Ексклюзив

«Готова лопухом підтиратись, аби ті гроші пішли на HIMARS» - військовослужбовиця «Ксена»

. 5964

 

«Ой ні, мені шоколад не можна, поправлюсь і в форму не вліз», - каже Марина і віддає солодощі хлопцю з яким курила. - «Мені хлопців шкода. У мене ж там мої зостались, поки їм нічим не можу допомогти, то хоч цим».
Зустрічаємось з нею в лікарні Кропивницького. Тут вона, командир відділення штурмового батальйону, лікує своє перше за вісім років війни поранення.

 

296189435 5699197943466277 4837688568767413313 n

В руках у Марини кирка. Бо хороший окоп - це необхідність

Пішла добровольцем

Марина Валицька родом зі Знам’янки, що на Кіровоградщині, але з 2014 року вона на захисті країни з позивним «Ксена».

Каже, пішла не служити, а воювати. Все почалось із ДУК «Правий сектор».

«Я пішла не служити, а воювати. Бо я розділяю ці поняття. Служба може бути в якихось тилових військових структурах, а війна - інша справа», - каже вона.

Спершу нічого не вміла і не знала, тому проходила вишколи як поводитись зі зброю, з тактики. Але більше її залучали допомагати щось руками: працювати з паперами, на складі.

«Волонтери добре підтримували добровольців у 2014-му році, тому сортували і відправляли на фронт. Хотіла бути корисною, а не тягарем», - каже військовослужбовиця.

Добровольчі батальйони на той час не фінансувалися, жодної підтримки з боку держави не було. Вся зброя була фактично трофейною. Гроші добровольцем теж ніхто не платив.

«У нас були дисципліна та інструктори не гірші як в армії - це я вже бачу зараз, але в очах держави ми були незаконними збройними формуваннями», - каже Марина.

У 2016 році на Світлодарській дузі загинув доброволець, оперний співак, що працював у Франції, Василь Сліпак.

«Це була не перша і не остання втрата добровольців, але саме ця смерть набула великого розголосу, і тоді нам поставили питання руба: або підписувати контракт або геть з фронту», - згадує дівчина.

Марина підписала контракт. Таким чином її підрозділ частково легалізувався у складі 54 окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи.

У 2018 році її підрозділ вийшов зі складу 54 бригади.

«Тоді, на наш погляд, були такі ситуації, які призводили до загибелі наших бійців і це потребувало розслідування з боку командування. Другим питанням було те, що ми вже мали злагоджені мікрогрупи. Наша мета була боротьба і ми не бачили сенсу втрачати час на якомусь полігоні для проходження злагодження. Тому ми хотіли перейти в інші підрозділи за власним бажанням, але командування нас не відпускало», - згадує військовослужбовиця.

Потім п’ять років служила в 46 окремому батальйоні «Донбас-Україна». Зараз його приєднали до тієї ж 54-ї бригади.

119962087 3659857310733694 8534218464378789027 n

Згодом «Правий сектор» легалізувався у складі збройних сил як добровольчий батальйон.

«Ті, хто був по різних бригадах спробують потрапити туди, бо зі своїми простіше воювати», - розповідає Марина.

Не перший бій у лютому, і перше поранення

«Про те що буде повномасштабний наступ я стовідсотково повірила, коли американці почали закликати своїх громадян залишити країну», - каже Марина. – «Тоді я зрозуміла що це все відбудеться на днях».
Близько 22.00 23 лютого з’явилась інформація, що рано-вранці 24 лютого очікується повномасштабний наступ.Підрозділ був вже на позиціях ще з вересня. У нас було ціле підземне місто, ми були добре вкопані. Пам’ятаю, що в ту ніч мені можна було спати, але звісно я вже не спала».

Перші два дні жодних суттєвих змін на позиціях Марининого підрозділу не відбулося, просто постійної чекали штурму. Знали, що вже почали бомбити наші міста, що відбувається на деяких сусідніх позиціях, де побратимів криють "Градами".

26 лютого дівчину та ще кількох військовослужбовців бригади направили на підсилення у район Волновахи. У результаті тієї операції повернулися лише декілька людей: частина потрапила в полон, частина були поранені, дехто загинув.

Зараз ліву руку Марини тримають металеві штифти. Лікарі кажуть, що кістка зростеться, але переживають за сухожилля. Її ще очікує операція для того, щоб у майбутньому рука справно рухалась.

«Буде рухатись – добре, не буде – все одно якось зможу допомагати», - каже вона.

110320108 3457877810931646 200837128452530315 n

Поранення отримала у серпні.

«Ми зайшли на ворожі позиції. Задача була закріпитися для того, щоб зайшов весь особовий склад. Наша група була поділена на дві частини, намагались заходити непомітно. Сподівалася, що зможемо краще вкопатися, бо на нашому напрямку дуже потужно працювала ворожа артилерія, танки», - каже вона.
Дуже швидко після стрілкового бою з ворогом у першій групі був тяжкий поранений. Його евакуювали.

«В той момент лив дощ. Частина групи відправилась за речами, бо на позиції все несемо на собі. Я залишилась із частиною групи. І тут по нас прицільно почав валити танк. У танків особливість, якщо вони на невеликій відстані, то ти не чуєш вистрілу, а лише влучання, їх чути фактично водночас», - каже вона.

Спершу одного з хлопців поранило в ногу на виліт, потім поранило Марину і ще один захисник втратив пальця на руці.

«Це моє перше поранення і я сподіваюся останнє. Спершу думала, що мені просто відсікло руку і чула як шкварчали, запікались осколки. Потім зраділа, що рука є. Допомагав мені побратим, якого контузило. Вкололи знеболювальне. Тобто фактично після завершення обстрілу ми вийшли на своїх ногах і евакуювались», - розповідає дівчина.

 

Найбільша потреба – автівки та артилерія

«На передовій радієш малому. Теплій воді. Дощ не йде, радієш», - розповідає Марина.

Попри те, що зараз у шпиталі, вже організувала збір на авто для своїх хлопців. Адже авто – найнеобхідніша річ на фронті.

299327606 5991956424166795 6099354144924143756 n

«Те, що вони ламаються - це ще пів біди. Їх просто знищують. Звичайно ми намагаємось ховати, намагаємось обирати безпечніше місця, куди не має «прилетіти», маскуємо, але інтенсивність обстрілів дуже велика. Відсутність авто - це відсутність евакуації пораненого. Якщо на інших позиціях у нас був віддалений евакуаційний екіпаж, який був з нами на зв’язку, щоб в будь-який момент по дзвінку летіти на допомогу, то зараз такої можливості немає», - каже вона.

І мова не просто про легкові машини, а про пікапи з повним приводом, де є змога покласти тяжко пораненого чи загиблого, а також у разі необхідності воду, їжу чи боєприпаси.

«Ще один розхідний матеріал - це турнікети. Але якщо не буде авто, то навіть правильно використаний турнікет не надто допоможе», - пояснює військова.

Є потреба і в радіостанціях. Але найвагоміша річ – артилерія.

«На східному напрямку для піхоти вороги не шкодують артилерії. Міномети - це взагалі дріб’язок. Хотілося б, щоб наша артилерія відповідала у такому ж режимі. Потрібна артилерія, зброя на великі відстані та іноді, коли волонтери збирають гроші на засоби гігієни, що теж потрібно, то скажу чесно, краще я не помию голову зайвий раз і буду підтиратися лопухом, але ці гроші, копієчка до копієчки, якби таке було можливо, пішли б на придбання HIMARS», - каже «Ксена».

Після одужання Марина планує повернутись до своїх побратимів. Каже, справжні друзі – це єдине добро, що є на війні. І вони, побратими й ті, хто віддав своє життя за країну, мотивують йти у бій найбільше.

Проте просить не сподіватись на швидкий кінець війни й готуватись тут і зараз: проходити вишколи і чоловікам, і жінкам аби знали як надати першу до медичну допомогу та мали навики володіння зброєю. Застерігає, що не варто сподіватись на те, що «не призвуть», адже там на передовій потрібні поповнення, і ротація, оскільки місяці на передовій під ворожими артобстрілами вимотують найдосвідченіших.

Анастасія Дзюбак

Фото із Фейсбуку Марини

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама