Ексклюзив

Місяць у підвалі і танки на могилах: історія маріупольця, якому вдалося врятуватися (ВІДЕО)

. 8337

Маріуполь. Люди більше місяця живуть у підвалах під постійними обстрілами – чоловіки, жінки, діти. Серед них були і Артем Шаповалов (ім’я змінене на прохання героя – ред.) з родиною. До лютого він мав успішний бізнес і власний будинок, але майже весь березень провів у підвалі. Днями ж їм з родиною вдалося вирватися з міста, яке російські загарбники рівняють із землею. 

Він розповів «Гречці» про виживання під обстрілами, про могили у дворах і порятунок з-під російських бомбардувань. Публікуємо його пряму мову як свідка і зняті ним відео.

Повітряних тривог не було – одразу вибухи

О 5:30 ранку 24 лютого ми почули вибухи – я одразу зрозумів, що це війна. За хвилини зібралися з дружиною і донькою і перебралися до укриття. Після ми зрозуміли, що вторгнення не лише на Донбасі, а по всій Україні.

За вісім років війни ось тут поруч, на Донеччині, нічого для безпеки у Маріуполі не зробили. Укриття та підвали не привели до ладу, система сповіщення не спрацювала. В нас не лунали сирени. До останнього не вірили, що це повториться, що напад буде цього разу нищівний.

Попереджень не було: одразу почалися вибухи, які майже не переривалися і тривають досі. У перші дні обстрілів люди не знали, де сховатися, де найближче укриття. Деякі підвали, які міська рада виставляла у списку як укриття, були затоплені нечистотами. Запасів стратегічних теж у місті не було – ні їжі, ні води. Містяни набирали воду з пожежних колодязів, топили сніг.

По всьому місту жителі не могли виїхати – не було інформації, як виїжджати, якими шляхами. Росіяни не випускали цивільних, біля міста точилися бої, тож безпечних шляхів не існувало. Ще 24 і 25 лютого були додаткові поїзди до Львова, я пропонував виїхати ними, проте дружина боялася провокацій зі сторони росіян. Ми боялися, що поїзди обстріляють. Багато хто залишався в місті зі сподіванням, що все швидко вирішиться.

Від самого початку росіяни обстрілювали приватний сектор, багатоповерхівки – житлові будинки. Цілилися у заправки. Вони корегували вогонь і цілилися у мирних мешканців. З часом ми звикли до артилерійських обстрілів – вони не такі страшні, бо після хоча б тіло залишається. Авіаудари набагато страшніші – після них зазвичай не залишається нічого, лише глибочезні вирви.

Деякі сусіди, які не зовсім розуміли, що відбувається, запитували: а хто ж стріляє? Відповідав – так подивіться вгору, чиї літаки над містом літають, хто скидає бомби. Побачите на власні очі, що це російські літаки.

Їжа за цигарки

Ми почали обдзвонювати всіх рідних та знайомих. Запрошували до нас в укриття під одним з моїх бізнес-центрів. І як у казці «Рукавичка», вдалося зібрати 50 людей, серед яких 15 дітей. Там ми разом жили, спали. Діти іноді виходили на сонце погрітися і подихати свіжим повітрям. По вечорах молилися.

Обстріли були постійно: приблизно кожні 15 хвилин були авіаудари, кожні 5 хвилин – «гради» та артилерійські обстріли. На слух вже розрізняли, що і звідки летить, як далеко від нас. Спочатку російські окупанти обстрілювали лівобережні райони міста. Через пару днів після вторгнення окупанти почали бомбити вже центр з літаків. Обстріли велися і з авіації, і артилерії, і з кораблів у морі.

Центр Маріуполя

Вже 2 березня пропали комунікації: газ, тепло, вода, зв’язок. В когось були запаси води, їжі, хтось шукав колодязі по місту. В мене є автівка, тож я їздив по місту у пошуках необхідного. Комунальні служби, рятувальники – нікого не залишилося у місті. Пару разів у район привозили цистерну з водою – це робили українські військові, а не місцеві служби. Дякую лікарям, що залишилися і в таких умовах рятували людей.

До центру міста вели два шляхи – через набережну або через металургійний комбінат Ілліча. Але і з одного, і з іншого боку після 10 березня мости були вже заміновані, тож наші військові не пропускали – заради безпеки людей. Тому єдиним залишався варіант їздити через Лівобережний район.

Вдень виходили, розпалювали багаття біля укриття, готували їжу. Коли хліб закінчився, то з борошна і води готували такі собі хлібці. В мене були запаси – ще коли в росії зробили заяви щодо так званих «ДНР»  і «ЛНР», я запасся бензином і провізією. На щастя, в мене було декілька продуктових магазинів, де багато цигарок. Гроші знецінилися, а валютою здебільшого стали цигарки та інший бартер. За них я вимінював їжу, медикаменти, воду.

У четвер, 7 березня, прилетіло по бізнес-центру, під яким ми ховалися. Половини будівлі не стало, моя машина залишилася під завалами. На щастя, люди вціліли. В той момент прийшло усвідомлення, що далі буде лише важче.

З 13 березня почали обходити пішки свої приміщення, щоб їх не мародерили. І ось ми завернули за ріг, і почули сильний вибух – нас відкинуло вибуховою хвилею. Навколо дим та пил. Це був авіаудар, і побігли до двоповерхового будинку. Там під завалами були люди, були діти. Ми їх намагалися звідти дістати. Серед них було два хлопчика: одного вдалося врятувати, а другий, на жаль, не вижив – помер через 5 днів у реанімації.

Танками по могилах

Людей хоронили прямо біля будинків, адже жодного забезпечення у місті не було, ніхто їх не прибирав. Були і ті, що загинули від уламків. Пам’ятаю велосипедиста, який їхав – мабуть, шукав їжу. Росіяни розстріляли його, просто так.

Люди самі, під обстрілами, рили ями і закопували тіла.

Та зараз є інформація, що навіть тих могил немає. Орки танками їздять по цих могилах, викопують тіла – прибирають докази своїх злочинів. 

Ми намагалися складати списки загиблих, хоч якось фіксувати, хто загинув, проте не завжди була інформація. А подекуди не завжди були тіла. От всі місцеві знають банківський будинок. Мій другий небіж був там, вигулював собаку, в нього хаскі. 13 березня сюди завдали авіаудар, прямо у подвір’я багатоповерхівок. Залишилася воронка завглибшки 5 метрів. Від людини не залишилося нічого. Хлопцю був 21 рік. Скелет собаки відкинуло у під’їзд поруч – по цьому ми зрозуміли, що він був там і потрапив від удар. А так хлопець вважається зниклим безвісти, бо тіла немає. І таких людей багато.

Багато трупів лежало на вулиці міста просто неба. Добре, що була мінусова температура.

Мародери і військові

Мародерство процвітало з перших днів повномасштабного вторгнення. Злодії залізли в наш дім, витягли що треба і не треба. Мародери – це здебільшого малозабезпечені місцеві, які наживалися на війні.

Вже не початку березня у місті не залишилося цілих магазинів – все грабували. Декілька разів намагалися пограбувати мій бізнес-центр: мародерів ми схопили, покарали. Ні-ні, вони живі, не подумайте.

Я ще можу зрозуміти, коли люди брали воду, їжу. Мені совість не дозволяла красти, тож їжу купував, вимінював на цигарки. Бувало, що платив сотню гривень за кілограм картоплі. Але деякі тягли непотрібні речі під обстрілами. Тягне один такий безперебійник і каже мені, що ось йому конче треба. Безперебійник, комп’ютери – і це у місті, де немає електрики… «Візьму хоч що-небудь, аби взяти» – так деякі наживалися. Так розграбували «Епіцентр», «Каскад» та інші магазини.

У березні ми заїхали додому – а там наші військові були. Оселилися, щоб убезпечити район від мародерства. Ми зраділи одне одному, поспілкувалися. «Азовці» склали список всієї побутової техніки у мене, коли прийшли. Показали, щоб довести – нічого не чіпали, їм чужого не треба. Ми домовилися, що вони візьмуть їжу та воду. Всю техніку і цінні речі мені запропонували забрати. Пообіцяли за можливості слідкувати, щоб будинок не розграбували.

Те, як наші військові борються за Маріуполь – це просто щось неймовірне. Саме завдяки нашим військовим нам вдалося виїхати до безпечної території України.

Куля застрягла у дитячих туфлях

23 березня вирішили виїжджати попри все. Була можливість виїхати в сторону росії, але ми не хотіли. Ні моя родина, ні ті люди, з якими разом ми переховувалися в укритті. Ми розуміли, чим це загрожує: там просто відправили б у рабство і дай боже, щоб живими залишилися. Проте деякі маріупольці, у кого родичі в росії, то в ту сторону виїжджали.

Шансів виїхати живими з міста було десь три до одного.

На чотирьох машинах вирушили у сторону комбінату Ілліча. Першою проблемою став міст на Мухіна – там стояли дві вантажівки, а між ними був маленький простір. Одна з наших машин там не пролізла, тож ми пересіли, потіснилися і поїхали далі на трьох.

На повороті на вулицю Макара Мазая нашу колону почали обстрілювати. В нас були і написи, що тут діти, і всілякі позначення, що ми цивільні. Я зупинив автівку, сподіваючись, що обстрілювати перестануть і хтось з військових підійде з перевіркою. Ми знали, що тут росіяни стоять. Та постріли не затихали.

Я був першим у колоні. Одиночний постріл у моє лобове скло – цілилися саме у водія. Я вийшов з машини, став на коліна, підняв руки – показати, що я цивільний, що у мене немає зброї. Кричу «дайте від’їхати!» і показую своїм, щоб здавали назад. Озирнувся – поруч лежав чоловік, якому прострелили ногу. Цей чоловік намагався пішки вийти з міста, був без транспорту. Він благав про допомогу, та вони його добили. Попереду стояла автівка із заведеним двигуном, де водія вже розстріляли.

Під обстрілами ми змогли здати назад, заїхати за паркан з-під вогню. Мою дитину врятували туфлі, які лежали на задньому склі машини – куля потрапила у них. Мені куля зачепила руку – пройшла навиліт. Це були росіяни, вони стріляли з мілкого калібру. У наших інший калібр, інший звук при пострілах.

Дві доби в заторі

Нам пощастило прорватися і виїхати з міста. По дорозі ми доєдналися вже до евакуаційної колони автобусів до Запоріжжя. Це та сама колона, яку росіяни блокували дві доби і не пропускали. Ми стояли посеред поля, без їжі і води. І уявляєте – мешканці Василівки, які самі потерпали від окупації, прийшли до нас. Годували домашніми наїдками, навіть гарячий чай принесли! Самі під окупацією, а до нас на порятунок прийшли.

Я залишався в колоні, а дружина зателефонувала і попередила, що переночують з донькою у Токмаці – тут я почав панікувати і накручувати себе. Там окупанти, а вони самі, без мене. Та місцева мешканка розмістила у дитсадку їх та ще багатьох людей, які евакуювалися. Тож вони були в теплі і безпеці, їх погодували. Потім ми вирушили далі і вже 26 березня добралися до Запоріжжя.

Маріуполь живий, поки живі маріупольці

Наша команда з благодійного фонду створила «Банду добра», і на чолі із Настею Купчинською допомагали вибиратися маріупольцям з міста під обстрілами, вона надавала гуманітарну допомогу, допомагає зараз у розселенні. Вона врятувала багатьох людей. Рятували у Маріуполі людей і дівчата з місцевого футбольного клубу. Це неймовірні люди.

Я з племінником зараз тут, у Кропивницькому. Дружина, донька та теща виїхали звідси спочатку до Польщі – там їх зустріли дуже тепло, надали медичну і матеріальну допомогу. Дякую полякам за таке ставлення! Звідти вони виїхали до Іспанії, де перебувають зараз.

Ми у Кропивницькому знайшли житло. Сидіти без діла не планую. Разом з партнерами і колегами, яким також вдалося виїхати з Маріуполя, ми готові створювати підприємство тут, на Кіровоградщині. Ми хочемо відкривати пекарні, кінотеатри – маємо досвід. Я громадянин України і я знаю, що буду корисним у своїй рідній країні. Нікуди з України я їхати не збираюся. 

Я дуже хочу вірити, що зможу повернутися до Маріуполя. Там залишилися мої близькі, мої друзі, залишився мій пес. Маріуполь – це Україна. Так було і так буде. Можна зруйнувати наші будівлі, нищити населення. Та поки живі маріупольці – буде жити і Маріуполь.

Записала Ірина Требунських

 

Маріуполь. Люди більше місяця живуть у підвалах під постійними обстрілами – чоловіки, жінки, діти. Серед них і Артем Шаповалов з родиною. їм вдалося вирватися з міста, який російські загарбники рівняють із землею.

Зараз Артем з небожем перебуває у Кропивницькому, його дружина з донькою і тещею у безпеці. Він розповів «Гречці» про виживання під обстрілами, про могили у дворах і порятунок з-під російських бомбардувань

Поширюйте

Коментуйте


Реклама