Ексклюзив

Окупована драма: історії акторів Маріупольського театру

. 2811

 

Донецький обласний драматичний театр розташовувався у Маріуполі, тому між собою місцеві мешканці називали його просто – Маріупольська драма. Тут працювало 210 людей, з яких 34 – власне актори. Нині у трупі, яка тепер працює в Ужгороді, залишилось 7 людей, а в репертуарі дві вистави. Вони гастролюють Україною і за кордоном та зі сцени розказують свою історію.
Про життя під окупацією, порятунок з будівлі Драмтеатру у Маріуполі та зраду деяких колег, які перейшли на бік ворога – актори розповіли «Гречці».

Dramteatr Mariupol

«Я думала, що ніколи більше не працюватиму в театрі»

До того, як стати керівницею Маріупольського драмтеатру, Людмила Колосович 20 років пропрацювала у Львові, з 2014 по 2020 рік була «вільною художницею» і робила постановки по запрошенню в багатьох театрах у Черкасах, Луцьку, Кропивницькому.

Після пережитого була впевнена, що на цьому її робота в театрі закінчилася. «Я не знала, чи буду знову колись працювати акторкою, режисеркою», – сказала вона.

Вона зізнається, що коли побачила наслідки бомбардування Драмтеатру в Маріуполі 16 березня, то думала, що всі колеги, які там переховувалися, загинули. З часом вона стала шукати хоч якісь зачіпки, щоб дізнатися, хто з колег вижив.

«І якось, набираючи вчергове номер акторки Віри Лебединської, у відповідь ввімкнулося відео, і я побачила її разом з пані Оксаною, де вони кричали «Людмила Леонідівна, ми живі, ми в Запоріжжі!»... Ми плакали. Я і зараз, коли це пригадую, на очі повертаються сльози», – поділилася вона.

Як виявилося, тоді з Маріуполя вдалося евакуюватися 12 працівникам театру. З них двоє зараз у лавах Збройних Сил України захищають українців від російських загарбників. Проте понад 60 працівників, з яких більше половини актори, вирішили перейти на бік окупантів, і створили на руїнах зруйнованого росіянами театру, де загинуло стільки містян, так званий «Маріупольський республіканський російський драматичний театр імені ордена Пошани».

«Вони розкопали десь в розбомбленому підвалі театру той знак Пошани, який зняли декілька років тому, цілували його і назад приліпили до назви. Знаю, що вони зранку 10 вересня розпочали у себе "сезон", робили концерт у вечірніх сукнях прямо перед розбитим театром», – поділилася керівниця.

Наскільки їй відомо, деякі з працівників обласного Донецького театру поїхали в Росію і залишилися там, хтось через Росію виїхав до Європи, деякі в Крим. Деякі виїхали на неокуповану частину України, проте не доєднуються до трупи. Дехто перебуває у полоні у росіян.

Kolosova teatr

Людмила Колосович спілкується з акторами. Фото з Facebook

Коли актори рятувались з Маріуполя, то по дорозі зупинялися у Кропивницькому: тут їм допоміг з житлом місцевий актор Євген Скрипник. Згодом п’ятеро акторів знову об’єдналися в Ужгороді у трупу, до них доєдналися двоє студентів: Максим Філіпов, який навчався раніше на факультеті історії в Маріупольському держуніверситеті, та Дмитро Муранцев. Зараз вони обоє вивчають сценічну майстерність у Рівненському університеті.

«Я змогла віднайти їх у соцмережі і запросила долучитися до нас. Дмитро був моїм студентом, а Максима я запам’ятала після його виступу на конкурсі читань віршів, де він переміг», – розповіла Людмила Колосович.

«Мамо, на нас впав Драм»

Актор Дмитро Муранцев називає себе подвійним переселенцем, адже до Маріуполя він свого часу переїхав з Донецького району, де під окупацією досі залишається його родина. Каже, що спочатку в нього була впевненість, що це не буде так масштабно, що це ненадовго, тому 24 лютого вирішив залишитися у Маріуполі. Тоді він жив у театральному гуртожитку, де були і професійні актори, і студенти.

«Все відбувалося поступово. Спочатку вимикали електрику, та потім вона час від часу з’являлося. Потім почали глушити зв’язок, потім вимикали воду. Вторгнення почалося одночасно в декількох областях України, і ми не усвідомлювали, що у Маріуполі найпекельніше», – пояснив він.

Дмитро пригадує, як вони дивилися відео з Харкова і жахалися. Тож коли з часом мешканці гуртожитку почали ночувати всі разом на першому поверсі, все ще не розуміли, що треба рятуватись з міста.

«Першим дзвіночком для мене, що щось точно не так, стало те, що мешканцям гуртожитку доводилося збирати талу воду», – розповів актор.

Через скруту мешканці поділилися на два табори: почалися скандали, конфлікти, були випадки мародерства. Як пригадує Дмитро, до Драмтеатру частина працівників театру перебралися 5 березня – насамперед через те, що були чутки про евакуацію. Їм казали, що йдуть переговори про зелений коридор. І що як тільки його погодять, приїдуть евакуаційні автобуси і вивезуть людей до Запоріжжя. Тоді він встиг повідомити мамі, що перебирається до Драмтеатру – після зв’язок повністю глушили 11 днів.

16 березня російська авіація скинула надпотужну бомбу на драмтеатр, зруйнувавши центральну частину будівлі, а уламками засипавши укриття у підвалі.

«Після того, як Драм на нас впав – ми так називаємо драмтеатр – ми просто вибігли. Ми бігли по місту, поки не добігли до дороги, де нас підібрала машина. Я радий, що тоді спіймав зв’язок і встиг написати мамі до того, як вона побачила драмтеатр у новинах», – пояснює він.

Коли росіяни скинули бомбу, він вибрався разом з дівчиною. В руках у нього була сумка з ноутбуком і документами. Каже, навколо стояв крик – люди кричали під завалами, всі навколо бігали шоковані або намагалися витягти інших з-під уламків. Люди були білі від пилу, театр був зруйнований, а газону навколо не було видно під шматками стін і стріхи. Поруч з ним дівчина не плакала – вона кричала, як і багато інших, від жаху. Багато людей почали бігти, не розбираючи куди: просто подалі, кидаючись обличчям додолу, коли над ними пролітав російський літак.

Муранцев пригадує, що його разом з іншими хтось вивіз мікроавтобусом за місто, а після довелося певний час йти вздовж траси по снігу, сподіваючись на попутні автівки. Каже, що тоді йому вибратися допомогла… піжама. В той день він був в укритті театру у своїй махровій піжамі у вигляді костюму Людини-павука – в цьому одязі він і брів вздовж дороги.

«І тут один водій зупиняється і до мене: "Ти що, в костюмі Спайдермена?!". Я кажу, ну так, в костюмі, підвезіть нас, будь ласка. Ну він і погодився», – з посмішкою згадує актор.

MurancevДмитро Муранцев під час вистави «Маріупольська драма». Фото: департамент культури Закарпатської ОДА

Дмитро Муранцев з болем усвідомлює, в яких умовах доводилося перебувати і крізь які жахіття пройти: «Я просто вижив, і це мене мучає – чому саме я? При мені там загинуло 600 людей. Коли ми їхали в колоні і вони рвали мій паспорт… Я зрозумів, що маю розповісти про те, що відбувається, всій Україні, всьому світу».

Допити і перебиті пальці

Заслужений актор України Анатолій Шевченко знав, що багато його колег у гуртожитку, а потім перейшли до Драмтеатру. Зізнається, що дуже хотів доєднатися до друзів, проте вже 26 лютого не міг виїхати з лівого берега – цей район міста одним із перших росіяни піддали нищівним обстрілам і бомбардуванням.

«26 лютого ми з мамою спустилися у підвал, і там місяць ми не виходили. Так і ходили, зігнувшись у три чверті, бо стеля низька. Через місяць. коли я вийшов назовні, я довго не міг розігнутися», – згадує він.

Anatoliy Shev4enko

Анатолій Шевченко під час вистави. Фото з архіву Донецького обласного драмтеатру в місті Маріуполь

На жаль, мама актора не пережила цих умов – через місяць перебування у підвалі померла. Вона так і залишилася там на клумбі: ховати не було можливості.

Про знищення росіянами театру Анатолій Шевченко дізнався завдяки радіо: там про це розповіли у новинах. «Мене такий жах охопив, хотілося плакати – а сліз не було», – ділиться він.

Вже 26 березня зайшли окупанти і сказали місцевим мешканцям тікати, бо будуть бої. Мешканців, серед яких був і Анатолій Шевченкоз сестрою, окупанти погнали на місто Новоазовськ Донецької області. Люди спали в полі на тому, хто що встиг з собою взяти: карімати, теплі речі.

«Потім вдалося вирватися до Ростова, пройшовши допити, відбиті пальці тими КДБістами чи як там вони себе називають», – пригадує чоловік.

Вже з Ростова його родині допомогли перебратися спочатку до Владикавказу, а звідти – до Грузії. Саме там актор зміг вдихнути на повні груди: «До цього чути, що тут ми начебто вбиваємо одне одного самі, що тут фашисти – і їх ніяк не переконати. Та і сил переконувати не було». У Грузії добрі люди допомогли родині вилетіти до Берліна, звідти – до Варшави, а з Польщі добралися до Чернівців. Вже тут, в Україні, Анатолій заплакав – вперше після 24 лютого. Від жаху пережитого і від щастя бути на рідній землі.

***

Наразі маріупольський театр об’єднався наново і вже презентував дві свої п’єси: «Крик нації» про долю Василя Стуса та «Маріупольську драму», засновану на власному досвіді пережитого акторами театру. Під час вистави про пережите реквізитом служать речі, які реально були у акторів під час обстрілів і окупації Маріуполя.

«Дуже легко було втратити театр після того, як будівлю зруйнували бомби, як люди загинули, як частина трупи розсипалася по світу, як горох. І наскільки важливим є для нас об’єднатися, відновитися. Стати справді українським театром, без російських вистав. Тож театр помер – хай живе театр!», – підкреслила Людмила Колосович.

teatr MariupolМаріупольський театр в Ужгороді. Фото: Володимир Міщенко

 

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама