Його картини фактично стали візитівкою міста. Саме його картина втілилась на музейній стіні у вигляді муралу. У рамках мистецьких зустрічей, які відбуваються у кропивницькій книгарні «Є» мистецтвознавець і художник Андрій Надєждін розповів про міф міста в картинах Андрія Ліпатова.
«Міфи створює суспільство, а художник створює свій образ, своє бачення, яке пропонує суспільству», - каже Надєждін, а от чи прийняти художнє бачення чи ні – вирішує суспільство.
За словами мистецтвознавця, Ліпатов створив своє власне місто, в якому він жив, і виклав своє бачення через художні твори, які він називав «картинками».
«В центрі твору постає сонце. І це сонце – Андрій Ліпатов. А навколо сонця крутяться планети, супутники, а це його місто – будинки, театр, вокзал. Коли я дивлюсь на цю картину, мені завжди згадується «Байгород» Юрія Яновського, де він каже, що це місто, де як би не змінювалась влада, але лікарні завжди залишалися лікарнями, суди – судами, театр театром, а вокзали – вокзалами», - каже Надєждін.
Відтворювати – це одна справа. Писати пейзажі, натурні речі. А Ліпатов же у своїх творах конструює життя суспільства. Не можна сказати, що він конструює Єлисаветград чи Кіровоград. Він конструює місто, а воно змінюється і в його картинах. Єдине, що його об’єднує так це те, що це місто українське у всіх його проявах.
Андрій себе позиціонує як український художник, каже Надєждін і, як приклад, показує перший автопортрет художника, де над ним пролітає муза – огрядна жіночка в українській вишиванці.
Архітектуру старого міста, яку ми бачимо на картинах ЛІпатова, це кінець ХІХ початок - ХХ століття.
«Він звертається до старого Єлисаветграду. Все це починалося в 90-их роках, які із сьогоднішньою кризою порівняти не можна. Це була криза психологічного перелому. Люди ходили на роботу просто, отримували якусь зарплату і раптом це все впало. Натомість відкрилась можливість відкривати самого себе. Ворота свободи.
Чому суспільство підтримало міф Єлисаветграду? Бо в той час суспільству треба було знайти щось, що було добрим, гарним красивим. Бо не можна ж весь час жити в «чорнусі», в цьому трагічному стані. На той час таким виявився старий Єлизавет. Про нього ніхто нічого не знав. Не писав. Це була terra inсognita. Будиночки у старому Єлисаветграді, які ми зараз бачимо по вулиці Дворцовій,» - пояснює Надєждін.
Андрій звертався до краєзнавців по фото старого міста у пошуках образного елементу.
«Він не заглиблювався в історію. Його вражав образний елемент,» - каже мистецтвознавець.
За словами Надєждіна він не відтворював життя міста, а конструював його у своїх роботах.
«Він не малює минуле, а створює своє особисте минуле. Це таке своєрідне фентезі, поєднуючи минуле і сучасне.»
Його місто насичене людьми із їх особистостями.
«Семененко у повісті «Харків, Харків пише, що буди міста прямих ліній. Їх будували архітектори петербурзької школи, у них центральна вулиця нагадувала Нєвський проспект – так будувався і Єлисаветград. А ще була околиця насичена українським духом. « І ось ця різниця між чиновничим центром зображена і на картинах Ліпатова», - каже мистецтвознавець.
Фото з Вікіпедії та відкритих джерел
- Врятувати хутір під час Голодомору: історія мешканки Кіровоградщини (ВІДЕО)
- Дистанційна робота: плюси, мінуси і правове врегулювання
Щоб дізнаватись новини першими підписуйтесь на нас у
Поширюйте
Коментуйте
