Ексклюзив

“Не можу жити без ЗСУ”. Як спецназівець після тяжкого поранення витягує побратимів з депресії, волонтерить і віддає кредит

. 4505

 

Вадим Довгорук з Кропивницького брав участь у бою за Донецький аеропорт і вижив у Дебальцевому. Каже, пішов би воювати й зараз, але без руки та обох ніг на передову не беруть.
З початком великої війни його звільнили від служби. Проте кадровий спецпризначенець, Народний герой і кавалер ордену "За мужність" ІІІ ступеня не зміг без армії: знайшов себе у волонтерстві та психологічній підтримці поранених воїнів.

 

s7YU8N6dvDbA6cQx3anHMPhA7gtvCvhEI0orNRUp4hb83xA.original

Свою історію народний герой розповів для "Тexty.org.ua".

Вижив під Дебальцевим

Війна для Вадима почалась у 2014-му, коли йому було 23 роки. Його перший бій був у Донецькому аеропорту. Згодом він отримав своє перше поранення, але повернувся у стрій. А в лютому 2015-го при виході з Дебальцевого їхній бронетранспортер підбили. Кілька людей загинули, ще кілька потрапили в полон. Вадиму відірвало руку.

Через зимовий одяг він навіть не зміг накласти собі турнікет. Але кровотеча якось зупинилася сама. Найстрашніше було потрапити в полон, тому він вирішив ховатися, сподіваючись, що його знайдуть свої.

На морозі, який уночі сягав -30 градусів, пробув три дні. Досі дивується, як не замерз на смерть.

Його таки знайшли, але російські найманці, й відправили в луганську лікарню. Там зробили першу операцію. Урятуватися допомогла медсестра, яка зателефонувала мамі й сказала, де її син і що його треба визволяти. Мама зв’язалася з керівництвом полку, де служив Вадим, і незабаром його вдалося перевезти на підконтрольну Україні територію.

Тоді він ще не знав, що через обмороження частково втратить обидві ноги.

0GrENxlBM6dOBeh1Ctr8HdL1SQvmBBpeALo5LH9IP7esv5d.original

Проте йому не забракло оптимізму жити повноцінним життям. Згадує, як ще з лікарні в Києві на візках намагалися потрапити на дискотеку, куди їх не пустили через порушення дрескоду – були у спортивних штанах. Попри травми, навчився водити авто, брав участь у змаганнях для ветеранів "Сила нації", подорожував і навіть піднявся на Говерлу.

У 2017 році одружився з медсестрою, з якою познайомився в київському опіковому центрі. Згодом у них народилася донька. Каже, з появою сім’ї життя змінилося.

"Змінилося на 97%, бо 3% мого життя – це військова служба", – додає він.

CdMRRZCxD3QT1oLCRNP5f4G1oHdvshgZDczmS39wZeQxUWc.original

Добровольцем не взяли


Коли після реабілітації повернувся в Кропивницький, то багато часу проводив на КПП своєї частини – спілкувався з побратимами.

А у 2018-му ветеранам, які за медичними показниками непридатні до служби, дозволили повернутися до війська й обіймати певні "не бойові" посади. Так Вадим став директором клубу і проводив екскурсії музеєм полку. У тому, що буде велика війна, військові не сумнівалися. Хоча, звісно, не могли спрогнозувати точної дати. Ранок 24 лютого для Вадима почався у військовій частині, куди прибув по тривозі. Дружину й доньку не будив, лише хвилювався, щоб малечу не повели в садок.

Жодних думок про виїзд чи евакуацію родини він не мав. Залишилися в місті всі разом. А в березні 2022-го Верховна Рада ухвалила закон, яким від військової служби звільнила всіх людей з інвалідністю. Відтоді й Вадим не на службі. Спочатку депресував, не знав, що робити, ходив у військкомат, щоб потрапити добровольцем у тероборону. Не взяли.

"Щось знайти, щось привезти"


"Постійно був з хлопцями на телефоні. Не міг звикнути, що вже не служу. А тоді зрозумів, що всидіти вдома не зможу, – і почалося", – каже він.

Узявся закривати нагальні потреби товаришів.

"Щось знайти, щось привезти. Спочатку власним коштом або тим, що хлопці самі й скидали".

Уперше публічно збирати гроші Вадим Довгорук почав наприкінці березня. Тоді знайомим, які працювали на Маріупольському напрямку, треба було два автомобілі. Їх уже знайшли, але бракувало 70 тис. грн. Вадим написав пост у фейсбуку й зібрав гроші за один вечір.

Йому дуже ніяково просити. Тому був упевненим, що більше не публікуватиме таких прохань.

"Але потім хлопці почали дзвонити. Вадік, треба те й оце. І я зрозумів, що якщо вже взявся, дороги назад немає", – сміється.

bzhZbdAAW671nvvrBHtTv FGuttuf9YV6x0wKVVdxQkIUTL.original

Так звітують про отримані передачі для тих, чиї обличчя не можна афішувати

До допомоги залучав усіх, кого міг. Наприклад, допомагав і Святослав Вакарчук, з яким Вадим познайомився під час лікування в Києві.

Каже, зараз збори даються важче – люди, які в перші місяці кинулися допомагати, видихнулися й фінансово, і морально. Та й коли гроші зібрано, важко знайти, де купити потрібне.

"Іноді мені аж соромно, бо після кожного посту донатять ті самі люди. Я їх на вулиці зустрічаю й соромлюся глянути в очі", – каже він.

Психологічна підтримка для поранених


Каже, дружина жартує, що невдовзі з його волонтерством доведеться й квартиру продати. Зізнається, що про таке поки що не думав, а лише про продаж гаража.

У 2015-му Вадим вступив до університету, де вивчав психологію. Були думки працювати військовим психологом: вважає, такої підтримки зараз бракує. Пам’ятає й те, як до нього після операцій приходили психологи, але надовго не затримувалися.

"Часто сварився з ними, бо в них є книжка, є план. Книжка пише – отже, треба виконувати. А я їм пояснював, що, наприклад, з військовими в шпиталі це зазвичай не працює. Ви нічим не допоможете, якщо працюватимете за шаблоном", – упевнений він.

Іноді на прохання військових Вадим їздив у госпіталі, щоб поговорити з хлопцями, які трохи впали духом. І добре, коли з людиною може говорити хтось на рівних, бо, залежно від ситуації, треба то підбадьорити, а то й грубе слово сказати.

"Був випадок ще у 2015 році: лежить у палаті боєць після ампутації, щойно переведений з реанімації, а до нього прийшов молодий психолог – одразу після магістратури. Та й каже: «Ну ти там не переживай, у тебе все буде добре». Звісно, пішов той психолог у тепер уже всім відомому напрямі», – згадує він.

Каже, професійних психологів, які можуть працювати з військовими, – одиниці. Його кумир – психолог Андрій Козінчук, який дуже швидко знаходить підхід до бійців.

Психологічна підтримка потрібна й тим, хто завершив службу. Упродовж минулого року двоє близьких знайомих Вадима покінчили життя самогубством. Третього врятували.

"Він звільнився зі служби, але війна даремно не минає, – розповідає Вадим. – Уже після демобілізації виявили хворобу, ампутували ногу. Хлопець не здався, взяв кредит на будинок у селі, знайшов роботу, мав родину. Потім у лютому сталися проблеми в особистому житті, з роботи звільнили. Залишилася пенсія по інвалідності – 4 тис. грн і кредит на 200 тис. грн. Але коли в банку закінчилися «кредитні канікули», він оцінив ситуацію так, що жити не варто. Урятувало те, що до хати зайшла сусідка".

Після цього випадку Вадим довго говорив з товаришем, питав, чому не зателефонував, коли відчув безвихідь. І врешті разом зі ще одним побратимом вирішили спустошити свої кредитки та погасити борг і попередили – тепер не має морального права здатися.

"Зараз мені нічого не загрожує, бо якщо в когось є кредит, то його стовідсотково відкачають у лікарні", – жартує Вадим у фейсбуку, де намагається зібрати гроші, щоб тепер самому не бути боржником.

Але поза волонтерством він сподівається повернутися до війська, й нещодавно такий шанс з’явився.

У червні у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт, який передбачає, що люди з інвалідністю зможуть піти добровольцями та служити в межах своєї області.

Матеріал створено за підтримки проєкту “Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7”, який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе автор(ка). Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама