Ексклюзив

Зайчик і Сонечко волонтерять: як родина з Луганщини роками працює на перемогу у Кропивницькому

. 5290

 

Видання "Тексти" розказує історію родини, яка у 2014 році переїхала з Антрациту в Кропивницький, а зараз працює на перемогу в тилу.

DPhGjfSrlNEYb KvWF8po1l0C 3kA0zA4ig6WBwTSkbkil7.original

«У нашій квартирі ніби зупинився час. Застелене ліжко. Сашина дитяча. Здається, можна зайти й випити чаю. Мені так боляче від того, що туди поселиться невідомо хто», - каже Наталя Бур'яненко.

Вона вісім років платила за комунальні послуги у квартирі в окупованому на Луганщині Антрациті з надією, що повернеться у свій дім. Зараз знайомі, які залишились там, кажуть, що квартира нібито за борги потрапила у перелік тих, де окупанти будуть зламувати замки та заселяти мешканців окупованих українських міст, що залишилися без житла.

Наталя з серпня 2014 року живе з родиною у Кропивницькому, відтоді працює на перемогу - годує захисників у волонтерській спільноті “Добромир”. І мріє повернутися додому.

З 2014 по 2017-й Кіровоградська область прийняла десять тисяч переселенців зі Сходу та Криму. З початком повномасштабного вторгнення - вже понад 80 тисяч.

Від мрій про коней до життя, спакованого в чотири сумки

Наталя та Ігор Бур’яненки завжди знали, що хочуть жити на Луганщині. Ігор працює в ІТ, міг знайти роботу за кордоном, навіть довгий час будував кар’єру в Москві. Наталя там же вчилась технікам масажу. Заробивши грошей, у 2011-му повернулися у свій Антрацит. Зробили ремонт у квартирі, купили дві ділянки. Ігор мріяв збудувати будинок і завести коней.

«Вони з донькою у мене мрійники. Він собі фантазував, як у нас буде своя конюшня. Як він на коні скаче полем у червоній сорочці», - посміхається Наталя.

Переїзд в Антрацит дався складно, особливо доньці Саші, яка тоді вчилась у середній школі. Однокласники та вчителі не сприймали «москвичку», довелось докладати зусиль, щоб підтягнути українську мову. Здавалося, життя налагодилось, але прийшла весна 2014-го… Коли дійшло до боїв, доньку відправили в Росію, де жив її старший брат від першого шлюбу Сергій.

«Ми думали, що це ненадовго і скоро закінчиться. Чекали, що нас от-от відіб’ють, адже українська армія була буквально за 17 кілометрів», - каже Наталя.

Вона залишилась у міській квартирі, чоловік перебрався на дачу. Йому щоразу доводилось лазити на дах, щоб піймати зв’язок та дізнатися, що місто ще не звільнили.

Ночами окупанти возили за місто «Град» і обстрілювали українську армію, чекаючи на вогонь по місту у відповідь.

«Нам тоді вже казали про укриття. Підвали. Але я просто залишалась у своїй квартирі на першому поверсі. Так, було страшно, але в підвалі п’ятиповерхівки було б не краще», - каже Наталя.

У серпні родина зрозуміла, що треба виїжджати.

Спакували чотири сумки й евакуаційними автобусами вирушили з Луганська до Харкова, де їх прихистили знайомі. Зрозуміли, що харківських цін не потягнуть і рушили в Знам’янку – райцентр у Кіровоградській області, де жили родичі Наталі. Там їх прийняли далекі родичі, а згодом знайшли житло у Кропивницькому.

BqWDOWf 7SXKmtAQTUuDXfxwkIdjdFrQCHcYJ3PxVMea4M .original

Зайчик і Сонечко волонтерять

Стосунки у родині були такі, що коли маленьку Сашу в дитсадку питали, як звати батьків, вона впевнено відповідала: «Маму – Зайчик, а тата – Сонечко».

На новому місці Наталя потрапила до лікарні. Там познайомилась із сусідкою по палаті, яка розповіла про місцеву волонтерку Тетяну Силу і ініціативу “Кулінарна сотня Кіровоградщини”, яка готувала сухі супи для війська.

Наталя вирішила піти туди, щоб десь бути корисною.

– Працювати тоді не могла. Не мала ні масажного столу, ні необхідного обладнання. Тому пішла до волонтерів, - згадує вона. - Ходила на фасування сухих супів, допомагала волонтерам, останні два роки волонтерила в Банку речей – безплатній комісійці, де будь-хто може принести свої речі, а той хто потребує взяти.

Ігор тим часом працював і безкоштовно викладав у школі програмування для всіх охочих.

Згодом Наталя отримала грант на обладнання для роботи та вже поєднувала волонтерство з прийомом клієнтів. Сухі супи для армії активно готували кілька років, а потім зменшили оберти. Армія вийшла на краще державне забезпечення.

З початком повномасштабного вторгнення цю роботу відновили майже у промислових масштабах. Знайомі, які залишилися в окупації попереджали Наталю: «Дорога сюди тобі закрита. Ти годуєш українську армію».

Суп «Байрактар»

Кропивницька спільнота "Годуємо патріотів!", до якої долучилася Наталя, сформувалася як волонтерська ініціатива наприкінці лютого і продовжила те, чим займалася "Кулінарна сотня" у 2014-2016 роках. Готують сухі борщі та супи та передають на потреби армії та людей на постраждалих територіях.

У кожного своя робота. Хтось ріже і сушить овочі вдома або віддає свою сушарку, хтось - ділиться урожаєм, дехто - приходить фасувати супи, а хтось скидає гроші на продукти. Від жодної продуктової допомоги не відмовляються.

«Привезли десять кілограмів зелені. Розумію, що зберігати її в гаражі не вийде, бо зіпсується. Кидаю клич в нашу спільноту - і вже за сорок хвилин приходить дівчина і каже, що забере. Бере в торби це все і йде на маршрутку, щоб повезти на інший кінець міста посушити. Ще і сушарку забрала. Тут розумієш, що люди фантастичні. Коли мені дзвонять і питають: «Чи заберете ви десять кіло картоплі?», то ми сідаємо у будь-який час доби і їдемо, бо розумію, що не забрати не можемо», - каже Наталя.

 0Erscr4j3aBCgFdFPzIxCf8Wg3qzDJvOAzLUdN mdkYz T.original

Щосуботи з 11.00 і до завершення продуктів близько сорока волонтерів збираються пакувати супи. Одночасно працює шість ліній.

«Запалу, який я отримую в суботу від фасування, вистачає мені на тиждень. Ти потрапляєш у мурашник, де шум, купа людей. Здавалось би, чому тут радіти? Це велика робота. Зморююсь так, що у неділю просто фізично не можу нічого робити. А емоційно я переповнена від задоволення, що ми зробили таку велику справу», - розповідає Наталя.

Починали з 50 пакетів, а тепер за день фасування і 2600 порцій можуть запакувати.

9EC rEkqtFy7QSjIvoJS23EvKlKclzMI0tMu4bgcz RmkOc.original

Розфасовані супи передають волонтерам, які розподіляють їх або захисникам, або людям у скруті, які зараз у звільнених містах.

Зараз у спільноті близько 300 волонтерів, які з з початку березня насушили 25 839 пакетів супів та борщів. Це близько 10 тонн сушених овочів. Скільки перекришили сирих і рахувати не беруться.

Сушені овочі їдуть із Вінничини

Підхопили ініціативу й у Хмільнику, що на Вінниччині. Подруга Наталі, яка переїхала туди до батьків (після повномасштабного вторгнення), сушить і надсилає у Кропивницький овочі, а тепер почала організовувати навколо себе спільноту.

Оскільки досвід мають чималий, як "кулінарні корифеї" вони навіть проводять онлайн навчання для зацікавлених з усієї країни.

У арсеналі ініціативи «Годуємо патріотів» - вісім супів. Їх рецептуру розробляли роками методом проб і помилок. З однієї упаковки за 15 хвилин можна зварити чотири літри супу. Серед фірмових страв: вівсяний суп «Байрактар» рецепт якого придумали, коли отримали від благодійників вівсяні пластівці і мали експериментувати, як використати їх з користю.

Бур’яненки волонтерять всією родиною: від збору грошей, до сушіння і доставки продуктів від небайдужих з області. І байдуже, що їхнє авто гальмують на кожному блокпосту - через луганські номери.

Тепер самі приймають переселенців

«Ігор запропонував нам з Сашою поїхати, але я б його не лишила», - каже Наталя.

59-річний Ігор з перших днів пішов до військкомату, але його не взяли через стан здоров’я. Він продовжив ходити туди, поки йому не пообіцяли підшукати роботу, яка відповідатиме його умінням і фізичним можливостям.

Він так прагнув обороняти країну перш за все тому, що захищати країну добровольцем пішов син Сергій, який також кілька років тому переїхав з Росії - до Києва, де працював барбером. Тепер модні стрижки робить побратимам у війську.

«Мабуть, я шукаю собі виправдання, але я росла в Забайкаллі, у мене зовсім не було української школи та середовища», - каже Наталя, від хвилювання переходячи на російську.

Зараз, крім кулінарного волонтерства, родина опікується вимушеними переселенцями з Харкова – тією родиною, яка приймала їх у 2014 році.

Доброзичливість місцевих і готовність допомагати вражала її тоді й вражає тих, хто приїхав нині.

«Вони й самі кажуть: «Ми такими добрими раніше не були. Як це - комусь щось віддати?», а тепер долучаються до фасування супів», - посміхається Наталя.

Та були й прикрощі. Згадує, коли шукали перше житло в оренду, ріелтори показуючи якісь квартири, казали: «А це зіпсували такі як ви», натякаючи на переселенців.

У Кропивницький приїхала і сестра Ігоря. Вона понад двадцять років жила у Москві – працювала водійкою тролейбуса, мала дім і налагоджений побут. 24 лютого зібрала речі і проїхавши чотири країни, повернулась в Україну. Бур’яненки на собі знають як це – опинитись у чужому місті, тому допомагають іншим. Вони розриваються між бажанням повернутися додому і залишитися тут, де знайшли підтримку.

«Ці люди мені такі дорогі. Вони прийшли в моє життя під час великої біди й тепер ми вже вісім років спілкуємось», - каже Наталя про знайомства, які набула в місті. Але вона впевнена, що ще поїде разом з родиною відновлювати Донбас.

Матеріал створено за підтримки проєкту “Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7”, який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе автор(ка). Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама