Ексклюзив

«Були раді, що на волі»: як родина з онкохворим сином вибиралась із окупованої Херсонщини

. 1940

Війна в Україні принесла горе в чимало родин. Серед них є такі, які змушені вести подвійну боротьбу за житття, адже їм потрібно протистояти  ще й тяжким хворобам. А найстрашніше, коли ця хвороба у твоєї дитини.

 

Olga i Vlad 1024x683

Подвійна війна

За офіційною статистикою, в Україні понад мільйон дорослих і дітей, яким діагностували рак. Частина з них через окупацію росією залишилася без можливості продовжувати лікування, адже вирватися з окупації не кожному хворому під силу і фізично, і фінансово. Ользі та її двом дітям пощастило. У липні із Великої Лепетихи, що на Херсонщині, їм вдалося вирватись до Кропивницького. Свою історію жінка розповіла для "Ukrain Crisis media center".

Все почалось із головного болю

Свою велику війну за життя сина Оля Мільченко розпочала три роки тому, коли йому поставили діагноз астроцитома лівої скроневої частки – тобто, пухлина мозку.

Все почалось із головного болю, на який постійно жалівся Влад. Через нього їх поставили на облік у лікаря нібито з проблемами з тиском.

«Одного ранку ми прокинулись, а в дитини ніби відняло руку і ногу. Здавалося, що це схоже на інсульт», – згадує мама.

Одразу поїхали до лікарні, медики проконсультувались із херсонськими колегами і сказали, що є підозра на онкологію.

«Рушили до Херсона на обстеження. Тоді якраз у розпалі була пандемія ковіду, і мені не дозволили лягти з ним у лікарню. Довелося його залишити там, а самій вернутися додому. Коли діагноз підтвердили, сказали, що нам терміново треба їхати до Києва», – розповідає Ольга.

У Влада запідозрили третю (непідтверджену четверту) стадію раку.

У червні 2020 року хлопчика прооперували в Інституті нейрохірургії ім. академіка А.П. Ромоданова, видалили пухлину і реанімобілем доправили до Херсона, де лікували ще місяць.

А потім були втішні новини: лікарі помилились із діагнозом, і в хлопчика лише друга стадія хвороби, а значить – більше шансів на одужання. Далі було двомісячне променеве лікування в «Охматдиті».

«Поки ми були в Херсоні, я шукала волонтерів, які займаються допомогою онкохворим. Обдзвонювала кого могла, писала, показувала документи, але ніхто не реагував. Серед інших зверталася і до благодійного фонду «Янголи життя». Я скинула їм документи, виписки. Через якийсь час нам передзвонили», – каже Ольга.

Vlad 1024x683

Шрам на голові Влада – нагадування про його особисту війну з хворобою/ Фото Ігора Філіпенка

Благодійний фонд із Кропивницького опікується переважно дітьми, які лікуються в онкогематологічному відділенні Кіровоградської обласної лікарні, але вирішили, що зможуть допомогти й тут.

Як розповідає волонтерка Ольга Присяжнюк, Владу віддалено допомагали два роки, купуючи необхідні ліки та витратні матеріали.

«Півтора року нам проводили хіміотерапію. Це 70 введень. Це дуже дорого, але дівчата нам допомогли всім. Навіть більше: дітей, а у мене ще є молодша донька, вітали зі святами», – каже мама.

А потім через війну залишились без догляду лікарів і не мали змоги доїхати ні до Херсона, ні до Запоріжжя, де Влад міг би обстежуватись.

Велика Лепетиха в окупації

Велика Лепетиха – селище у Каховському районі. У часи Запорізької Січі тут були козацькі зимівники, зараз у селищі, що за 153 кілометри від Херсона, живе близько 8 тисяч людей.

З перших днів вторгнення громаду обстрілювали. Як писав журналіст Олег Батурин, 26 лютого влучило у приватний будинок. Хата згоріла, але людям вдалося врятуватись.

У середині березня в онкогематологічне відділення дитячої лікарні Херсона прийшли окупанти і запропонували лікарям працювати на них. Медики відмовились і виїхали хто куди, допомогли евакуюватись і маленьким пацієнтам. Наприклад, лікар Влада зараз працює в «Охматдиті».

Хлопчик з мамою теж міг виїхати, але була проблема з грошима, та й до Херсона далека дорога. Ольга каже, що російські військові розгорнули пости на трасі майже з перших днів повномасштабного вторгнення. З часом почали заїжджати в село великими колонами.

«Що вони шукали та чого вони хотіли, я не знаю. Люди казали, що хотіли облаштовувати якісь свої штаби», – каже жінка.

У квітні в громаду зайшли росіяни та повідомили про створення «комендатури».

28 квітня тодішня Уповноважена з прав людини Людмила Денісова повідомила, що у Великій Лепетисі створили фільтраційний табір, куди прибули близько 400 російських військовослужбовців. Вони шукали і затримували чоловіків призовного віку. «Затриманих українських чоловіків масово вивозять у напрямку тимчасово окупованого Криму», – повідомляла вона.

У кінці травня на території громади зник мобільний зв’язок усіх операторів.

«Доводилося бігати по всьому селу і шукали хоч якийсь інтернет. Окупанти зганяли нас і не дозволяли телефонувати», – говорить Ольга.

Каже, у них чи не єдине село громади, де обійшлося без опису майна, обшуків, перевірки документів.

«У сусідніх селах ходили з хати в хату. Рились у шафах, погребах і сараях. Можливо, завдяки нашому селищному голові чи комусь іншому у нас такого не було», – каже жінка.

Основний дохід Олі – це допомога по догляду за хворим сином. Гроші на картку приходили справно, а зняти їх було неможливо.

«Спершу можна було поїхати в Херсон і, хоч і з великою чергою, але зняти гроші в банку. Тобто, була можливість якось виживати, якось викручуватись. А потім банки закрили зовсім. Були люди, які могли зняти гроші, але їм треба було заплатити відсоток від знятої суми. Спочатку 7%, потім 10%, потім 15%», – каже Оля.

Люди, які надавали такі послуги, приїздили у місця в селищі, де ловив інтернет і збирались місцеві, там про все і домовлялись.

Товари в магазинах були російські та шалено дорогі. Як і ліки в аптеках. Жодної «гуманітарки» від окупантів не було. Каже, люди самоорганізовувались, і ті, хто мав змогу виїжджати, купували замовлене за списками та розвозили односельчанам.

Vlad 1024x683

Попри юний вік йому довелось дізнатися і що таке хвороба, і що таке війна / Фото Ігора Філіпенка

Дорога на волю

Волонтерка Ольга Присяжнюк розказує, що на початку року планували їхати в Херсон навесні, аби особисто познайомитись з родиною і їх лікарями. Але війна все змінила. Познайомились вже в Кропивницькому, куди евакуювали родину.

Перші місяці окупації, згадує мама Влада, ще якось давали собі раду. Мали ще запас хіміотерапії для сина. Коли вдавалося зловити зв’язок, зідзвонювались із волонтерками фонду.

Коли подорожчав бензин і дорога до Херсона стала дуже дорогою, лікарка з селищної лікарні дозволила вводити хіміотерапію в них, попри те, що спеціалістів-онкологів там не було.

Але Владу ставало гірше, а обстежитись не було де.

У липні вирішили їхати. Кошти на евакуацію передали волонтери. Дорога з окупації обійшлась у 20 тисяч гривень.

«З п’ятої ранку до сьомої вечора ми стояли під палючим сонцем», – каже Ольга. Перевозять людей приватні перевізники, до яких стоїть черга охочих виїхати. «Брала з собою бутерброди, смажила дома сухарики та печиво, щоб діти могли щось поїсти. Брала багато води в баклажках, бо казали зразу, що невідомо скільки часу ми там проведемо. Коли люди зібралися, то водій відразу сказав: хто не готовий стояти там і чекати, залишайтесь тут, бо вертатись ніхто не буде», – згадує жінка.

Дорога пролягала через ворожий блокпост у Василівці, а далі «сіра зона» і Запоріжжя. На блокпосту черга авто в 7-10 кілометрів. Пропускали ж автівки лиш зранку і ввечері.

Люди в черзі були дуже злі.

«Шкода було людей на милицях, на візках, мам с манюсінькими дітками. Страх, сльози, відчай. Після того, як надивишся, що там на трасі відбувається, сну не було ніякого, – каже Ольга. – Весь день ми стояли у черзі в колоні. Коли черга до нас не доходила, а вночі там стояти заборонено, нас розганяли і ми їхали в найближче село ночувати».

Ночували хто де: діти в дитсадках, дорослі – в машинах.

Було таке, що як тільки доїхали до сусіднього села на ночівлю, почався обстріл.

«Перший день ми протрималися. Наступні дні нас підгодовували односельчани, дякую їм. Так, у мене на картці були гроші, але готівки не було. Люди, які жили в селі поруч, варили супи, борщі, кукурудзу, пиріжки і привозили. Діти хотіли їсти, пити, і це нам купували люди. На собі я економила, не їла півтори доби. Було соромно просити. На третій день все ж попросила гроші на пиріжок та на «мак кофе» у водія», – згадує.

Коли наступного дня поверталися в чергу, в кожного авто вже було своє місце, яке займали і цілий день потрохи під’їжджали до блокпоста.

«У мене повністю знімки, папка з документами, виписки. Я брала дитину, ходила до тих людей на посту, казала їм, мовляв, хлопці, якщо ж ви нас «рятуєте», то допоможіть. Гляньте, ось в дитини шрам, йому потрібна хіміотерапія, він стоїть зелений. Так ходила два дні. Нас ніхто не пропустив».

Згадує, що відчула, коли вдалося вирватись і потрапили на українські блокпости.

«Хлопці заходили до автобуса – і їм аплодували, руки тиснули. Вони зустрічали нас з посмішкою, а ми зі сльозами. Ми були раді тому, що ми на волі», – каже Ольга.

Olga i Vlad 1024x683 copyОльга з сином у стінах Кіровоградської обласної дитячої лікарні, де відтепер хлопець продовжить лікування / Фото Ігора Філіпенка

За кілька днів вони дістались Кропивницького, де на них вже чекали волонтери. Для родини знайшли житло, Влада одразу відправили на обстеження, а Оля навіть встигла знайти підробіток. Тепер вони вірять у дві перемоги: над окупантами і над хворобою.

Настя Дзюбак, Кропивницький 15.08.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS

 

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама