Ексклюзив

Повен рот і повне серце крові: як піти від чоловіка тирана і почати нове життя (ПОДКАСТ)

. 3445

У Кропивницькому правозахисна громадська організація “Територія успіху” за участі Школи-студії Natali&Nails започаткували кампанію “Незламні” та створили однойменний подкаст про жінок, що змогли розірвати стосунки з кривдником і почати нове життя.

242090776 4145052348926484 3077315125924670939 n

Коли у твоєму житті з'являється домашнє насильство буває важко прийняти це, проаналізувати тверезо ситуацію і діяти. А ще важче від того, що часто поговорити про це нема з ким, ні в кого спитати поради. Соромно, страшно, боляче.

Подкаст "Незламні" - та сама подруга, яка сама була в такій ситуації, яка знайшла вихід з насильства у своєму житті і готова підтримати тебе, підказати як діяти. Щотижня нова героїня, нова історія і новий погляд на проблему. Слухай, вчись і надихайся. Складай власну стратегію того як повернути контроль над своїм життям, як зупинити насильство, як знову бути щасливою.

Героїня першого епізоду Марина. Їй 37 років, з них 17 років вона була у шлюбі з чоловіком, який ображав її.
Як вона опинилась в таких стосунках, чому так довго не могла їх розірвати. Як зрештою наважилась і що їй допомогло почати інше життя.

 

Марина, 37 років

Марина не розуміла, як так сталося. Чому саме вона? Дівчина завжди мріяла мати щасливу і дружну сім’ю і так старалася бути хорошою дружиною, що ледь не втратила життя. 17 років каторги. Чи було воно того варте? Було. Через них… Але давайте все по черзі.

«Все іде з дитинства», – починає свою сповідь Марина. Її мама народила трьох доньок, усіх від різних чоловіків. Середньої, до речі, вже немає – наркоманія, смерть.

Щоразу, коли їхня мама знаходила собі нове «кохання», насправді потрапляла до рук нового тирана. Марина все це бачила і теж рано подорослішала – у 6 рочків уже сповивала молодшу сестричку, а в 16 – і сама стала мамою.

«Я так хотіла піти з того місця, де була нещасною дитиною! Я хотіла щасливу родину. Але теж знайшла собі тирана».
Чоловік уперше підняв на неї руку, коли та була вагітною. Вона досі не розуміє, чому так сталося, звідки така агресія, адже дівчина нічого поганого не робила. А він…

Молода сім’я жила в кімнаті гуртожитку. Не жила, а виживала. Бо майбутній батько ніде не працював, цілодобово вилежувався на дивані і чекав, що хтось прийде і круто змінить його життя на краще. Та манни небесної не було видно – ні роботи, ні грошей, часом навіть їжі.

Коли народилася донечка, Марина зрозуміла, що опинилася на узбіччі життя, адже без освіти вона не могла влаштуватися на хорошу роботу. Та дівчина бралася за все, що могла, щоб заробити копійчину.

Чоловік теж час від часу мав підробітки. Та всі свої життєві і трудові невдачі він виливав на молоду дружину.

«Коли він мав роботу, ми рідше бачилися, менше спілкувалися, і тоді мені здавалося, що життя налагодилося. Але я помилялася. Він бив мене до невпізнання. Навіть мама мене не впізнавала», – плаче Марина.

За 17 років заміжжя дівчина не раз потрапляла до лікарні з вини свого коханого.

А що він? Він перепрошував, навіть плакав, казав, що більше не буде, що в усьому винний алкоголь. Марина ж мріяла, що той колись кине пити і все у них налагодиться. Та з’ясувалося, що тверезий чоловік ще гірший за питущого. Одного разу так вдарив її головою об асфальт, що дівчина прокусила язика у двох місцях.

Повен рот і повне серце крові. Чи можна таке пробачити? Виявляється, можна. Чоловік запевняв, що зміниться, коли у них з’явиться ще одна дитинка. І вона повірила.

«Я бачила гарний приклад і в сусідів, і в моєї бабусі. Я бачила любов і хотіла теж її мати. Дивилася на людей, які мене оточують, і бачила, що можна жити по-іншому».

І її життя дійсно змінювалося з народженням дітей. Вона ставала сильнішою. Бо мусила.

«Коли моїй донечці був рік, вона одного дня просто не змогла встати на ніжки. Їй діагностували поліомієліт, але насправді це був тазостегновий підвивих суглобів. У 16 років я вже знала, як боротися з нашою системою, з державою», – зізнається Марина, яка домоглася встановлення правильного діагнозу і призначення адекватного лікування для своєї донечки. Вона змогла поставити її на ніжки. І та упевнено ходить.

