Ексклюзив

Як почати говорити українською: історії тих, хто свідомо обрав державну мову

. 5199

 

21 лютого у світі відзначають Міжнародний день рідної мови. За даними соцопитування фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва від 2021 року 78% громадян вважають українську мову рідною. Серед молоді віком 18-29 років українську вважають рідною 83%. Проте близько 20% тих, хто вважає українську рідною, вдома все ж розмовляють російською. Але ситуацію можна змінити. Своїми історіями про вибір рідної мови вони поділилися з журналісткою онлайн-порталу “Гречка”.

 

mova

Вікторія Кокошко: “Я збирала в собі українку по шматках”

mov 3Я - корінна киянка. З народження спілкувалася російською в побуті, тому що сім’я російськомовна, хоча мій садочок, школа, університет - україномовні. В підлітковому віці активно почала слухати вітчизняних виконавців та читати українських авторів. Пам’ятаю, що виникало бажання перейти на українську, і тому почала вести блог українською, але в побуті не змогла спілкуватися, бо оточення було повністю зросійщене. У 2013 році мене занесло в Японію, і саме там почалося зародження патріотизму, бо зрозуміла: хочу єднатися з українцями, мені не вистачає свого народу. А події 2014 року наче відкрили мені очі. Але з часом я почала говорити виключно японською і думала тією мовою, бо прожила там близько трьох років. Мені стало страшно забути мову та свою ідентичність, тому повернулася в Україну, і з того моменту потроху почалася моя трансформація. Я збирала в собі українку по шматках, і віднайшла. Мені допоміг спонтанний тур заходом України: я познайомилася з багатьма україномовними людьми, і в процесі перейшла на рідну мову остаточно, бо було на кого спиратися і що наслідувати. Далі переїхала до Львова, тому що мені там сподобалося найбільше, і ось вже півроку як тут живу і спілкуюся виключно українською. Також минулого року почала знімати відео про дерусифікацію для Тік-ток, та порталу “Nauka.ua” про науку українською - це мене дуже підтримує, і я маю змогу підтримувати таких людей, як я.

Якщо підсумувати, то я ніколи не була націоналісткою, але тимчасова еміграція та наступ окупанта сформували в мені найрадикальнішу позицію. Бо вважаю, що мова - це найсильніший інструмент проти культурної пропаганди ворога, і переходити треба всім, хто хоче жити у вільній Україні.

Валерій Лебідь: “Кожен, хто говорить українською, автоматично пропагує її”

mov 2Я родом з Івано-Франківська, але через те, що батько військовослужбовець, ми трохи поїздили по світу, а мовою спілкування в родині була російська.

Все змінилося 1998 році, коли я пішов вчитися до КІСМА (нині КНТУ - авт.). Дуже швидко знайшов собі нове коло спілкування і друзів на кафедрі українознавства. Любов Боса, Світлана Барабаш та інші викладачі відкривали для майбутніх інженерів світ української поезії, рідної для більшості студентів української мови. Тоді говорити українською для Кіровограда було немодно, тож переважна більшість дітей, у тому числі з сіл, переходили на російську. І коли викладач запитував, якою мовою вам читати лекції, переважна більшість відповідали: "Російською". Оскільки ледь не з дитинства я мав праворадикальні погляди: цікавився українською музикою, пізніше – історією визвольної боротьби, то в один чудовий момент професорка української літератури Світлана Барабаш поцікавилась: "А чому ви говорите російською?". Далі Любов Боса познайомила мене з громадським сектором: “Молодий Рух”, “Просвіта”, “Патріот України”, “Спадщина”. Тоді питання переходу на українську вже не стояло.

На другому курсі, а то вже понад 20 років тому, я перейшов на українську. Слідом за мною перейшла на рідну мову родина, також частина студентів на потоці перестали стидатися говорити державною мовою. У 2006 році разом з друзями долучилися до громадського руху “Не будь байдужим!”, який через книгу і пісню пропагував українську мову та історію. Ми провели чимало акцій та моніторингів мовної ситуації у місті, допомогали в організації концертів потужних українських виконавців та презентації книжок відомих письменників. Фактично громадський сектор у ті роки взяв на себе частину функцій держави, яким вона погано давала раду. Тож завдяки потужному університетському осередку, десятки, а згодом сотні і тисячі людей перейшли на українську.

Але і сьогодні гасло однієї з громадських акцій: “Зроби подарунок Україні – переходь на українську!”, на мою думку, лишається актуальним. Проте зараз це вже зовсім інша історія. Три революції та війна на сході зробили більше для українізації рідного краю, ніж всі політики за тридцять років разом взяті. А кожен, хто говорить українською, автоматично пропагує її, і робить Україну українською. Тішить, що з кожним роком таких людей більшає.

 

Тетяна Лугинець: “Це було дуже важко, але ми змогли!”

mov 1В мене батьки із села і все життя говорили українською. Я вже народилася тут і навчалася в українській школі. Але говорити рідною мовою було “не модно”, тому всі переходили на російську - “престижну” та “інтелігентну”.
Мій чоловік з російськомовної родини, і завжди говорив російською мовою. Коли одружилися, то наша сім‘я повністю стала російськомовною. Але навчання дітей в Козацькій гімназії ( школа №21 школа - авт.), Помаранчева революція, Революція Гідності не пройшли дарма. Найбільший поштовх для переходу на українську - події 2014 року: Майдан, Небесна Сотня, анексія Криму, початок війни…

Пам’ятаю, ми заздалегідь придбали путівки в Єгипет на початок травня 2014 року. В подорож ми взяли вишиванки, щоб там одягати і показувати всім, що ми - українці! В готелі відпочивало багато росіян, які вже були налаштовані вороже до українців. І от ми з чоловіком одягнули вишиванки і фотографувалися на березі моря. Поряд чуємо діалог чоловіка і жінки з елементами іронії:
- Слышишь, а может и мы вот так наденем национальные костюмы и пофотографируемся?
- Ну что ты! У нас же нет таких национальных костюмов, как у украинцев!
- Ага! Костюмы костюмами, а говорят они на русском!

Все! Нас з чоловіком наче крижаною водою облили! З того дня перейшли на рідну мову! Ми почали говорити українською, слухати українську музику, дивитися фільми українською! Це було дуже важко. Але ми змогли, і зараз багатьом розповідаємо про свій досвід! Не бійтеся робити помилки! Не помиляється той, хто нічого не робить!

 

 Збирала історії Христина Ковалевська

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама