Ексклюзив

Найстрашніше відступати: спогади учасниці Другої світової війни (ФОТО)

. 18125

 

Цьогоріч у листопаді Лідії Єреміній виповниться 95. Вона каже, що іноді забуває за чим вийшла на балкон, але події війни 40-х років вона пам’ятає чітко й досі. І про війну Лідії Миколаївні не дають забути також три нацистські осколки, що з нею завжди.

IMG 2518

Щороку стає все менше ветеранів Другої світової війни. Їх історії, події тих страшних років вже ніхто не почує. Але живі пам’ятають і хочуть ділитися спогадами. Серед тих, хто готовий розповідати про війну - Лідія Єреміна. Вона - бойовий ветеран, 17-річною брала участь в обороні свого рідного Сталінграда (нині - Волгоград), потім у визволенні Києва.

- Мені сказали, що таких бойових ветеранів, як я залишилося - 12, - каже спокійно із посмішкою Лідія Миколаївна.

- Одразу після курсів мені дали звання сержанта. Так я сержантом і війну закінчила.

IMG 2522

- Ми дійшли до Праги. Я до них після поранення прийшла. Я була в 16-му танковому корпусі (радист-оператор). Але при звільненні Києва була поранена. Загалом двічі була поранена. Другий раз поранили - в Прикарпатті.

А от найстрашніший для пані Лідії спогад про війну - коли вони відступали в Івано-Франківську, а їм стріляли в спини.

- Я забігла в будинок - шарпнула двері, а там сидять жінки з дітьми і старі. Я вибігла - затріснула двері, - згадує Лідія Єреміна.  - А тут їздовий наш крикнув мені: “Кінь. Ліда, стрибай”. І я стрибнула на коня, вчепилася в нього. І як він не скинув? Але так кінь і винес мене з лісу. І я втратила свою частину. Так було страшно, що немає своїх.   

І досі в її тілі - осколки.

- Тут у госпіталі в 1982-му в мене знайшли три осколки в шийному відділі хребта. Я ношу три фашистські осколки, - каже Лідія Єреміна. - Нас розстрілювали, коли ми відступали. І тоді в мене потрапили осколки від літака.

А от після Києва на неї чекала 237-ма стрілкова дивізія, 835-й полк.

- Мене оператором вже не взяли. Сказали: “Нам не треба. У нас солдати котушку зі зв’язку таскають”. І мене медсестрою взяли. Навчили надавати солдатам першу допомогу. Тоді я надірвалася і мене в медроту перевели. Це 800 метрів від стрілкової, де я і була до кінця війни. І ми дійшли до Праги. Там і зустріли 9 травня.

IMG 2534

"Це я на виробництві. Тут мені 40 років"

Звісно,  спогади жінки дещо уривчасті, але в цьому вбачається бажання розповідати і розповідати, бо є про що. І їй  це подобається, особливо, коли приходять школярі до неї додому і слухають, бо їм дійсно цікаво.

- Я їм розказую, розказую, а потім глянула, що я скільки часу у них відняла. Діточки, це ж я вам цілу воєнну історію розказала. А дівчинка вийшла і каже: “Це найкращий урок історії”. А мені так приємно було, - каже Лідія Єреміна і додає. - Не забувайте мене, ради Бога. Бо мій пішов в 2000-му і відтоді живу лише спогадами.

І її історія від початку і до кінця пронизана згадками про чоловіка, на жаль, уже покійного. Він теж - учасник війни, як вона його називає “Фронтовик. 26 років прослужив у армії. Це ваш, кіровоградський, бо я - сталінградка”. Разом у шлюбі Єреміни були 55 років.

IMG 2490

Фронтовик. Єремін Микола Никифорович. “Це він в 47-му році в Сталінград приїхав. Ваш, кіровоградський”

“...Друзья, поверьте ведь и вправду, кому вот так пришлось прожить в любви и радости семейной 55 счастливых лет...” , - уривок з поезії, яку Лідія Єреміна деламує на пам’ять при прощанні.

Валерія Жовтун. Фото автора

 

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама