Володимир Панченко розповів про українську класику та віднайдення власної ідентичності

Опубліковано . в Статті

Кількість переглядів - 984

 

Удостоєний званням «Почесний громадянин міста Кропивницького», літературознавець, чиї книги поступово руйнують стереотипи щодо української класики, по-новому переосмислюючи її. Засновник впливового видання «ЛітАкцент», що для багатьох став путівником у світі сучасної літератури. Доктор філологічних наук, професор, Володимир Панченко напередодні свого 65-річчя розповів газеті «День», які скарби можна віднайти в нашій класичній літературі, чому важливою є роль науково-популярного жанру і яке питання дасть змогу відповісти на багато інших, важливих для українців запитань.

 

30panchenko2

— Передусім — вітаємо вас із давно заслуженим званням «Почесний громадянин міста Кропивницького». Що означає для вас ця нагорода?

— Дякую. Зізнаюся, що ця відзнака для мене надзвичайно приємна. Я люблю Кропивницький — загадкове для багатьох місто, про історію і культуру якого в Україні знають, на жаль, мало. Я там мешкав аж сімнадцять років, у 1990 — 1994 роках був народним депутатом від тодішнього Кіровограда, намагався докласти максимум зусиль, щоби допомогти музеям, бібліотекам, навчальним закладам... Дуже багато сил віддав громадсько-політичним справам. У Кропивницькому живе родина нашої доньки Олесі, у мене там багато колег і друзів.

ШЕВЧЕНКО В РОЛІ РОБІНЗОНА ТА ІНШІ ВІДКРИТТЯ ОНОВЛЕНОГО «СОНЯЧНОГО ГОДИННИКА»

— У понеділок має бути представлено нове видання «Сонячного годинника», в якому є шість нових нарисів. Чи могли б ви привідкрити нам, про кого саме в них ідеться?

— Я сказав би, що це радше оновлене видання. Мені хотілося, щоб книжка мала не тільки новий дизайн (а він справді дуже цікавий — сонячний), а й частково нове наповнення. Тож ми домовилися з видавництвом, що загальну кількість розділів — 24 — збережемо (це добре гармоніює з назвою книжки), але замість шести розділів, які були в першому виданні, тепер будуть нові.

Один із них — «Шевченківський слід у Вісбадені». Ця історія відкрилася для мене 2010 року, коли я потрапив до цього міста і на тамтешньому православному кладовищі натрапив на могилу контр-адмірала Олексія Бутакова. Того самого, який узяв Шевченка в експедицію на Арал. Це буде дуже несподіваний для читача сюжет, бо в ньому постане незвичний Шевченко — мореплавець, котрий одного разу навіть опинився в ролі Робінзона на безлюдному острові.

Також там є розділ «Неспокій Джозефа Конрада». У ньому йдеться про житомирські сторінки біографії класика англійської літератури, поляка за походженням, уродженця української землі. На Житомирщині є село Терехове, неподалік Бердичева, а в цьому селі є дуже симпатичний музей Джозефа Конрада. Тож сторінки біографії цього письменника я й представив у жанрі пілігримської подорожі.

Ще один новий розділ присвячений великому українському меценатові Василю Симиренку, який надзвичайно багато зробив для української справи наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Є також розповідь про культурного діяча і мецената Йосипа Юркевича. В його родині було кілька цікавих постатей: зокрема, він сам («сонячний доктор», як його називав Максим Рильський) та його син Левко, який 1913 року своїми публіцистичними статтями полемізував щодо національного питання з Леніним і Сталіним. Це блискуча публіцистика, далекосяжна; як сказала б газета «День», — «бронебійна». Гадаю, читачам буде цікаво дізнатися про село Криве на Житомирщині, де був маєток Юркевичів, — на жаль, дуже занедбаний. Тож такими публікаціями мені хотілося б також привернути увагу до стану цих пам’яток, бо незрідка ми недбалі господарі. І на превеликий жаль, історія моїх мандрів — це здебільшого історія знайомства з руїнами.

Є ще розділи, присвячені Сергію Єфремову і Валерію Марченку. Єфремов — відома постать, особливо в останні 20 — 30 років. Валерій Марченко теж, але мені здається, що він заслуговує на більшу увагу і знаки пам’яті. Це людина, котра в моїх очах має ознаки святості, бо він був людиною саможертовною, яка заради ідеї поклала власне життя. Валерій Марченко — із покоління сімдесятників, зовсім молодим працював у «Літературній Україні», починав як сходознавець, знав східні мови, його ідеалом був Агатангел Кримський. А потім його шлях став хресним, тому що він обрав для себе правозахист, потрапив до радянських зон, там у таборах і загинув, практично замолоду... Похований він під Києвом, у селі Гатне. Це надзвичайно світла постать.

«ТРОЩИ, ЛАМАЙ СТЕРЕОТИПИ»

— Дякую вам за насправді фундаментальну роботу, яку ви здійснюєте. Тому що зараз здебільшого популяризують, скажімо, на фестивалях сучасну українську, іноземну літературу, а класику менше. До слова, що, на вашу думку, заважає чи ускладнює актуалізувати класику?

— Передусім, стереотипи. Ми всі живемо в їхній системі. І це, в принципі, природно, бо стереотип — то звичка. А мислити, відчувати узвичаєно — легше, аніж шукати нових смислів у відомому. Звичка оберігає людину від перенавантажень. Але водночас звички-стереотипи мають і негативний аспект. «Трощи, ламай стереотипи», — писала молода Ліна Костенко. І мала рацію.

Мені хочеться перечитувати класику, писати про неї так, як я її розумію тепер. Навіть такі постаті, здавалося б, трохи архаїзовані, як Нечуй-Левицький, Панас Мирний — теж потребують свіжого прочитання. Багато хто, скажімо, не сприймає роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Але там є багато цікавого. Це ж історія байстрюка з усіма його комплексами. Уявіть, як багато відкриється, якщо прочитати цей роман із психоаналітичного погляду.

По-друге, роман Панаса Мирного — це ще й полеміка письменника з романтичним малюванням благородних розбійників, Робін Гудів. В українському письменстві їх чимало — згадати бодай Гаркушу чи Кармелюка. І вони опоетизовані. А в Панаса Мирного зовсім інший розбійник: Чіпка — це ж альтернатива Гаркушам і Кармелюкам. Відтак виникає несподівана лінія зближення Панаса Мирного і Достоєвського, оскільки йдеться про проблему мети й засобів. Якщо засоби хибні, то й сама мета спотворюється. Ось як можна читати цей роман. І в психологічному плані він дуже цікавий.

Крім стереотипів, ще заважає лінь. Ці речі взаємопов’язані. Утім, трапляється й так, що ми їх позбуваємося. Приємно бачити, що в нас став популярним Котляревський. «Енеїда» — це ж хіт! Влаштовують фестивалі, виставки, інсталяції. А чому поема популярна? Не тому, що твір став іншим чи Котляревський змінився, а тому, що ми по-іншому почали на неї дивитися.

«ДОРОГА В ТИСЯЧУ РОКІВ»

— Я б сказала, що вивчення класики має і стратегічну мету — вона показує, що ми насправді не просто якась «молода держава», якою нас часом прагнуть позиціонувати. Завжди пригадую, як Омелян Пріцак заснував у Гарварді серію давньої української літератури, щоб показати, що нашій літературі уже 1000 років. А як вважаєте, чи можна актуалізувати ці, ще давніші пласти?

— Так, звичайно, можна. Нам варто говорити про тисячолітню культуру. Валерій Шевчук колись видав книжку есеїв про різні літературні сюжети, постаті письменників далеких та близьких часів і назвав її так: «Дорога в тисячу років». Усе вірно, так і потрібно робити.

Я ось тримаю в руках книжку Івана Огієнка (митрополита Іларіона) «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу», видану 1918 року в Києві. Це популярне видання, дуже корисне. Він оповідає про нашу давню літературу і культуру XVII—XVIII ст., Мазепинську добу. Мені цікаво її читати, бо він там показує цілі пласти великої української культури, яка, між іншим, була тісно пов’язана із західним, європейським культурним простором. Іван Огієнко, крім іншого, показує, як сильно впливала українська культура XVIII ст. на російську, виступаючи в ролі «культурного донора». Уже з цієї книжки, з цього пласту, можна видобути багато цікавих речей, які напрошуються на актуалізацію.

Наприклад, така історія. У Феофана Прокоповича була віршована драма «Владимир» (1705), яку він присвятив Іванові Мазепі. Тоді в нашій літературі існувала традиція глорифікації правителів. І та його драма також в алегоричній формі прославляла гетьмана. А потім, коли Іван Мазепа після Полтавської битви опинився в еміграції, Феофан Прокопович швиденько переприсвятив свою драму Петрові І! Щоправда ж, ця історія напрошується на аналогії? Маю на увазі не так культурний факт, як психологічний, ментальний аспект, який стосується України та українців.

Вічно актуальним залишається Сковорода з його етикою. Його також потрібно відкривати для себе кожному поколінню...

СТАТИ ЦІКАВИМИ САМИМ СОБІ

Уже давно я пересвідчився, що та література, яка творилася 500 років, 1000 років тому, залишається живою, близькою читачам пізніших часів. Коли працював над книжкою про Зерова, то перечитував багатьох авторів. Наприклад, коли читав Горація, то щоразу мимоволі усміхався — написано тисячоліття тому, а йдеться і про нинішні наші почуття, переживання. Людина, напевно, змінюється в історичному плані, але дуже багато в неї залишається все ж незмінним.

Тому питання про актуалізацію — це питання не давньої чи нової літератури, а питання нашого сприйняття її. М’яч на нашій половині поля. Якщо ми будемо допитливими, цікавими самим собі, не байдужими до покладів старовини, то віднайдемо там дуже багато цікавих і важливих знань.

— З огляду на те, що ваші тексти — це інтелектуальні розвідки, які надзвичайно цікаво читати, чи могли б поділитися «рецептами», як цікаво розповідати про літературу?

— Відповідь дуже проста: цікаво для інших буде тоді, коли тобі самому цікаво. Це означає, що сам автор повинен знайти й відкрити щось для себе в тому, що начебто всі знають. А ще потрібно розповідати про свої знахідки зрозумілою мовою. У мене, до речі, виробилася алергія на квазінауковий стиль. Тому прагну розповідати, писати живою, «людською» мовою.

По-третє, дуже поважаю візуальну інформацію. Текст — це важливо, але якщо до нього є ще якийсь образ, ілюстрація, то це просто чудово. От звідси, до речі, ще один компонент «Сонячного годинника» — там не менше ніж 400 ілюстрацій. Тому все, що пишу, намагаюся ілюструвати, щоб читач міг не тільки прочитати, а й побачити й уявити те, що бачив і уявив я.

ЦІКАВІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ БІОГРАФІЇ ЗАМІСТЬ НУДНИХ БІОГРАФІЧНИХ ДОВІДОК

— Є ще один важливий аспект ваших праць: у них немає того, що літературознавець Марко Павлишин називає «канон як іконостас», тобто «канонічних» біографій митців. У вас письменники постають перед нами як надзвичайно талановиті, але водночас і подібні до нас люди.

— Мене давно хвилює проблема жанру біографії, адже він у нас не дуже культивується. У «Сонячному годиннику» я розповідаю передусім історії людей. Як написав у своєму відгуку на книжку Андрій Любка: «Сонячний годинник» — це поєднання подорожі та інтелектуальної біографії». Правильно, так воно і є.
Щоправда, останнім часом зрушення в біографічному жанрі все-таки намітилися. Видавництво «Дух і Літера», наприклад, розпочало серію «Постаті культури», в якій представлено уже близько десятка цікавих праць біографічного жанру. Особливо хотів би відзначити книжки Леоніда Ушкалова — «Ловитва невловного птаха» про Григорія Сковороду і книжку про Михайла Драгоманова. Дуже добре, що на Драгоманова знайшовся Ушкалов. А Євгенові Маланюку пощастило з Леонідом Куценком. Якби ж кожному класику так щастило... Тоді у нас було б менше нудних біографічних «довідок» замість яскравих розповідей про живих людей.

У мене, до слова, в роботі є книжка, назва якої — «Шевченко зблизька». Це про Шевченкові приїзди в Україну, в 1943—1947, 1959 роках. Мені було цікаво показувати Шевченка в його оточенні, розповідати історії, які з ним траплялися. Знаєте, це такий цікавий, принадливий Тарас Григорович — із вразливою душею, пісенно-поетичний (він прекрасно співав!), проте й азартний жартівник. А в доброму товаристві Тарас не цурався й чарки...

Разом з тим, у нього був якийсь органічний аристократизм, який дозволяв йому бути «своїм» у Рєпніних, у багатьох салонах Петербурга. Це дуже цікава особистість. І тут не треба нічого висмоктувати з пальця, як робить дехто з тих, хто пише чи знімає фільми про Шевченка. В його реальній історії цілком досить ресурсу, «золотого запасу» для яскравої розповіді. Саме так уміли писати біографії Андре Моруа, Юрій Тинянов. А в нас є Михайло Слабошпицький, який пише чудові біографічні романи.

«НЕМАЄ ФАТАЛЬНІШОГО ЗАПИТАННЯ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ, АНІЖ «ХТО МИ?»

— А якщо подивитися стратегічно, про кого зараз у нашій ситуації потрібно згадувати, щоб, зокрема, лікувати українців від «провінціалізму» — одного із трьох ворогів українців, за Ю. Шевельовим? Бо ж провінціалізм полягає не лише в тому, що українці тривалий час не знали, а то й досі не знають іноземних авторів, а й у тому, що більшість із них не знає українців, які хотіли повернути Україну в світовий контекст. Ви уже згадували Миколу Зерова, представника інтелігенції, яка була органічно вплетена у світовий контекст. А кого ще порадили б популяризувати?

— Одразу багато імен зринає в пам’яті. Зараз чомусь спало на думку ім’я Миколи Гоголя. Про нього дуже багато написано в Росії, натомість в Україні — значно менше. Гоголь, побачений нашими очима, присутній в українському культурному просторі — знаю Юрія Барабаша, який написав про Гоголя з українського погляду. Про нього варто написати. І ми тоді відкриємо багато нового про цю постать. Старшим сучасником Гоголя був Василь Наріжний, який серйозно на нього вплинув своєю талановитою прозою. Тільки що знають у нас про Василя Наріжного родом з Устивиці, села неподалік від гоголівської Василівки? Чи про Ореста Сомова?
Я називаю зараз постаті, які «заховані». А є постаті, які «на видноті». Скажімо, з’явилися розумні наукові праці про Михайла Грушевського. Науковці роблять свою справу — виходять монографії (щоправда, тиражем у 500 чи 1000 примірників). Але де науково-популярний жанр? Нам дуже потрібні містки між науковою думкою і масовою свідомістю. Потрібен науково-популярний жанр у літературі, кіно, на телебаченні. Необхідні різні способи, форми доступу до масової свідомості, щоб розповідати, розповідати, розповідати...

Хотілось би згадати добрим словом грандіозний стратегічний проект «Бібліотека газети «День». Це справді монументальна, продумана справа, спрямована на те, щоб ми успішніше впоралися з проблемою власної ідентичності. Адже немає фатальнішого запитання для українців, аніж «Хто ми?». А наступне за ним — «Чого ми хочемо?». Якщо є відповідь на перше запитання, то легше відшукати відповідь і на друге.

З’являються історичні рубрики в деяких інших періодичних виданнях, є декілька телевізійних програм, присвячених історії — згадаю при цій нагоді імена Вахтанга Кіпіані, Олександра Зінченка й Олега Криштопи. Це вже і є комунікація з широкою, масовою аудиторією. Але це той випадок, коли багато не буває. Тому своє завдання я бачу в тому, щоб розповідати іншим те, що цікаво мені.

— Нагадаємо читачам, що Бібліотека газети «День» значною мірою з’явилася завдяки вам.

— Так, це була цікава ситуація. 2002 рік, літо, починалася відпустка. Я був тоді в редакції, ми розмовляли з головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною. І я кажу, що було б добре матеріали рубрики «Україна Incognita» видати окремою книгою. Лариса Олексіївна блискавично запитала: «А ви готові до цього долучитися?» Кажу: «У мене саме відпустка починається, звичайно, долучуся». І ми з Ігорем Сюндюковим і Сергієм Махуном, який тоді працював у газеті «День», сформували книгу, яка тепер витримала дев’ять видань.

«ДАНИНА СВІТЛУ ЛЮДЕЙ, ЯКІ САМІ БУЛИ НОСІЯМИ СВІТЛА»

— Цьогоріч газета видає новинку «День вдячності», яка присвячена людям, котрі в різні часи підтримували українців. Як вам концепт цієї книги?

— Для мене це була несподіванка. Час у нас радикальний, тривожний. А тут — «День вдячності». І мені це сподобалося, бо ж ідея світла, благородна. Це те, чого нашій ментальності бракує — зорієнтованості на позитив, світло, життєрадісність. У книзі видно бажання звернутися до людей, які в різні часи були прихильні до нас, розповісти про них, наблизити їх до нас. Мені це дуже імпонує.

Коли Лариса Олексіївна розповіла мені про свій задум, я зголосився написати про українські дороги Івана Буніна. А коли почав далі пригадувати імена симпатиків України, то в мене вийшов дуже довгий реєстр, починаючи від Кіндрата Рилєєва й аж до Ярослава Івашкевича. Дуже добре, що в книзі будуть представлені й постаті тих, кого можна назвати нашими сучасниками — Джеймс Мейс, Джон Маккейн та інші.
Концепція книги вдала, благородна, бо ж ідеться про данину світлу людей, які самі були носіями світла. З нетерпінням чекаю на появу книги.

Мені видається цікавою ідея запровадження й в Україні Дня вдячності. Вихід нової книги «Дня» — гарний привід для того, щоб над цим поміркувати. Будете у Львові на Book Forum — подискутуйте на цю тему. Бо ж усе починається з паростка, який може прорости, коли впаде у родючий ґрунт. А львівський ґрунт — саме такий, із нього багато чого перспективного виростає.

Фото Миколи Тимченка / «День»

 

G

Сподобалася стаття?

Реклама
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв