Ексклюзив

Херсон під російською окупацією: розповідь очевидиці

. 9600

З Ольгою* (ім’я змінено – прим. ред.) ми зустрілися у кав’ярні у Кропивницькому, куди вона виїхала з рідного Херсону. На її зап’ястку жовто-синій браслетик з написом «Україна». Вона розповіла «Гречці» про тортури, вбивства, викрадення людей і ночівлю у підвалах, які бачила і пережила за два місяці, які пробула з родиною у рідному місті під російською окупацією.

Okupaciya Hersonu copyФото з відкритих джерел

«У підвалах діти не кричали і не плакали: вони мовчали»

Ольга народилася у Херсоні, мріяла стати поліцейською, та за настановою батьків здобула спеціальність фельдшерки у Херсонському медколеджі. Каже, що закохалася у медицину на першій роботі – медсестрою у реанімації.

«Це неймовірні відчуття, коли заводиш людське серце: в цей момент власне завмирає. Коли рівна риска на моніторі змінюється кривою серцебиття – цей кайф ні з чим не порівняти», – сказала вона.

24 лютого вона зранку, як зазвичай, збирала доньку до школи і сама збиралася на роботу до лікарні. Зробила собі каву, підійшла до дзеркала розчесати волосся. Взяла до рук гребінець – в цей момент пролунав перший вибух.

«Зателефонувала мама, каже, що російські війська вже в Чонгарі стоять. Я не повірила: яка війна, 21 сторіччя! Вмикаю телевізор, а там цей жах підтверджують».

В той день у лікарні чергові медики залишилися на другу зміну. Ользі та іншим, хто мав прийти на роботу, сказали залишатися вдома. На вулицях в той день не було нікого. Про події дивилися у новинах, зідзвонювалися зі знайомими в інших областях.

«Війна – це щось у книгах, фільмах. Це не мало стати новою реальністю», – каже вона.

Як згадує Ольга, сирену в Херсоні ввімкнули вперше 25 лютого, проте укриттів у місті майже не було. Її родині допомогла директорка дитсадку, де навчалася її донька до цього – пояснила, де у них є підвал, який може слугувати сховищем.

У підвалі їм довелося провести не одну добу підряд, спати на дошках з покривалами. У сховищі були дорослі з дітьми різного віку – від немовлят до школярів.

«У підвалі була повна тиша: діти не сміялися, не плакали. Вони перелякано мовчали».

Стріляли з танків по цивільним для розваги

Вторгнення у Херсон почалося 1 березня. Ольга згадує, що російські окупанти заїхали, наче вони безкарні господарі.

«Вони їхали і стріляли у будинки: просто так, тому що можуть. Один будинок, другий, третій – вибух. Вони знали, що там лише цивільні, вони просто розважалися так».

Свекруха і свекор Ольги в цей час спускалися у під’їзді зі своєї квартири до найближчого укриття. Росіяни, які проїжджали на танках в цей момент повз цю звичайну багатоповерхівку, почали стріляти.

«Свекор живий. Свекруха через отримані травми була три місяці без свідомості, померла. Їхній сусід в цей час пив чай на кухні – одним зі снарядів йому відірвало голову».

Budunok u Hersoni

Будинок у Херсоні після російського обстрілу. Фото очевидиці Ольги

З часом звикаєш до всього – навіть до обстрілів, каже дівчина. За словами Ольги, вона та її рідні через місяць на слух вже розрізняли, куди «приліт» і з чого стріляли. Відчуття жаху стало фоном життя. Проте один обстріл, як зізналася Ольга, їй закарбувався у пам’яті – це обстріл житлових будинків у Степанівці.

«Стріляли з території Чорнобаївки. Місцеві розповіли, що росіяни були п’яні. Це для них розвага була. Там часто буряти і кадировці влаштовували і між собою перестрілки – мабуть не могли поділити награбоване».

Також мешканці Чорнобаївки розповідали, що російські військові заходили у їхні будинки, зачиняли родини у погребі, а самі займали житло. Їх не хвилювало, чи є там під землею вода чи їжа. І коли вони йшли, випустити людей з погребів не вважали за потрібне. Тоді місцеві ходили по домівках перевірити, чи живі власники і випускали їх.

Після вторгнення зникли продукти і ліки

Ольга, як і її колеги, продовжували ходити на роботу під час окупації. Каже, що українські виплати продовжували отримувати без затримок: як зарплати, так і соцпідтримку, так і пенсії. Банки продовжувала працювати в онлайні, проте із готівкою були проблеми. Тим, хто до цього отримував виплати «на руки», пропонували оформити віртуальну банківську картку – так можна було зберегти гроші від крадіжки.

«З собою на роботу я брала доньку. Вона третьокласниця, сідала за комп’ютер завідуючої у лікарні і так навчалася онлайн», – згадує Ольга.

Через декілька днів після початку окупації зникли продукти, всі магазини закрилися. Ціни піднялися в декілька разів.

«Найбільше я боялася, що ось настане день – і моя дитина буде голодувати, а я не зможу дістати їжі», – каже Ольга.

V Hersoni garya4i obidu

Громадянам роздають безкоштовні гарячі обіди. Березень, Херсонська міська рада.

Подекуди їжу привозили у магазини – і за нею одразу збиралася довжелезна черга. Ольга з колегами через роботу не мали часу вистоювати в ній, тож відправляли одну людину із списком необхідного, а після все порівну ділили. Ольга розповідає, що бувало, коли люди стояли у черзі за продуктами, росіяни під’їжджали на бронемашинах, все забирали все собі та їхали геть.

Натомість відкрили російські мережі магазинів, де ціни вказані у гривнях та рублях. При цьому ціни там були космічні: наприклад, пляшка звичайного шампуню коштує від 700 гривень, маленька упаковка прокладок – від 120 гривень. Подекуди роздавали гуманітарну допомогу: малозабезпечені люди були вимушені її брати, щоб вижити. Та, як згадує Ольга, багато хто з місцевих потім отруївся російськими консервами.

Якось приїхала автівка з гуманітаркою, і одразу утворилася черга. Та приїхали окупанти, під дулами автоматів загнали цивільних у найближчі підвали. А самі почали випускати ракети і самі ж їх збивали.

«Тут і рашка-ЗМІ прибули: знімали сюжет, що начебто українські війська обстрілюють пункт видачі гуманітарної допомоги. Подібні зйомки вони робили регулярно, беруть у підставних людей інтерв’ю на камеру», – розповіла дівчина.

У місті зникли ліки. Росіяни почали завозити деякі ліки російського виробництва, проте вони сумнівної якості і дуже дорого коштують.

«…і почався терор»

З часом просто з вулиць почали пропадати люди. Як кажуть херсонці, у місті росіяни зробили дві катівні: одну в будівлі СІЗО неподалік телеканалу «Скіфія», другу – у північній виправній колонії №90 у селищі Степанівка.

Якось на роботі колезі Ольги зателефонували сусіди і повідомили, що в її приватний будинок зайшли озброєні росіяни. Поки колега доїхала – її чоловіка вже забрали. Її 10-річного сина шість дорослих чоловіків допитували більше години, після чого дитина перестала розмовляти. Колега кинулася до окупаційної «адміністрації» у пошуках свого чоловіка, де їй відповіли, що «нічого не знають, то він мабуть сам пішов з дому».

«Її чоловіка повернули за тиждень. Ми не знаємо, що там з ним робили. Проте цей колись веселий кремезний чоловік намагався там перерізати вени кришкою від бляшанки. Це ж як потрібно було катувати?! І такі випадки у Херсоні були непоодинокими. Почався терор».

Ольга розповіла, що ночі стали безсонними: через вибухи, через страх, що за тобою прийдуть. Зізнається, що це дуже вимотувало – морально і фізично.

Та попри терор і обстріли зі сторони росіян у місті виявилися і зрадники: хтось став «гайляйтерами», як колишній політик Володимир Сальдо, колаборант Кирило Стремоусов.

«Я не уявляю, як людина може так безсовістно брехати. Постійно, про все, що відбувається в місті. І, на жаль, знаходяться люди, які їм вірять».

Деякі люди тихо «здавали» херсонців з проукраїнською позицією. Ольга каже, що такі зрадники є і серед їй знайомих. І вона навіть не могла уявити, що ті люди на таке здатні. При цьому росіяни навіть не перевіряють, чи то правда, чи ні – забрати «на підвал» могли будь-кого. Іноді людей викрадали просто з вулиці.

«Щоразу, як я виходила з дому, з собою у мене були документи і гроші. Адже я не знала, чи буде куди повертатися. Більшість так ходили з папками документів. Смартфони теж не можна брати: росіяни часто просто забирали їх собі».

В Ольги залишилися знайомі у рідному місті. Вони розповідають, що окупанти встановили вже російський мобільний зв’язок, заселяються у пусті будинки в Херсоні, навіть привозять свої сім’ї сюди – наприклад, у квартири і будинки у мікрорайонах Воєнка, Північний.

Час від часу росіяни глушили зв’язок, через що херсонці не мали доступу до інформації. «Ми були наче в якомусь гетто, відрізані від всього. Кожного разу без зв’язку наростала паніка через відчуття невідомості».

Кума Ольги залишається досі в Херсоні. Вона розповіла, що наразі окупанти готують школи до навчання – деякі директори погодилися з ними співпрацювати, в інших росіяни поставили своїх.

Школа №24 у Херсоні, де навчалася донька Ольги. 1 березня 2022 року

З 1 вересня українських дітей загарбники збираються вчити всього чотирьом предметам: математиці, російській мові, російській літературі та спотвореній на пропагандистський лад історії Росії.

«Вони вкрали особисті справи дітей у школах. Якщо дитина не відвідуватиме ці фашистські навчання, то вони погрожують, що ходитимуть за місцями проживання і позбавлятимуть батьківських прав, забиратимуть дітей».

Тому херсонці дуже сподіваються, що до вересня буде якийсь перелам у війні на користь України, щоб убезпечити своїх дітей від загарбників.

Херсон чинить опір

 У перші дні повномасштабного вторгнення проти російських військ вийшли бійці херсонської територіальної оборони. В деяких районах їм вдалося затримати наступ на деякий час, проте були і трагічні події. 1 березня на дорозі бронеколони російських військових стали цивільні у Бузковому парку, озброєні «бандерівськими смузі». На жаль, тоді загинули десятки захисників. Наприкінці травня у місцевому телеграм-каналі з’явилося фото саморобного меморіалу у цьому парку – так херсонці попри окупацію вшановують пам’ять захисників міста.

Під час евакуації Ольга познайомилися з одним із тероборонівців Херсону – той розповів, що вони намагалися затримати окупантів на Антонівському мосту на початку вторгнення.

«Наші намагалися боронити нас, проте сили були не рівні. Задача у них стояла затримати на пару днів наступ, з чим вони успішно справилися. Потім відступили – чоловік сказав, що це було просто, адже це рідне місто і вони всі двори знають. Проте наших втрат було багато».

Коли «прильоти» були у місті по окупантах – цим вибухам херсонці лише раділи, адже точно знають, що українські війська не стріляють у цивільних.

Своїх поранених окупанти приносили у лікарні і заставляли лікарів надавати допомогу. Ольга пояснила, що коли ти беззбройний, відмовляти озброєним терористам безглуздо та небезпечно.

«Ми не відмовлялися лікувати. Проте я знала, що і як робити, щоб не допомогти. Чесно, я до цього ніколи нікому не бажала смерті, але тими своїми діями я пишаюсь. Адже завдяки цьому та істота більше нікого з нас не вб’є, не зґвалтує дитину. Можливо, це мій внесок у наближення перемоги».

Психологічний тиск на місцевих постійний. Окупанти насильно роздають у Херсоні російські паспорти: якщо не візьмеш, то тебе могли лишити без роботи, могли погрожувати.

«Жодна поважаюча себе країна не роздає отак примусово своє громадянство, свої паспорти. Лише Росія».

Ольга пояснила, що триматися в таких умовах допомагала віра у опір в місті і взаємопідтримка. Містяни часто ділилися між собою їжею і медикаментами, якщо вдавалося їх роздобути. Ольга розповіла про випадок, коли вони сиділи у підвалі з дітьми: вийти на зовні не було можливості через перестрілки окупантів. «То ось в мене було декілька котлет, у знайомої з двома дітьми – печиво. Так і ділилися, щоб всім разом прожити добу».

Herson foto Feisbuk

Херсон, 27 липня 2022 рік. Фото з Facebook

Неподалік Херсону був завод «Данон». Щоб продукція не дісталася окупантам, власники привозили у двори і безкоштовно роздавали її херсонцям.

Також підтримувала згуртованість містян перед ворогом. Ще у березні та квітні мережі облітали відео з херсонських мітингів, коли беззбройні люди з українськими прапорами ставали гуртом перед загарбниками і вказували, що тим варто забиратися геть.

Herson mitungМітинг у Херсоні. Фото: telegraf

«Я теж брала участь в одному з таких мітингів. І в такі моменти страх перед окупантами відступає. Ми співали гімн, українські пісні, і «Бандерштат» Кузьми Скрябіна. А вони стояли навпроти з пустими очима – просто бидляче стадо».

Через деякий час росіяни почали обстрілювати українців під час мітингів, виправдовуючись, начебто мітингуючі мали при собі зброю. Ольга стверджує, що це брехня – люди виходили з українською символікою без зброї.

З іншої сторони, окупанти дуже бояться партизан і опору. Так, вони розбили собі табір неподалік іншої лікарні у місті, і постійно приходили туди до охоронця, щоб скористатися телефоном. Охоронець розповідав, що деякі росіяни плакали у слухавку і прощалися з рідними, адже бояться, що не виживуть.

Партизанський рух у Херсоні насправді потужний і масовий. Ольга пояснює, що листівки – це лише сота частина того, як херсонці чинять опір окупантам. У містян вже і приказка є – «наступає ніч, прокидаються партизани».

partuzanu u Hersoni

Партизанські листівки у Херсоні. Фото з Facebook

Багато хто чинить опір у силу своїх можливостей. Кажуть, що це саме партизани отруїли колаборанта Сальдо.

А коли мітингувати не було можливості через обстріли, перед головною площею виставили величезні колонки і цілий день крутили на повну гучність окупантам гімн України. Ольга пояснила, що на купівлю цих колонок скинулися всім містом.

Зі страху перед наступом українських військ окупанти, як розповіла Ольга, замінували всі важливі мережі: газ, електрику та водоканал. По місту стоять багато розтяжок – на вулицях, у під’їздах.

Наприклад, Ольга по дорозі з Херсону фіксувала всі позиції і техніку росіян на телефон – при собі мала запасний «чистий», який показувала на вимогу. Перше, що зробила на українському блокпості – передала всю інформацію, що мала, до телеграм-боту.

«Я розумію, що дуже ризикувала. Проте хотілося хоч якось насолити отим. І досі хочеться. Вони просякнули нас ненавистю до них. За те, що вони роблять, їх навіть до пекла не пустять».

Евакуаційну колону обстріляли з «Градів» двічі

Врятуватися і виїхати з окупації Ользі з родиною вдалося наприкінці квітня. Як і на все в місті, ціни на виїзд значно виросли. За кожного вивезеного члена родини Ользі довелося сплатити по 4 тисячі гривень – а це четверо дорослих і дитина. Як каже жінка, це їм ще пощастило: подекуди ціни за проїзд сягали і шести, і восьми тисяч гривень за людину.

«Нам пощастило, що в мене були заощадження: під час ковідної епідемії я мала високу зарплату і змогла відкласти гроші. Але люди, які не мають грошей, виїхати не можуть. Також небезпечно їхати одному: шансів вижити більше в колоні».

Та вона зізнається, що якби знала, якою буде дорога, то можливо і не наважилася на виїзд. Мотивом на сміливий вчинок стала донька – адже дитина у 8 років не має розрізняти на слух «Гради» від «Смерчів».

Колону з приблизно двох сотень автівок з Херсону у кінці квітня окупанти обстріляли двічі з «Градів». Як згадує Ольга, це було під Снігурівкою Миколаївської області

«Росіяни зупинили колону і почали обстріл. Ми повистрибували з машин і кинулися долілиць у кювети. Запуски були десь неподалік і просто оглушали. Коли вогонь припинився, всі, хто вцілів, посідали в автівки і поїхали далі. Мовчки – ніхто не кричав, навіть моя дитина».

Через хвилин 10 після обстрілу колону знову зупинили: люди одразу кинулися з автівок, бо розуміли, до чого це. Ольга зізнається, що тоді двічі була впевнена, що не виживе, що це кінець.

Випробуванням було і проходження численних російських блокпостів. Росіяни запитували, куди їдуть, навіщо, обшукували речі. Ользі доводилося казати, що просто їдуть провідати родичів.

«Їхні обличчя і те, як вони пихато говорили… Наче він тут господар і зробив ласку, що не вбив мене і дозволив їхати мені, в моїй країні, куди мені треба».

Перевізник підказав, що у речі потрібно покласти побільше пачок цигарок: тоді росіяни будуть їх забирати і, можливо, не копатимуться у речах. Також не можна було брати із собою готівку: всі знайдені гроші при обшуці окупанти забирали собі. Також могли перевіряти фото, відео і переписки на телефоні.

«На кожному блокпості мене трясло від злості і безсилля. Хотілося просто руками роздерти цих потвор, їхні нахабні пики. Проте доводилося тримати себе в руках: заради виживання власного та моїх рідних».

EvacuaciaІлюстративне фото

Ользі з родиною довелося проїхати 8 російських блокпостів, а дорога з Херсону до Кропивницького зайняла 12 годин.

Каже раніше ніколи не задумувалася над патріотизмом: вона усвідомлювала себе українкою, проте якогось яскравого душевного тепла і любові до українських символів не відчувала. Країна та й країна. Проте коли після окупації побачила українських військових, український прапор – каже, що всередині наче щось розірвалося теплом.

«Я цих хлопців бачила вперше, але якими рідними вони мені відчувалися! Хотілося ридати, обіймати, цілувати їм руки і дякувати, дякувати постійно».

Ольга з родиною купили їжі, щоб пригощати українських військових на блокпостах, а її донька-школярка на одній із зупинок заспівала їм пісню про Байрактар – за це українські захисники пригостили її шоколадом. Каже, що для дівчинки це досі є яскравим і приємним спогадом.

Життя переселенців у Кропивницькому

Родина Ольги не уявляла, куди саме поїдуть: головне було вирватися з російської окупації. Вже по дорозі дивилися міста, де спокійніше. Обрали Кропивницький, бо тут менше «прильотів» і він ближче: дорога була довгою і виснажливою.

Ольга поділилася враженнями щодо місцевих мешканців: каже, що люди відгукуються, приходять на допомогу. Проте перший місяць після приїзду було важко оговтатися: навколо незнайоме місто, незнайомі люди. «Дуже хотілося додому. Проте я не знаю, коли повернуся і чи там буде мій дім, чи вже руїни».

З часом вона знайшла роботу в одній з лікарень у Кропивницькому, де колектив її тепло зустрів. «Мене прийняли як у сім’ю. Ніхто не сказав поганого, коли десь помилялась – навпаки, допомагали виправити, підказували».

Проте ціни на житло у Кропивницькому неприємно вразили. Спочатку родині з п’яти людей довелося знімати квартиру за 30 тисяч гривень на місяць.

«Ми попросили у власника знижку, проте він не поступився – хоч знав, що ми з Херсону. Та вам мабуть важко нас, переселенців, зрозуміти. Я теж дивилася на окупацію у 2014 році відсторонено якось, а тепер розумію, що пережили тоді люди. Адже сама пережила подібне».

Через місяць родині довелося з’їжджати: наразі орендують частину будинку за 20 тисяч гривень. Врятували заощадження, які Ольга планувала витратити на ремонт у своїй квартирі.

Донька Ольги Каріна* (ім’я змінено – прим.ред.) захоплюється танцями: на початку року здобула сім нагород на міжнародних змаганнях у Києві. Дівчинку без проблем прийняли тут в одну з шкіл, безкоштовно прийняли і до місцевої студії танців.

За понад три місяці, що Ольга з родиною перебуває у Кропивницькому, вони лише один раз почули неприємні слова у свою адресу. Як розповіла Ольга, вона їхала у тролейбусі, і у салоні жінка поруч з нею голосно сказала, що переселенці начебто «понаїхали», і через них «в Дендропарку немає де сісти». За словами Ольги, ту жінку чомусь обурило, що дітям, які були вимушені покинути власні домівки, зробили безкоштовне свято на 1 червня.

«Зазвичай я за словом до кишені не лізу. Але тоді я промовчала. Я мовчки заплакала».

Після виїзду з Херсону Ольга продовжує підтримувати зв’язок з місцевими. Пояснює, що у кожного є своя мотивація залишатися попри окупацію: у когось хворі рідні, яких неможливо транспортувати, у когось немає грошей на виїзд і життя в іншому місті. Деякі кажуть, що це їхній дім і вони не покинуть його.

Сама Ольга продовжує підтримувати земляків і на відстані: за власні кошти купує ліки для людей з хронічними захворюваннями, для яких медикаменти життєво необхідні. Передає посилки – та кожного разу боїться, що окупанти можуть просто їх вкрасти. До того ж, перевезення також дорого коштує. наразі відправила вже 8 великих посилок, якраз збирає дев’яту.

«Ви не усвідомлюєте, що таке свобода. Свобода дихати, жити, говорити, думати, ходити. Ми до вторгнення у Херсоні не цінували цього. Тепер розуміємо, що втратили. Але готові за свободу боротися – і ми обов’язково переможемо», – додала вона.

Ірина Требунських

Поширюйте

Коментуйте


Реклама