Для Антоніни Горбанець з Бобринця волонтерство почалося ще 2014-го року. Ці всі роки, як каже сама волонтерка, вона знала, що російська окупація швидко не закінчиться і треба буде допомагати українським військовим. Вона – колишня керівниця відділення банку, співзасновниця благодійного фонду, мама і волонтерка, яка докладає чимало зусиль для спільної перемоги України.
Волонтерство з 8-річним стажем
«Кожен, мабуть, у душі, бачив, що було в Донецьку і Луганську, думали, і не хотілося, щоб це дійшло сюди, але підсвідомо розуміли, що може бути і тут», – каже Антоніна.
«У той час працювала і тримала по франшизі «Нову пошту». Тоді у моєї працівниці забрали чоловіка в 17-й батальйон під Маріуполь. Тоді нам сказали, що їх забирають на 42 дні в шльопках, шортах і футболках, – згадує Антоніна з чого почалося її волонтерство. – Ми на пошті поставили скриньку. Була потреба в різному. Раз зібрали, другий раз зібрали».
А потім перейшли до волонтерства у великих масштабах.
«Об’єднали свої зусилля разом з Компаніївкою. Тоді і був створений фонд», – каже Антоніна Горбанець про благодійну організацію Бобринецький благодійний фонд «Перемога».
При цьому каже, що страху перед волонтерством не було.
«Якось рутиною затягнуло, що ніякого страху не було», – згадує Антоніна.
Про себе волонтерка каже, що на передову не їздила. Вважає, що жінкам там немає що робити. Крім того, у неї були інші обов’язки.
«Моя робота була зібрати, розписати пункти вивантаження і в телефонному режимі тримати зв’язок з хлопцями про їхні потреби. Хлопці туди самі їздили. Я була тільки раз в Рубіжному, на Великдень: їздили з продуктами, вітали своїх хлопців і потім дітей-сиріт в інтернаті».
Волонтерством продовжували займатися всі ці роки. І коли 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну, швидко відновили напрацьовані зв’язки з волонтерами тих областей, де постійно була війна.
«Найперше, що в той день зробила – написала у фейсбуці, що благодійний фонд «Перемога» знову відкриває штаб, буде збір, як і раніше», – згадує Антоніна.
І навіть думки не було, аби виїхати. Хоча волонтерка каже, що має родичів як в Україні, так і за кордоном. Однак залишається вдома, на місці, аби допомагати тим, кому потрібна допомога найперше.
«Хто піде зараз воювати, якщо не ми, в яких є щось. Тому, хто нічого в житті не надбав, немає, що втрачати. А в нас – життя, діти і надбане майно. Зараз розвернутися і поїхати – я не хочу».
Антоніна пояснює про той самий адреналін допомоги, яким заряджаєшся, коли приїжджаєш туди, де потребують допомоги, де раді і вдячні за неї.
«Це тебе зачіпає і ти хочеш їхати ще раз. І ти будеш їздити безперервно, поки буде з чим».
Потрібно все. Найперше – ліки
Нині, за словами волонтерки, потреба насправді є у всьому. Адже гроші є, але не має змоги купити, бо немає в наявності. Особливо, не вистачає ліків.
«Зараз хлопці потребують знеболювальні, наприклад, морфій шукають. До нас приїхав хлопець з французького легіону, який зараз у місті проводить тренінги, зокрема, з медицини. І він каже, що в аптечці має бути морфій, бо може відірвати руку чи ногу. То його не має у нас, є замінники, які нам відправляють із-за кордону, але ми не можемо його отримати. Ми не знаємо, де ці фури діваються», – розповідає Антоніна.
Люди допомагають
Через те, що Бобринеччина – район сільгоспвиробників, тому люди найперше збирають для допомоги овочі.
«Аграрії і цього разу у нас скинулися з гектара, на рахунок. Фермери дуже допомагають», – зауважує Антоніна.
Нині фонд забезпечує і місцеві сили тероборони, а ще їздять у Луганську область, де люди з різних не лише районів області, а й інших регіонів. Туди і возять допомогу для усіх.
Зараз у їхньому штабі – шестеро людей, які волонтерять. Фонд співпрацює зі школами, де також відбувається збір допомоги. Стратегічно продумали так, щоб про всяк штаб був не одному місці, аби не втратити в один момент зібрану допомогу, наприклад, через обстріл. Тому прописали, хто чим і в якому селі займається. Там збирають не лише харчі, а й шиють балаклави та футболки для бійців та навіть крутять цигарки. А за потреби волонтери фонду приїздять і забирають допомогу. Самостійно за допомогою їздить автівкою і Антоніна.
«З одного села мені зателефонували і сказали, що ми вареники ліпимо. З іншого – порізали свиней, поробили тушкованку і паштети. Поїхали, позабирали. Якщо хтось може, то привозять самостійно».
Загалом нині допомагають не лише військовим, а й переселенцям.
Також Антоніна розповіла, що трапляються історії, коли переселенці не хочуть залишатися в селах. Звісно, ситуації різні.
«Привезли з Охтирки. А тут «води немає», «а я на город не піду», «а відвезіть мене знову на залізничний вокзал у Кропивницькому». Я кажу, що лише раз привожу і другий раз – не вивожу».
Як живеться волонтерці
«Взагалі старалася до восьмої вечора зробити все потрібне і покинути штаб, щоб не їздити по місту в комендантську годину. Зараз уже маю спецпропуск. Загалом встаю о п’ятій ранку і поїхали. І сьогодні цілий день, бо в нас, у середу завантаження. Там баранів ріжуть, там рибу привезли – треба чистити, то треба підвезти, то відра, то ті солять, інші кришать, і так цілий день їздиш».
«Маємо власні землі, паї, сіємо, косимо і на цьому заробляємо», – розповідає про свою родину Антоніна.
При цьому каже у сім’ї нині волонтерство Антоніни розуміють. Хоча раніше говорили, що «я витрачаю часу більше на чуже, ніж своє».
«Так, витрачаю час, і стомлююся, – зізнається Антоніна. – Але краще зробити зараз, щоб воно не дійшло сюди, ніж, коли воно дійде і потім його робити».
Звісно зустрічається і з нерозумінням інших людей, які то хвалять, а потім навпаки. Усього буває. Але Антоніна пояснює, що потрібне розуміння ситуації.
«Телефонують і кричать: «У нього немає бронежилета». Але, наприклад, він танкіст – для чого йому бронік. Він не буде його натягати. Це не доцільно. Комусь іншому бронежилет потрібніший. Але в слухавку кричать, що ми не розуміємо. Звісно і сльози, і я розумію, але дуже важко пояснити, що бронежилет бійцю не треба. Йому може щось інше потрібніше, наприклад, берці».
Після перемоги
Антоніна каже, що найперше, що будемо робити після перемоги – будемо відновлювати Україну.
Розповідає, що за розвитком сіл – перспектива. Що і раніше учасникам АТО говорила, що можна брати і землю, і розвиватися, і займатися фермерством, бджільництвом, тут, в Україні. І не шукати кращої долі за кордоном, чи у великих містах.
«Нині боюся лише того, аби не затягувалося, щоб люди не розчарувалися, не видихлися, щоб не було бідноти, щоб люди не втратили патріотизму. А далі, думаю, ми все одно об’єднаємося для відновлення України».
Спілкувалася Валерія Жовтун. Фото надані Антоніною Горбанець
Щоб дізнаватись новини першими підписуйтесь на нас у
Поширюйте
Коментуйте
