Стереотипне уявлення суспільства про жінку за кермом і упереджене ставлення до водійок нерідко стає причиною того, що жінки навіть не йдуть вчитись водінню: мовляв це їм «не дано природою», або що з автомобілем краще справиться чоловік.
Та повномасштабне вторгнення росії в Україну змістило акценти: вміння керувати авто стало умовою виживання при потребі евакуюватися, возити дітей у садочок чи школу, жінки стали рушійною силою для ввезення гуманітарної допомоги з-за кордону тощо. Детальніше про ситуацію дізнавалася «Гречка».
Ілюстративне фото
Водійські права – не статус, а питання безпеки
Кропивничанка Дар’я Галінська у вересні отримала водійські права. Вона зізналася «Гречці», що давно хотіла кермувати, проте у родині не було власної автівки.
«Я б ще раніше пішла здавати на права, та побоювалася, що без постійної практики з часом забуду все, чому навчуся. А тут ми нещодавно придбали авто, тож я одразу зайнялася пошуками найближчої автошколи. Відкладати не бачу сенсу, адже все тільки дорожчає», – розповіла Дар’я.
Автошколу шукала за принципом, щоб знаходилася ближче до дому. Як їй пояснили у навчальному закладі, зараз великі черги, адже у місто приїхало багато людей з інших областей України.
«Черга була чи не на два місяці розписана. Мені пояснили, що записуються і місцеві, і багато вимушених переселенців. Люди вчаться кермувати, щоб мати змогу їхати далі», – каже вона.
Дар’я зізналася, що під час навчання в автошколі зіткнулася з певним упередженням зі сторони одного з викладачів: наводячи приклади порушень чи невдалих ситуацій, той постійно казав «вона».
«Я його виправляла – «вона або він», і так декілька разів. Це наче дрібниця, але важлива. Вже на наступних заняттях він не допускав таких помилок, а казав «вона або він», – поділилася кропивничанка.
Коли групу розподіляли між інструкторами з практичних занять, то Дар’я потрапила до жінки. Це був випадковий поділ, проте вона зізналася, що зраділа навчанню саме з інструкторкою – адже так вона не стикнеться з упередженим ставленням щодо жінок.
Як розповіла «Гречці» автоінструкторка Юлія Калич, після 24 лютого у Кропивницькому значно побільшала кількість жінок, які хочуть отримати водійські права, або ж напрацювати навички водіння.
«Нещодавно я навчала жінку і її сина. У неї було мало стажу водіння, і вона хотіла підтягти практику, а син здавав на права. Вони планують їхати далі, тому зважаючи, що дорога буде довга і важка, вирішили підготуватися до неї, щоб підміняти одне одного за кермом», – розповіла автоінструкторка.
Юлія Калич
Та й жінки, які мають водійські права, та довго не сідали за кермо, приходять до автошколи. Як каже Юлія Калич, серед них багато і тих, хто має автівку у родині, проте зазвичай її обслуговуванням та кермуванням займався чоловік. А зараз багато чоловіків пішли до лав армії, тож їхні партнерки перейняли на себе повністю всі обов’язки щодо безпеки і комфорту родини – зокрема і користування автомобілем.
«Багато жінок зараз приходять і наново вчаться кермувати, бо до цього мали значну паузу. Часто це одні і ті самі аргументи: раптом небезпека, потрібно буде вивезти дітей, батьків, рідних. Та і в мене самої старший син, якому 15, вже вміє водити: якщо станеться страшне, то він зможе вивезти себе і свого брата», – поділилася Юлія.
Сама Юлія Канич сіла за кермо ще в 11 років – любов до водіння прищепив батько. Це стало для неї улюбленою справою, проте і не мріяла пов’язати свою роботу із автомобілями. Закінчила факультет права в університеті, після працювала у сфері діловодства психіатричного центру.
«І тут мені запросили працювати автоінструкторкою у приватну автошколу – і я зрозуміла, що це моє. Наскільки мені відомо, до цього в автошколах Кропивницького інструкторами були лише чоловіки», – розповіла вона.
Попри професійне керування автомобілями, Юлія сама іноді стикалася зі зневажливим ставленням до себе через стать. Це подекуди і хамство від інших водіїв на дорозі, а зрідка і серед учнів автошколи. Так, один із учнів не захотів йти у групу до Юлії, бо «як це якась блондинка буде вчити мене водити машину».
«Зазвичай я не зважаю на подібні вислови і не хочу нікому нічого доводити. Я впевнена у своїй професійності і як інструкторки, і як водійки. Якщо хтось вважає, що колір волосся чи стать якось можуть бути пов’язані з умінням водити авто, то це його чи її особисті упередження», – переконана Юлія Калич.
Не зважати на те, коли чоловіки дозволяють собі із сусідніх авто вголос дивуватися, що жінка є автоінструкторкою, робити недоречні зауваження, Юлії допомогла підтримка батька у любові до водіння авто, чудовий автоінструктор, коли вона здавала на права. Проте в її практиці бували випадки, коли жінки приходили навчатися, але з часом у них опускалися руки через відсутність підтримки чи знецінення від близьких.
«Наприклад, приходить дівчина чи хлопець вчитися: зрозуміло, що не все і не одразу вдається. Проте у дівчини з часом пропадає запал, а потім виявляється, що вона попросила чоловіка попрактикуватися з нею і вислухала шквал критики. Після цього вона повірить, що кермування – то не для неї, хоча насправді вона справлялася не гірше за інших», – пояснює викладачка автошколи.
Можливо, це пов’язано із соціальним тиском упереджень щодо жінок за кермом у соціумі, проте, як зазначає Юлія Калич з власного досвіду, водійки зазвичай вимогливіші до себе. Жінки часто є уважнішими на дорозі, виваженіше приймають рішення, ставляють багато уточнюючих запитань.
На заняття до Юлії приходять як і чоловіки, так і жінки. Проте іноді жінки обирають саме автоінструкторку, адже з іншою жінкою відчувають себе впевненіше і безпечніше, аніж із чоловіком-інструктором.
«Можливо, через впевненість, що жінка може краще пояснити іншій жінці, що це зменшить стрес під час навчання. Хоча я впевнена, що і водити автівку, і вчити цьому можуть однаково добре жінки і чоловіки. Це не від гендеру залежить, а від особистих якостей», – підкреслила Юлія Калич.
Пригнати авто за 2000 кілометрів
Повномасштабний напад Росії на Україну змусив жінок частіше сідати за кермо не лише задля евакуації. Через воєнний стан були введені обмеження для чоловіків при перетині кордону, тому перевозити людей, гуманітарну допомогу і необхідне для армії взялися жінки. Серед них і Ірина Берестенко. Водити авто вона вчилася ще з років 16, у 18 отримала водійські права і першу власну автівку. Ірина вправно водить, проте живучи у Києві, не так часто сідала за кермо: каже, що іноді через метро можна швидше доїхати до потрібного місця, аніж гаяти час у заторах.
Із початком повномасштабного вторгнення Ірина разом з родиною активно волонтерять: возили продукти і речі для людей на деокупованих територіях, хапалися за можливість підтримати армію.
«Мій батько тоді збирався на фронт і його підрозділу потрібна була автівка. Ми знайшли її у Франкфурті і звідти пригнати її потрібно було за декілька днів», – розповіла вона «Гречці».
Ні брат, ні чоловік чи батько не могли поїхати з нею, тож Ірина вирушила сама. Зізнається, що зазвичай почувається впевнено за кермом, проте тоді вона хвилювалася. Адже їй потрібно було добратися до Німеччини, маючи із собою чималу суму за авто. Звідти вже розрахувати шлях так, щоб встигнути подолати близько 2000 кілометрів за декілька днів.
«Вести не своє авто складніше – ти ще не так його відчуваєш, не знаєш, як воно поводить себе на трасі на довгі відстані. Я розрахувала маршрут, щоб ночувати у готелях ближче до траси і не витрачати час на їхні пошуки. Проте у мене був такий адреналін, що було важко заснути», – згадує Ірина.
Але страх був не лише через незнайоме авто. Ірина зізнається, що усвідомлювала небезпеку бути самій у довгій дорозі: якщо б сталася серйозна поломка або на неї напали, то в неї просто не вистачило б сил відбитися чи самостійно, наприклад, поміняти колесо на трасі посеред незнайомої країни.
Ірина Берестенко із авто, яке вона пригнала з НІмеччини для української армії
Та вона не тільки встигла привезти авто, так ще й допомогла іншим волонтерам по дорозі. Так, у Польщі для українців зібрали медикаменти для української армії, проте не знали, як їх передати.
«Я зв’язалася з волонтерами і по дорозі заїхала за вантажем. Я була сама в машині з мінімальною кількістю речей, тож вдалося вмістити все необхідне», – розповіла вона.
Брак сну, страх не встигнути або пошкодити машину, яка потрібна армії, далися взнаки: через виснаження вже в Україні Ірині довелося звернутися по медичну допомогу.
«Мій чоловік не соромиться казати, що я краще за нього керую машиною, та й досвіду в мене більше. Проте тоді він дуже перелякався за мене і наполіг, щоб я дала собі час оговтатися. Це була складна дорога, але я рада, що впоралася», – поділилася Ірина Берестенко.
Тоді вона разом з чоловіком і однодумцями вирішили заснувати благодійний фонд. Завдяки цьому Ірина зможе привозити необхідне з-за кордону, маючи із собою напарника.
«Плануємо привезти допомогу у Кіровоградську область, після вирушимо до Варшави за гуманітаркою разом з чоловіком: завдяки фонду у нас є офіційне підтвердження, що він волонтер і їде за вантажем, а не тікає з країни. Вдвох набагато легше їхати, і так ми зможемо швидше привезти все, змінюючи одне одного за кермом», – пояснила вона.
***
Важко прогнозувати, чи збережеться тенденція збільшення кількості водійок на дорогах України після перемоги над Росією.
Дар’я Галінська ж впевнена, що після перемоги кермувати сімейною автівкою буде здебільшого вона. Її чоловік до повномасштабного вторгнення не вчився керувати автомобілем, а зараз долучився до лав Збройних Сил України.
«Якщо після перемоги чоловік повернеться до попередньої цивільної роботи, то там йому авто не потрібне. А я працюю на фрілансі, тож час від часу потрібно пересуватися містом. Побачивши мій приклад, Артем і сам проникся ідеєю здати на права. Проте, скоріш за все, сидіти за кермом буду здебільшого я в нашій родині – бо мені це справді подобається», – зізналася Дар’я.
Ірина Требунських
Матеріал створено за підтримки ВОГО «Волинський прес-клуб»
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
- Перший кропивницький футболіст, рятівник і драматург: 5 портретів з історією
- Вигнати нечисть і повернутися до школи: про що мріє вчитель, який пішов на фронт
Щоб дізнаватись новини першими підписуйтесь на нас у
Поширюйте
Коментуйте
