І можна ці липи спочатку посадити, доглянути - щоб вони прийнялися, прижилися, а вже потім, через 2-3 роки, видалити й вікові дерева, які ще б у цей час дали місту тонни кисню», - дивується активістка.

Акцію припинили ввечері. Її мета була лише привернути увагу і спробувати вблагати міську владу зжалитись.

Вночі ж невідомі активісти, аби захистити дерева від спилу, шипували їх: вбили в дерево цвяхи. Це мінімально шкодить дереву, але при необережному спилюванні електропилою цвях може зламати інструмент.

Такий захист дерев вУкраїні активно застосовується з початку 2000-х у зв'язку з масовою та незаконною забудовою міських скверів і парків. Шипування використовувалося захисниками парку ім. Горького в Харкові, а також Чернечого лісу, Лисої гори і дерев у Гідропарку в Києві, зараз активно застосовується в Карпатах на незаконних рубках.

Але будівельники були нестримні. Згодом таки полягли всі дерева. Жінка не опустила руки.

До речі, оскільки традиційно будівельники зробити роботу за кошт міського бюджету якісно не могли, вже в жовтні, крізь новенький асфальт на тротуарах біля пологового пробилися зелені паростки недонищених дерев.

Варення змін

Влітку у Кропивницькому валяється під ногами золото. Принаймні так сприймають абрикоси, які валяються нікому непотрібні на землі, гості із заходу країни.

Часто доводилось бути свідком як пасажири потяга, що прямував із сходу на захід, гарячково відрами скуповували на якійсь там станції Знам’янка чи Шевченкове зеленувату абрикосу-дичку, в рази дорожче, ніж можна було б її придбати на базарі (у той час як на західній її, дику і дрібну, вишукано звуть «морелями», у нас саме «дичкою» і дають хіба свиням, і то лише якщо збирати не лінь, адже всі степовики знають – справжня абрикоса – це «каліровка», сортова і розміром з кулак).

Дички ростуть у посадках, у дворах багатоповерхівок чи шкіл. Оскільки вони часто опиняються нічийні, не треба вони і комунальникам, тому спокійно гниють собі весь сезон та тротуарах і доріжках.

Особливо багато їх на селищі Новому. Селище - особлива часточка міста. Відпочатку воно будувалось як містечко при чавуноплавному заводі. Завод давно закрився, а селище залишилось. Зараз там мешкає 8 тисяч містян. Підпорядковується воно міськраді, проте має і свою селищну раду.

Щоб добратись до селища, доведеться майже годину провести в автобусі, виїхати за місто, а потім знову виїхати в селище. Така собі «калінінградська область», яка живе своїм життям.

На селищі знаходиться обласний психоневрологічний диспансер. Тож, коли люди хочуть натякнути, що з головою у тебе не все гаразд, то кажуть: «Тобі треба на посьолок Новий», або «Ти шо, з посьолка?».

Міняти імідж селища почали мешканки, яким не байдуже. Надія Михайлова, яка виросла на селищі, а зараз тут ростуть її сини, і Анна Ліщина пожаліли абрикоси, які пропадають дарма.

Вирішили – абрикоси можна назбирати, переробити у варення і продати на селищному ярмарку, а кошти витратити на потреби селища.

Запустивши інформацію про проект у Фейсбуці, дівчата знайшли десятки однодумців. Хтось приходив допомагати збирати абрикоси, хтось готував варення і розробляв етикетку. Уродженці селища, які давно вже покинули місто, скинулися грошима на цукор і баночки для консервування.

Інші ж долучились до проекту грішми, придбавши баночку «Нового варення» - таку назву дівчата дали своїм смаколикам.

Класичне абрикосове, абрикосово-апельсинове і абрикосове з імбиром і корицею розлетілось містом і швидко назбирало вдячних і захоплених відгуків у Фейсбуці від покупців і журналістів.

Натхненні цим, дівчата вирішили не спинятись і приготувати варення ще і з яблук, які після абрикос засипають асфальт.

Натомість, привернули дівчата увагу Держпродспоживслужби, яка вирішила сказати «а-яй-яй» домашньому виробництву і полякати містян страшними болячками, зокрема ботулізмом, який нібито може бути у варенні.

«У домашніх умовах непросто забезпечити дотримання всіх необхідних умов при приготуванні консервів. Одна ситуація, якщо заготівля овочів і фруктів способом консервування призначена для споживання однієї сім’ї. Тут у разі харчового отруєння, пов’язаного зі споживанням цих консервів, вужче коло постраждалих, легше встановити діагноз, провести епідрозслідування випадку. Проте інша ситуація, якщо продукт реалізований серед мешканців міста, як планують новенці», - лякають чиновники Держпродспоживслужби Кіровоградщини.

І хоча, у той самий час їх колеги з Чернігова, Києва, Львова та інших міст на офіційних сайтах інформують, що при достатній кількості цукру джеми, повидло, варення є безпечними, хто знає, може дівчата порушують технологію.

Іронія долі ще і в тому, що винуватцем хвилі ботулізму по Україні у 2016 стала риба, вироблена у Світловодську – місту за кілька годин їзди від Кропивницького. Виготовляла її офіційно зареєстрована фірма, та і продавався продукт не на якихось там ярмарках, а у всеукраїнських мережах супермаркетів, так що зачепило і столицю, і інші області.

Крім того службовці вирішили нагадати, що торгівля без реєстрації «потужностей виробництва» є адмінпорушенням і карається штрафом, а торгувати домашніми тортами, варенням чи м’ясними виробами на ярмарках – взагалі неприпустимо.

Здавалось, хтось має отримати медаль за таку оперативність! Кілька новин в інтернеті і ТБ - і от вони вже попереджають населення, аби те не стало жертвою неякісного продукту. Але люди переважно добрих намірів не зрозуміли. Адже у місті процвітає стихійна торгівля – купити «з бордюра» молоко, сир, курей чи м’ясо, не кажучи про овочі чи фрукти, можна просто за пару сотень метрів від міськради на зупинці біля центрального ринку. А є ще особливо «безпечна» продукція, якою торгують із розкладних столиків у кількох точках по місту – домашня кров’яна ковбаса. Найбільш «апетитно» вона виглядає, коли лежить собі на дерев’яному розкладному столику на зупинці у спеку +36, а над нею рояться мухи.

Конкурувати тут з нею можуть тільки креветки і сушена рибка біля того ж таки центрального ринку. «Свєжиє крєвєтки!», - час від часу кричить тітонька не гірше продавців десь на пляжах Одещини. І ти зразу уявляєш, як тобі подадуть з пилу-жару свіженьку креветочку, наловлену півгодинки тому в Інгулі – річці, яка протікає прямо в центрі міста. Хоча кожен знає, що таки ні. У Інгулі плавають лише небіжчики чи сміттєві урни, рідше молодь, яка попри заборону купатися шукає хоч якусь розраду у спеку.

Цього літа, спустивши воду задля ремонту мосту, комунальники віднайшли на дні справжній скарб – 9 бетонних сміттєвих урн, які покрали по всьому центру міста і закинули туди невідомі герої. Хоча, може це таки були капкани для креветки?

Зараз зима. І Кро теж впав у сплячку. Таке враження, небо почуло молитви місцевих комунальників. Цієї зими ніхто не нарікатиме на нечищену дорогу, непосипаний тротуар чи бурульки. Тепла і болотяна. Жодного нормального снігу, але лютий таки приніс зиму справжню. Але скоро таки весна. І вилізуть, а з ними почнуть прокльовуватись і нові громадські ініціативи.

Анастасія Дзюбак

 

G

Сподобалася стаття?

Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв