З танцем по життю: до дня народження Народного артиста України Анатолія Кривохижі

Опубліковано . в Статті

Кількість переглядів - 2287

 

1 грудня легендарному хореографові України Анатолію Кривохижі виповниться 94 роки від дня народження. З них 70 років свого творчого життя він присвятив сцені.

 

2e1ax nomad entry watermarked denkon2

Народний артист України, кавалер орденів та медалей, відзнак та нагород як радянської епохи, так і часу новітньої історії України. Анатолій Кривохижа й донині залишається неперевершеною постаттю в українській національній хореографії. Постаттю, яка вписала своє велике ім’я поряд із такими корифеями українського народного танцю, як Василь Авраменко, Павло Вірський, Василь Верховинець, Мирослав Вантух, Клара Балог та багато інших світочів українського хореографічного мистецтва.

Його всесвітньовідомий Заслужений ансамбль танцю України «Ятрань» понад тридцять разів перетинав кордон України з гастролями, щоразу демонструючи перед захопленими від його мистецтва глядачами в Туреччині, Франції, Чехії, Словаччині, Болгарії, Угорщині, Італії, США, Канаді, Іспанії, Великій Британії, Кубі… неповторний клас українського народного танцювального мистецтва, рівних якому в світі й до сьогодні годі віднайти. Під час цих виступів публіка, у буквальному розумінні цього слова, шаленіла, коли «Ятрань» виконував неповторний український «Гопак» на полі центрального стадіону в Софії та вимагала нестихаючим шквалом оплесків тричі поспіль, знову і знову, повторити це диво української народної хореографії. А сцена оперного театру в Римі змушена була аж п’ять разів (!) піднімати центральну завісу після сольного концерту колективу на догоду оплескам, які неможливо було заспокоїти. Такого тріумфу перша столична сцена Італії не зазнавала навіть після виступів найславетніших світових майстрів опери та балету. Зрештою, за всесвітнім рейтингом, проведеним Нью-Йоркською газетою «Нью-Йорк таймс» український «Ятрань» був визнаний кращим танцювальним колективом земної кулі. І це в той час, коли у просторі усього мистецького світу гучно гриміла слава Ансамблю українського танцю ім. П. Вірського та вокально-хореографічне мистецтво Державного українського народного хору ім. Г. Верьовки.

Зрештою, яскравим і самобутнім талантом Анатолія Кривохижі, як балетмейстера-постановника народних танців щиро захоплювалися такі незаперечні авторитети хореографічного мистецтва, як великий українець Павло Вірський та один із геніальних балетмейстерів народного танцю 20 століття, росіянин українського походження Ігор Моїсєєв.
То ж ким, насправді є він, хто своїм непересічним талантом зумів піднести народну хореографію українців до небачених висот? Той, кого сама богиня танцю Терпсіхора великодушно благословила на успіх, визнання і немеркнучу славу?

Анатолій - син простих українських селян, які ще з часів козаччини успадкували колоритне прізвище Кривохижа та тихо і мирно господарювали собі у миловидному селі Копанки (нині Маловисківський район Кіровоградської області), маючи у своєму сімейному сповитку гарних мов лялечки дрібних діточок. Не відали, що із настанням тридцятих років піддадуться безжальному розмахові смертельної коси голодомору, яка із кожним своїм черговим змахом не жаліла ні малого, ні дорослого.

Малому Анатолію, котрий від самого народження був надзвичайно прудким, легким на підскок, а найголовніше, якимось, по-особливому, гнучким та пластичним, попри щоденну, нескінченну та важку роботу, вряди-годи, вдавалося вирватися у Кірово (колишня назва Кропивницького) - чарівне місто, якому кілька десятків років тому випала особлива мистецька доля стати колискою українського професійного театру. Місто, в якому, поряд із гамором розкішних ярмаркових дійств, ніколи не змовкала пісня, музика та вуличні вистави. А ще, на додачу до усього цього, вдалося Анатолієві якось потрапити у таємниче нутро розкішного міського театру, а вже там, на його сцені, побачити дивовижне хореографічне дійство, у виконанні оперно-хореографічного колективу, під керівництвом Миколи Анкудінова. Вже дещо пізніше, зачарований феєричним мистецтвом танцюристів, Анатолій довідається, що сам Анкудінов, хоч і був, за професійним покликанням військовим, втім, отримавши велику хореографічну школу в класі відомого російського хореографа Ростислава Захарова, зумів піднести сценічно-хореографічне мистецтво в краю до, правдиво, мистецьких висот. На думку місцевих критиків від культури хореографічний колектив Анкудінова за своїм мистецьким рівнем та значимістю став не меншим явищем після тріумфу українського Театру корифеїв.
Отож, вперше побачивши неповторне, колоритне і барвисте мистецтво танцю, розчулений Анатолій, приїхавши додому, рішуче сповістив батькам, що у своїй майбутній професії неодмінно хоче стати ніким іншим, як танцюристом. Ґвалт, який зчинився в хаті після цих слів хлопця було важко описати. Батько, якому щойно вдалося порятувати сім’ю від голоду й слухати не бажав про якісь там танці. Михайло Кривохижа суворо наказав синові: «якщо й майбутня професія, то тільки та, з якої хліб їстимеш!».

Отож, не мріючи навіть ослухатися батьківського наказу, неохоче подався Анатолій до майстра-кожум’яки, в якого, сяк-так, розпочав навчатися далекому від його творчої натури ремеслу - обробітку шкіри.

Здавалося тоді підліткові, що саме так, день у день, а там вже й рік у рік, за примітивними пристосуваннями та нехитрими інструментами мине усе його подальше життя. Аж тут, жахлива звістка про початок Другої світової війни, яка вже за кілька місяців підступно добралася й до меж охопленого вогнем рідного краю, покликала Анатолія на фронт.

Воював вправно, відважно та звитяжно, про що вже за зовсім короткий час блискучим срібно-золотим сяйвом свідчили ордени та медалі на його гімнастерці. А 1945 році Кривохижа воював поряд із тими, хто вигнав нацистських загарбників не тільки з рідної землі, а й погнав їх у власне лігво, звідкіля п’ять років тому розпочалася їхня кривава хода по Європі. Щоправда, до самого Берліна Анатолієві дійти не пощастило. Контузія, поблизу Відня, на кілька тижнів поклала юнака у шпитальне ліжко. Нестерпно нудною виявилася ця раптова зміна обставин, у якій темп, ритм, неспокій повсякденного воєнного життя враз змінилися на непорушну тишу шпитальної палати, яку, попри усе, мали право потривожити, хіба що, важкі зітхання та приглушені зойки поранених бійців.

Утім, в один день усталений порядок військового шпиталю таки був порушений. З метою підняття військового духу бійців у шпиталь з концертом завітала артистична бригада, в репертуарі якої, поряд із піснями, жартами та музичними номерами були танці. Аж тут, на диво, серед танцюристів впізнав Кривохижа й тих виконавців, мистецтво яких так жадібно поглинав у себе, коли знаходився на концерті в Кіровському театрі. Після концерту розговорилися з танцюристами, а після цієї розмови Анатолій вкотре вирішив для самого себе, що буде танцювати так, як вони. А, якщо пощастить, то ще краще.

Отож, як тільки відлунали над Москвою салюти перемоги, постав Анатолій перед очі батька. І знову, як і перше, одне-єдине прохання на вустах молодика – благословити на таке бажане хореографічне ремесло. Та батько й вдруге, уважно вислухавши прохання сина, виявився непохитним. «Ось, щойно відлунала страшна війна, - провадив своєї Михайло, - то чи не краще тобі було б вступити на навчання в якийсь із військових закладів? Адже ти, сину, фронтовик, тому ця справа не стане для тебе в новину».

Ну що ж… Як сказалося, так і сталося. Вже наступного 1946 року Анатолій вступає на перший курс Ленінградського військового училища. Щоправда, негласна друга столиця Радянського Союзу, якою завжди вважався Ленінград, вже з перших днів перебування цілковито поглинула Анатолія, передусім, не як військового, а як давно омріяного ним самим – танцюриста. Не забуваймо, що впродовж кінця 19-го та усього 20-го століття ленінградська хореографічна школа вважалася однією з кращих у світі. Славетні імена Вацлава Ніжинського, Анни Павлової, зрештою, незрівнянної Агріпіни Ваганової - усе це були золоті сторінки великої школи танцю. Тому, при кожній першій можливості, вишукуючи будь-яку, навіть найкоротшу мить, Анатолій Кривохижа жертовно віддавався навчанню танцю, відвідуючи різні ленінградські хореографічні колективи. Суботні, недільні та святкові вечори юнак проводив на гальорці знаменитого Ленінградського державного академічного театру опери та балету ім. М. Кірова.

Після закінчення навчання в училищі Анатолій Кривохижа отримав червоний диплом, що надавало йому право у виборі місця для подальшого несення служби. Скориставшись цим, Анатолій, не вагаючись, вибрав Київ, бо знав, що після Ленінграда саме у цьому місті він стане якомога ближчим до витоків українського народного танцю.

Вже у Києві Кривохижа, поряд із військовою службою вдається на спосіб відвідувати репетиції хореографічного колективу, що з успіхом діяв при Будинку культури «Авіатор», що знаходився на Солом’янській площі, а також концерти та гастрольні тури усіх хореографічних колективів, на погостини яких завжди щедро рясніли концертно-театральні афіші української столиці. А що вже й казати про неперевершений рівень тогочасної балетної трупи Київського державного академічного театру опери і балету ім. Т.Г. Шевченка? Або ж репетиції та виступи Державного ансамблю українського народного танцю під керівництвом великого Павла Вірського, рівно ж, як хореографічної групи Державного українського народного хору, яким керував легендарний Григорій Верьовка. Усе це вкупі стало для Кривохижі найвищим взірцем народного хореографічного мистецтва, таїну якого молодик прагнув пізнати якнайбільше.
Отож, одержимий невідступною хореографічною мрією, Анатолій, під час чергового приїзду додому, вкотре, знову заводить непросту розмову із батьком. А вже під час неї почав відчувати, що колишня непохитність цього твердого і непоступливого чоловіка, на превелике щастя, починає коливатися. Батько вже й, ніби був не проти, щоби син став танцюристом, та тільки після того, як здобуде повноцінну вищу освіту.

Вибір майбутнього фаху нерідко закидав Анатолія в міста, кардинально протилежні за своїм географічним розташуванням: Дніпропетровськ, Гомель, Челябінськ, аж поки чоловік не осів у далекому Сибіру.

Відтак, відоме місто Омськ, що у Російській федерації, стало саме тим навчально-освітнім центром, у якому Анатолій Кривохижа, у 1951 році, вступив на фізкультурно-педагогічний факультет місцевого державного інституту фізичної культури. Заняття з обраного Анатолієм фаху якнайкраще прислужилися його фізичній досконалості, а після десяти років, відданих військовій службі, стали ще й школою виховання у молодого чоловіка справжньої мужності та витривалості.

Утім, як і під час навчання в Ленінграді та військової служби у Києві Анатолій довідується, що в Омську працює чимало колишніх артистів балету, знаних хореографів та танцюристів-виконавців народного плану, які свого часу працювали у Москві, Ленінграді, Оренбурзі, а внаслідок сталінських репресій опинилися саме у цьому місті та після реабілітації саме в Омську продовжили свою хореографічну практику у різних ансамблях та колективах. А тому, на превелике щастя Кривохижі, йому було у кого продовжувати школитися і вчитися. Водночас, із навчанням в інституті Кривохижі вдавалося підпрацьовувати артистом-танцюристом в щойно створеному Державному Омському російському народному хорі, що діяв при Омській філармонії.

У 1957 році Анатолій Кривохижа – випускник інституту. В його руках знову червоний диплом, щоправда, вже, як і сталося за бажанням батька, про вищу освіту. Перед одним із кращих випускників Омського вишу знову постає ексклюзивне право вибору свого призначення на роботу. На цей раз Анатолій вибирає рідну його серцю сторону, а саме завжди рідний йому Кіровоград.

Прибувши в обласний центр України, Кривохижа вже з перших днів влаштовується на роботу в Кіровоградський міський Палац культури ім. М. Калініна, де започатковує майже, як-то кажуть, «з нуля» хореографічний колектив із промовистою назвою – «Ятрань», який з епізодичною періодичністю діяв в місті ще з 1946 року. Подібно оспіваній піснею та словом Ятрані - славетній ріці України, майбутній колектив, за задумом Анатолія Кривохижі, мав звиватися поміж крутими берегами народного хореографічного мистецтва, несучи у своєму рухливому повноводді неповторний чар народного танцю, його нестримну течію.

Вже з перших репетицій учасникам колективу «Ятрань», зрештою, як і керівництву Палацу, а ще пізніше й очільникам найвищих партійних кабінетів міста і області стало зрозумілим, що до керма заново відновленого колективу приступив не новачок і не дилетант, а справжній митець, озброєний чималим арсеналом фахових знань, передових методик та невпинним прагненням створити у краю не черговий пересічний самодіяльний танцювальний колектив, а не що інше, як справжнє хореографічне диво.

Вже перші виступи та самостійні концерти ансамблю «Ятрань» стали свідченням тому, що невтомний керівник колективу, як і його самовіддані танцюристи вже зовсім близько знаходяться від поставленої мети. За цей перший час роботи з ансамблем й самому Кривохижі здавалося, що він рухається у правильному напрямі. Танці народів СРСР із домінуючою часткою російської хореографії, а на додачу, кілька українських танців - чи не саме той репертуарний ужинок, якого достатньо було в умовах інтернаціональної мистецької кон'юнктури із підкресленим домінуванням культури старшого російського брата і обов’язковою, при цьому, демонстрацією вторинності власних культурно-національних надбань українців, щоби в умовах всюдисущого тоталітарного соціалізму досягнути справжнього, нехай буде тільки зовнішньо-пафосного, а усе ж - успіху.
Так тривало аж до 1960 року, коли у Кіровоград на гастролі не приїхав вже добре відомий Кривохижі Державний ансамбль українського танцю під керівництвом Павла Вірського. У вільну від концертів годину Вірський побував на репетиції ансамблю «Ятрань», а вже після цього переглянув окремі постановки, зроблені самим Кривохижею. Відзначивши добре опрацьовану хореографом техніку танцюристів, Вірський дав цілий ряд зауважень та побажань щодо композиційних побудов окремих хореографічних фрагментів та сцен, а також висловився щодо більш переконливого дотримання танцюристами характерних особливостей кожного із виконаних ними танців. А, як висновок, зовсім неочікувано для самого Кривохижі запропонував колективу взяти участь у найвищій мистецькій акції, що тоді мала велике схвалення по усьому Радянському Союзу – Декаді українського мистецтва у Москві.

Вже дещо пізніше самому Анатолію Кривохижі стане зрозумілим, що, вочевидь, його ансамбль «Ятрань», попри усі зауваження, таки сподобався великому маестро, але, незважаючи на це, основною причиною запросин до Москви стала потреба доповнити танцюристами професійного штибу одну з масових сцен концерту, що мав відбутися на першій сцені Радянського Союзу – Московського «Большого». Відчуваючи, що Вірському, як головному балетмейстеру концерту, було замало творчого складу очолюваного ним колективу та ще й, на додачу, хореографічної групи Державного українського народного хору, Кривохижа пишався тим, що вибір у доповненні масових хореографічних сцен концерту припав саме на «Ятрань». Отож, розумів, що саме у ятранцях великий хореограф побачив саме тих виконавців, які, без жодних застережень, можуть стати в один ряд із найкращими танцюристами України.

В Москві Декада українського мистецтва пройшла тріумфально. Як годиться, опісля таких масштабних заходів на голови організаторів та провідних митців республіки полинула злива звань, нагород і відзнак. Та Анатолія Кривохижу усе це не вельми вражало. Найважливішою для тридцяти п’ятилітнього Кривохижі стала його розмова з Павлом Вірським, яка відбулася відразу ж після закінчення заключного виступу українських митців. Хороший у тебе колектив, Анатолію, - повагом, із розсудливістю у голосі розпочав розмову Вірський, - є у тебе хореографічне мислення, відчуваєш простір сцени, вмієш робити техніку, непоганий характер та образність у танцях… От тільки… Що тільки, - перехопив розмову майстра Анатолій. От тільки, - спокійно продовжував Вірський, - якщо не почнеш танцювати українське, то так і розчинишся у мистецтві і назавжди зостанешся безликим і безбарвним… І вже, зібравшись попрямувати до виходу із театру, Павло Павлович на мить зупинився і додав: танцюй українське, Толю, ти ж – українець… На тому й розпрощалися.

Довго думав над тими словами корифея українського танцю Кривохижа. На перший погляд, у них наче б то було все зрозумілим, а на практиці, - кожна подальша репетиція ансамблю проходила все у тому ж руслі, як і раніше, нічого не змінюючи, і, особливо, нічого нового не досягаючи. Іноді сам перед собою Кривохижа ловив себе на думці, що у своїй повсякденній роботі він не може відійти від вже усталених та звиклих йому штампів, які міцно осіли, практично, у всій вітчизняній хореографії. І це було не дивним, адже постать великого Павла Вірського для нього, зрештою, як і для більшості тогочасних провідних українських хореографів була, без жодного перебільшення, в рівень із самим богом танцю, а репертуар очолюваного ним ансамблю не відпускав від себе, щоби будь-хто не спокусився сліпо його копіювати.

Ці непрості роздуми в голові Кривохижі, мабуть, ще б дуже довго не давали йому спокою, якби не стався випадок, якому судилося перевернути усе мистецьке нутро хореографа.

Якось, у 1961 році, усіх відомих хореографів з Радянського Союзу запросили на міжнародний фестиваль-конкурс хореографічних колективів, що проходив в столиці Молдавії – Кишиневі. Програма конкурсних колективів як Союзу, так і зарубіжжя нічим особливим не вразила Анатолія. Аж поки не сталося те, що пізніше сам хореограф порівнював із справжнісіньким вибухом атомної бомби у своїй уяві й в усьому власному мистецькому нутрі.

Хореографічний колектив, що прибув із столиці Югославії Белграда, у буквальному розумінні цього слова, зруйнував кволу тишу і непорушний спокій оглядної зали. Автентичність хореографічної лексики ансамблю, що базувалася на фольклорі сербів, македонців, чорногорців, боснійців, герцоговинців… у поєднанні із блискучою режисурою, неповторною грою світла - усе це привело у стан справжнього шоку усіх хореографів, що знаходилися в залі. Після закінчення виступу югославів багато-хто з них (хореографів) впродовж години узагалі не знаходили слів, якими можна було, взагалі, щось обговорювати. Сам Кривохижа від побаченого відчув себе зламаним і спустошеним. Митець враз неочікувано для самого себе зрозумів, що все, чим він займався досі, було хибним шляхом у хореографії, а його примус щодо танцюристів - не що інше, як морально-професійний злочин супроти тих, які з першої репетиції повірили у нього, як керівника, повірили у його талант, його єдино правильну, як усім їм тоді здавалося, стратегію і тактику розвитку колективу.
З цим відчуттям повного власного мистецького краху приїхав Кривохижа у рідний Кіровоград з одним бажанням – написати заяву на звільнення. Утім, не все так однозначно було у найвищих керівних кабінетах міста та області, бо ж навіть у період тотальної радянської бюрократичної системи працювало і в цих кабінетах чимало розумних, мислячих і вболіваючих за рідну культуру людей. Уважно вислухавши розпач Кривохижі, митцю запропонували: «вважаєте, що досі йшли не тим шляхом - не біда, розробіть план нового маршруту, а ми підтримаємо усім, чого тільки забажаєте… Тож, до роботи, маестро!

Легко сказати, «розробіть план нового маршруту», не вгавали думки в голові хореографа, коли він повертався додому. Адже, щоби об’їздити і записати, а вже після цього й розшифрувати і опрацювати та поставити хоча б частину із того, що збереглося у народній пам’яті мешканців різних регіонів України – не вистачить й усього мого життя, навіть, якщо воно триватиме ще понад сто років, - розмірковував митець. Аж тут його голову осінила, правдиво, геніальна ідея - балетмейстер вирішив запросити на постановки нової програми ансамблю «Ятрань» провідних хореографів та музикантів з усієї України та, передусім тих, які працюють в жанрі фольклорної хореографії. Для початку зупинився на постаті відомого музиканта-сопілкаря Василя Попадюка, котрий на той час працював у Львові і в арсеналі якого містився неоціненний вантаж народних мелодій, звичаїв та обрядів. А вже за якийсь час, хореографічну самобутність танців України в «Ятрані» демонстрували балетмейстери з Закарпаття, Буковини, Гуцульщини, Лемківщини, Бойківщини, Покуття, Поділля, Волині, Полісся, Слобожанщини й інших етнічних частин України. Сам же Кривохижа взявся за дослідження, вивчення та постановки танців, здійснених на місцевому матеріалі Придніпровського краю.

Результат цієї, практично, авантюрної ідеї Анатолія Кривохижі не забарився. Репертуар «Ятрані» враз заяснів досі ніким ще не баченими постановками. Такі яскраві танці, композиції та цілісні хореографічні картини, як «Ятранські весняні ігри», «Колядки». Зазнали нових редакцій «Поворотня», «Рушничок», «Гуцулка Мишинська», «Віночок з Закарпаття», «Подолянка», «Аркан» та інші, які й досі становлять золотий фонд українського народного хореографічно-сценічного мистецтва.
Шалений успіх та популярність «Ятрані» набирали таких стрімких обертів, що правління місцевого заводу «Гідросила», на фінансовому утриманні якого знаходився колектив, приймає рішення про побудову окремого просторого приміщення для репетицій та занять танцюристів.

Без жодного перебільшення, можна стверджувати, що впродовж усього періоду з 1960-го і аж по 1990-ті роки в Україні за рівнем художньої культури, образності виконання, самобутності репертуару, колективів, рівних «Ятрані» не було як серед професійних, так і серед аматорських. Ансамбль «Ятрань» за очільництва Анатолія Кривохижі став справжньою і недосяжною для багатьох вершиною українського народного танцювального мистецтва, рівно ж, як і мистецькою вершиною для самого великого маестро.
Підтвердженням цьому стало присвоєння, у 1964 році, «Ятрані» постановою Верховної Ради УРСР найвищого звання, яке, в порядку особливого виключення, за найвидатніші творчі заслуги було дозволено надавати аматорським колективам. А вже трьома роками пізніше, у 1967 році, й сам маестро Анатолій Кривохижа був удостоєний високого звання – заслужений діяч мистецтв УРСР. Ще через шість років у послужному списку хореографа з’являється запис про присвоєння йому, у 1974 році, найвищого мистецького звання республіки – «Народний артист УРСР».

Незважаючи на усі ці гучні титули, звання і нагороди, Анатолій Кривохижа ні на мить не переставав самоудосконалюватися. Диво-дивне, але вже будучи заслуженим авторитетом народної хореографії Кривохижа, у 1965 році, сягнувши сорокалітнього життєвого віку, вступив на навчання, що проводилося спеціально для нього за індивідуальним графіком, в Кіровоградську дитячу музичну школу, позаяк вважав, що знань саме з теорії музики йому відчутно бракує.

А тим часом, злет слави «Ятрані» рівно ж, як і великий авторитет головного балетмейстера колективу був настільки стрімким, що вже у середині 80-х років постать Анатолія Кривохижі залишала у глибокому затінку навіть найвідоміших керівників-хореографів, які працювали із професійними колективами. Мабуть, саме цього Анатолію Михайловичу вибачити не змогли. Невпинний поступ керівника, нехай буде заслуженого, а, усе ж таки, аматорського колективу, слід було за усіляку ціну, якщо не зупинити зовсім, то хоча б пригальмувати – розмірковували недруги і заздрісники митця. Тому невдовзі, нині вже невідомо ким саме, супроти першого, за негласним рейтингом, хореографічного колективу України був запущений заздалегідь спланований і чітко вивірений план. Вже на що-шо, але на такі ходи «кагебешна радянська система» була налаштована відмінно. Спроби зриву гастролей «Ятрані» в США, відмова провідних артистів з тієї, а чи іншої причини, виступати напередодні концерту, дискредитаційна поведінка окремих артистів колективу - усе це мало не привело Анатолія Кривохижу до нервового зриву. Тому у 1986 році балетмейстер приймає непросте, передусім, для себе, рівно ж, як і для усього ансамблю рішення – залишити пост керівника «Ятрані». Ситуація довкола улюбленого мільйонами ансамблю стала шоковою для усього середовища прихильників української народної хореографії. Зазначимо, що після відходу маестро, ансамбль «Ятрань» проіснував ще п’ятнадцять з невеликим лишком років, проте це вже був період, радше, стагнації і інерційного руху по, колись так вміло заданій Кривохижею, траєкторії, а не витком, означеним новими перемогами і з небувалим успіхом.

Сам же Кривохижа, переборовши у собі біль розлуки зі своїм улюбленим дітищем, зорганізував цілком новий за змістом і формою колектив – театр музики, пісні і танцю «Зоряни», який з успіхом діяв при Кіровоградській обласній філармонії і згодом отримав статус академічного колективу.

Театр «Зоряни», за своєю суттю, став принципово відмінним колективом від «Ятрані». Зазначимо, що саме визначення, надане колективу як «театр», а не ансамбль чи якась інша формація була не випадковою. Адже, оперуючи багатющим практичним досвідом, вже перебуваючи у похилому віці, Анатолій Кривохижа був переконаний, що саме форма театру може врятувати українську народну хореографію від погибелі. Митець з гіркотою спостерігав за тим, як в хореографічне мистецтво дедалі частіше приходять пересічні керівники, балетмейстери, ба, навіть репетитори. Він жахався від того, що лавина американських ритмів, строкатих костюмів, антинародних мелодій стрімко заполонює простір українського танцю, при цьому, нещадно витісняючи його на узбіччя культури і мистецтва. Він плакав, не соромлячись своїх сліз від того, що із кожним новим набором у хореографічні колективи, якими так колись величаво пишався рідний йому край, відверто міліють справжні таланти, яких, ще хоча б десять років тому, було хоч відбавляй.

Тому, саме у театралізації хореографічних постановок, у трансформації народного танцю від окремо протанцьованого номера до розвитку цілісного дійства великий Кривохижа вбачав майбутнє українського народної хореографічного мистецтва. Як приклад, завжди у цей період своєї творчості митець закликав усіх своїх побратимів-хореографів рівнятися на яскраві театрально-хореографічні постановки, які здійснювали у Києві професор Володимир Назаров та у Львові народний артист України, художній керівник та головний балетмейстер Заслуженого ансамблю танцю України «Юність» Михайло Ванівський.
А ще, мабуть, схильність Анатолія Кривохижі саме до театралізації народного танцю йшла від того, що й сам хореограф, водночас, із роботою з ансамблем «Ятрань» працював на посаді хореографа-постановника в Кіровоградському академічному українському музично-драматичному театрі ім. М. Кропивницького.

Поставлені Кривохижею хореографічні сцени у виставах «Не¬вольник» М. Кропивницького, «Каса маре» Й. Друце, «Грушенька» І. Штока та інших постановках відзначалися критикою, як досконале поєднання філософії драматургії і динаміки, що доладно її розкривала у поєднанні і з неперевершеною мовою хореографії.

Починаючи з 1977 року, Анатолій Кривохижа розпочав й свою плідну педагогічну роботу у Кіровоградському педагогічному університеті. Доцент, а згодом й професор кафедри хореографії, великий майстер зафіксував свій мистецький набуток у таких науково-педагогічних та навчально-методичних працях, як «Мистецтво балетмейстера», біографічних книгах «Аналізуючи прожите» і «Гармонія танцю», які стали неоціненним спадком для педагогів-балетмейстерів, танцюристів і просто шанувальників українського танцю.
А ще – ціла зоряна плеяда учнів великого маестро Анатолія Кривохижі, серед яких такі відомі для широкого загалу імена, як народні артисти України Анатолій та Валентина Короткови, Віктор Похиленко, а поруч з ними – молодий та перспективний танцюрист та хореограф-постановник Геннадій Баронін, та багато інших, котрі несуть крізь нескінченний час і вселенську епоху велику школу Анатолія Кривохижі, в якій закладена невмируща мудрість і палка любов до нашої національної культури.

«Не дивуйте глядача дорогими костюмами, темпом та накрученими складнощами в рухах, бо все це не тягне на правду».

«Танець – це не одноманітність навіть найвишуканіших костюмів, в які зодягають танцюристів. Танець – це, передусім, - образ, характер, самоідентичність кожного танцюриста».

«На жаль, досягнення попередників часто вмирають разом з авторами і меценатами їхньої творчості. Леонардо да Вінчі писав: «Поганий той учень, який не перевершив вчителя», але не так часто народжуються учні, які здатні перевершити своїх учителів».

«Якщо нації вважаються вічними, то вічним має вважатися і їхнє національне мистецтво».

«Найбільшим щастям для людини є змога займатися тим, що любиш, що стало сенсом твого життя».

Ось лишень кілька думок із хореографічних заповітів великого митця, художника і вчителя Анатолія Кривохижі. А втім, до них додати, а чи відняти від них не зуміємо нічого, бо правда, як і справжнє мистецтво – є істинами непорушними. Митець же, який присвятив своє життя правді і справжньому мистецтву, здобув для себе славу, повінчану з безсмертям…

Роман Береза

Стаття із сторінки Романа Берези у Фейсбуці

 

G

Сподобалася стаття?

varto4
Реклама
Реклама

Додати коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит.

У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення

Захисний код
Оновити

мир тв