Після цього Марина думала, що її вже нічого не зламає. Та коли з’явився синочок, жінка шість років училася жити з його діагнозом. Хлопчику було два місяці, коли її світ перевернувся вдруге. Гемофілія. Незгортання крові. Важка ступінь. Тоді, у 2008 році, в Україні ще не було ліків проти цієї хвороби. Лікарі казали, що такі діти довго не живуть, а сину Марини взагалі давали 15% імовірності виживання.

«Я тижнями лежала з синочком у лікарні. Ти живеш, як на бомбі. Ти ніколи не знаєш, де і як почнеться кровотеча і чи це буде востаннє. Ти за мить можеш втратити все. Я сказала собі, що зроблю все, щоб мій син жив».

У боротьбі за життя жінка вступила у пацієнтську громадську організацію і присвятила роки тому, щоб в Україні з’явилися ліки проти гемофілії.

«Я ночами сиділа в інтернеті і шукала розв'язання проблеми на основі досвіду інших країн. Я шукала, бо хотіла врятувати свого сина, змінити його життя й історію родин, в яких виховуються такі дітки, як він. Бо жити з думками, що ти можеш втратити своє дитя в будь-який момент… так неможливо жити».

Та щоразу, коли Марина з синочком поверталася додому з лікарні, там її зустрічав той самий чоловік – жорстокий і страшний. Він так і не змінився, попри всі свої обіцянки.

«Я була як тигриця. Я захищала своїх дітей, як тільки могла! Але мені не було куди йти. Навіть мама… Вона мене приймала, а тоді казала «який не є, але ж батько». І я була змушена вертатися. Я часто думала – що буде, коли мене не стане? Я знала, що ніхто за моїм сином не догляне краще, ніж я. Ніхто не зможе весь час бути поряд і вчасно допомогти йому», – ледве говорить Марина.

Відганяючи від себе страшні суїцидальні думки, жінка навіть не підозрювала, що все буде навпаки і син врятує її.

«У 2017 році чоловік на Великдень дуже мене побив. Він був як звір. Він мене душив. І лише коли син прокинувся і побачив це все, він відпустив руку. Син мене врятував».

Тієї ночі Марина зрозуміла, що це вже точно кінець. Їй не було до кого звернутися за допомогою, тому вона просто написала про свою біду у фейсбук. Зізналася, що має пенсію по інвалідності, якої ледь вистачає на життя, але дуже хоче жити, тому шукає будь-який прихисток.

І відгукнулася людина, в якої Марина за дуже низькою ціною орендує житло вже чотири роки. До неї просто поставилися по-людськи, і вона за це безмежно вдячна.

«Коли в мене опускалися руки, я хотіла піти з життя, не один раз... Я рада, що не зробила цього, що поряд з’являлися люди, які мене підтримували. Я рада, що нарешті світ звернув на цю проблему увагу. Я ніколи в житті не хотіла бути жертвою! Ніколи! Для мене це таке приниження!»

Розлучення з чоловіком було важким. Він переслідував, погрожував убити. І хвала Богу, що сьогодні поліція вже реагує на сімейні конфлікти, а не залишає жінок наодинці з тираном.

Марина знайшла роботу і змогла самостійно забезпечувати себе і двох дітей. Її сину вже 13. Більшість життя він провів у лікарні. Тепер завдяки боротьбі своєї мами він ходить до школи і живе повноцінним життям. А донечка… донечка виросла і сама стала мамою. Вона має доброго чоловіка, який любить її і їхню дитину. Вони щасливі. Марина теж. Вона ніколи не думала, що бути бабусею – то таке щастя!

Нині, оглядаючись назад, вона розуміє, що роками не могла вирватися з того кола насилля через страшний моральний тиск. Бо чоловік не лише бив, а й вселяв Марині думки, що вона самотня і нікому не потрібна зі своїми двома дітьми. Що вона просто не виживе без нього. А вона вижила. Голодувала, одягалася в секонд-хендах, просила допомоги у чужих людей, але вижила.

«Коли ти в такому стані, коли згубні думки поглинають тебе, знайди в собі сили зупинитися. Зміни щось навколо себе, переключись на щось, щоб побачити усмішки твоїх рідних. І тоді все зміниться. Головне – ніколи не здаватися».

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама