Найстрашніше відступати: спогади учасниці Другої світової війни (ФОТО)

Опубліковано . в Статті

Кількість переглядів - 5168

 

Цьогоріч у листопаді Лідії Єреміній виповниться 95. Вона каже, що іноді забуває за чим вийшла на балкон, але події війни 40-х років вона пам’ятає чітко й досі. І про війну Лідії Миколаївні не дають забути також три нацистські осколки, що з нею завжди.

IMG 2518

Щороку стає все менше ветеранів Другої світової війни. Їх історії, події тих страшних років вже ніхто не почує. Але живі пам’ятають і хочуть ділитися спогадами. Серед тих, хто готовий розповідати про війну - Лідія Єреміна. Вона - бойовий ветеран, 17-річною брала участь в обороні свого рідного Сталінграда (нині - Волгоград), потім у визволенні Києва.

- Мені сказали, що таких бойових ветеранів, як я залишилося - 12, - каже спокійно із посмішкою Лідія Миколаївна.

- Одразу після курсів мені дали звання сержанта. Так я сержантом і війну закінчила.

IMG 2522

- Ми дійшли до Праги. Я до них після поранення прийшла. Я була в 16-му танковому корпусі (радист-оператор). Але при звільненні Києва була поранена. Загалом двічі була поранена. Другий раз поранили - в Прикарпатті.

А от найстрашніший для пані Лідії спогад про війну - коли вони відступали в Івано-Франківську, а їм стріляли в спини.

- Я забігла в будинок - шарпнула двері, а там сидять жінки з дітьми і старі. Я вибігла - затріснула двері, - згадує Лідія Єреміна.  - А тут їздовий наш крикнув мені: “Кінь. Ліда, стрибай”. І я стрибнула на коня, вчепилася в нього. І як він не скинув? Але так кінь і винес мене з лісу. І я втратила свою частину. Так було страшно, що немає своїх.   

І досі в її тілі - осколки.

- Тут у госпіталі в 1982-му в мене знайшли три осколки в шийному відділі хребта. Я ношу три фашистські осколки, - каже Лідія Єреміна. - Нас розстрілювали, коли ми відступали. І тоді в мене потрапили осколки від літака.

А от після Києва на неї чекала 237-ма стрілкова дивізія, 835-й полк.

- Мене оператором вже не взяли. Сказали: “Нам не треба. У нас солдати котушку зі зв’язку таскають”. І мене медсестрою взяли. Навчили надавати солдатам першу допомогу. Тоді я надірвалася і мене в медроту перевели. Це 800 метрів від стрілкової, де я і була до кінця війни. І ми дійшли до Праги. Там і зустріли 9 травня.

IMG 2534

"Це я на виробництві. Тут мені 40 років"

Звісно,  спогади жінки дещо уривчасті, але в цьому вбачається бажання розповідати і розповідати, бо є про що. І їй  це подобається, особливо, коли приходять школярі до неї додому і слухають, бо їм дійсно цікаво.

- Я їм розказую, розказую, а потім глянула, що я скільки часу у них відняла. Діточки, це ж я вам цілу воєнну історію розказала. А дівчинка вийшла і каже: “Це найкращий урок історії”. А мені так приємно було, - каже Лідія Єреміна і додає. - Не забувайте мене, ради Бога. Бо мій пішов в 2000-му і відтоді живу лише спогадами.

І її історія від початку і до кінця пронизана згадками про чоловіка, на жаль, уже покійного. Він теж - учасник війни, як вона його називає “Фронтовик. 26 років прослужив у армії. Це ваш, кіровоградський, бо я - сталінградка”. Разом у шлюбі Єреміни були 55 років.

IMG 2490

Фронтовик. Єремін Микола Никифорович. “Це він в 47-му році в Сталінград приїхав. Ваш, кіровоградський”

“...Друзья, поверьте ведь и вправду, кому вот так пришлось прожить в любви и радости семейной 55 счастливых лет...” , - уривок з поезії, яку Лідія Єреміна деламує на пам’ять при прощанні.

Валерія Жовтун. Фото автора

 

 

G

Сподобалася стаття?

Реклама
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв