Театрознавиця, менеджера низки культурних проєктів Світлана Баженова ще на початку повномасштабного вторгнення разом з сім’єю переїхала з Харкова до Кропивницького. Проте продовжила роботу у сфері арт-проєктів, зокрема і міжнародного рівня.
Про роль театрального фестивалю «Вересневі самоцвіти» під час війни, яким зараз є Харків і як за допомогою мистецтва розповісти про Україну всьому світу – Світлана Баженова розповіла«Гречці».
Світлана Баженова. Фото з Facebook
Харків став містом дорослих людей
Світлана Баженова народилася і проживала в Харкові, тут вивчилася на економістку і захоплювалася Театром музичного динамічного світложивопису. Захоплення і спонукало її отримати другу освіту – у сфері театрознавства.
«На різних фестивалях наш театр світложивопису все ніяк не могли віднести до певної категорії театрального мистецтва. А я не мала аргументів, щоб дискутувати з театралами. Тож я вирішила поступити до університету і отримати освіту театрознавці», – розповіла вона.
Ось це поєднання знань з сфер економіки і мистецтва дозволило Світлані Баженовій організовувати різноманітні фестивалі, стати членкинею Спілки театральних діячів України, втілювати грантові проєкти у сфері мистецтва.
Тож перед повномасштабним вторгненням вона у рідному Харкові працювала з двома організаціями: «Культурною агенцією А» та «Арт Дот». З ними вона робила щорічний фестиваль соціальних інновацій та нової музики у Харкові під назвою «План Б».
«Ми облаштували культурний простір неподалік Харківської ОДА. Проводили там творчі зустрічі, ком’юніті-вечірки, різні заходи. Наразі там вже нічого немає: ні дверей, ні вікон, ні апаратури», – розповіла вона.
Коли почалися обстріли зі сторони Росії, Світлана разом з сім’єю поїхали до Кропивницького – на малу батьківщину її чоловіка. «Ми побачили ракету, яка летіла просто над нашими головами. Вона впала на сусідній вулиці і, на щастя, не розірвалася. Та ми зрозуміли, що треба вивозити наших двох дітей звідти», – згадує вона.
Напередодні повномасштабного вторгнення Росії агенція отримала грант на закупівлю меблів, апаратури та інших речей. «Частину речей, закладених у гранті, ми не встигли купити. Та грантодавці пішла назустріч і дозволили змінити цільове призначення: ми закупили 13 генераторів для гуманітарних штабів у Харкові», – уточнила вона.
Щодо планів повернутися у рідне місто Світлана Баженова каже, що хіба що після капітуляції Росії. Адже Харківщина межує з територією держави-агресорки, і обстріли там продовжуються. Нещодавно Світлана приїздила до рідного міста у справах на декілька днів – зізнається, що воно дуже змінилося.
«Харків став містом дорослих: я не зустріла жодної дитини, поки була там. У нас квартира в центральній частині, то там лише дорослі поспішали у справах. Вулиці пусті, немає звичних корків на дорогах, паркуйся де хочеш. Не скажу, що це прямо смерть міста, проте на вулицях Харкова відчувається ось це не-життя», – розповіла вона.
Харків, вересень 2022 року. Фото: Сергій Бобок/Харків Times
Частина колег з творчих організацій, з якими Світлана працювала, залишаються у Харкові і працюють у гуманітарних штабах, волонтерять, допомагають українським військовим. Дехто виїхав за кордон або в інші області України. Її чоловік по приїзду у Кропивницький пішов до центру комплектування і наразі захищає український народ на фронті.
Проте травми пережитого не одразу видно і іноді неможливо передбачити, що зачепить цю ще відкриту рану. Наприклад, під час табору для українських митців у Хорватії Світлана Баженова разом з іншими організаторами, які здебільшого харків’яни, вирішили розповісти про свою роботу і зробили відео про щорічний День музики у Харкові. Це мало бути легке розважальне відео.
«Та коли ми його ввімкнули, то присутні харків’яни почали плакати. Я сама трималася, поки не озирнулася на колегу, яка ридала. Це таке болюче усвідомлення, що наш Харків вже ніколи не стане таким, яким був на цих кадрах. оці шрами від сусідства з Росією змінило місто назавжди», – розповіла Світлана Баженова.
Мізансцени війни: про «Вересневі самоцвіти» та «Антологію 24»
Попри повномасштабну війну, театральний фестиваль у Кропивницькому «Вересневі самоцвіти» відбувся: протягом тижня на сцені театру корифеїв виступали трупи з Маріуполя, Харкова, Чернігова, Києва. Проте через побоювання можливих обстрілів вистави ніде не афішувалися, квитки не продавалися: стати глядачем можна було по окремому запрошенню. Світлана Баженова зізнається, що це для неї особистий біль – про «Вересневі самоцвіти» вона дізналася вже по завершенню фестивалю і не змогла потрапити на вистави, хоча дуже хотіла б. Такий підхід до проведення заходу її здивував: адже, для прикладу, в ті ж вересневі вихідні у Харкові відбувся літературний фестиваль, організований Сергієм Жаданом, з усіма анонсами і афішами. Це при тому, що ризик обстрілів на Харківщині значно вищий, ніж на Кіровоградщині.
«Для Кропивницького це, як на мене, не дуже гарна ідея – і з точки зору культурної промоції регіону, і з точки зору виховання глядача. Адже мені в соцмережах постійно вилазить анонси не дуже якісних вистав у Кропивницькому, а ось про такий потужний фестиваль глядач і не міг дізнатися», – поділилася театрознавиця.
Світлана Баженова додала, що у рідному Харкові вона намагалася відвідати всі театральні фестивалі, адже це можливість у себе в місті побачити не розважальні вистави комерційних театрів, а дійсно цікаві і глибокі роботи.
Ті ж «Вересневі самоцвіти» яскраво ілюструють, як по-різному театри відреагували на сьогодення. Наприклад, деякі продовжили ставити вистави, відпрацьовані вже багато років – як Київський театр на Подолі, який у Кропивницькому демонстрував п’єсу «Сто тисяч». Деякі ставлять сучасні п’єси, які грали і до 24 лютого, проте які отримали нову актуальність – як Харківський театр з виставою «Хлібне перемир’я» за твором Сергія Жадана. Деякі почали створювати прем’єри не на військову тематику, але з оглядом на досвід глядача – як то вистава «Ціна життя» у театрі імені Кропивницького. Хтось же прямо на сцену переніс досвід окупації та бомбардувань – як то прем’єрна вистава «Маріупольська драма», де актори з Донецького обласного театру взяли за основу пережите ними самими у Маріуполі.
Вистава «Хлібне перемир’я» на сцені театру імені М. Кропивницького. Фото: пресслужба ОВА
Але який з цих шляхів правильний і доречніший наразі? На це запитання театрознавця Світлана Баженова відповіла так: «Театр – це не фільм, який ти зняв і можеш крутити із року і рік. Справжній живий театр (не театр-музей з виставами-реконструкціями: то окремий напрямок) має викривати больові точки суспільства. Має показувати те що відбувається, зараз, те що відгукується глядачу».
Вона нагадала, що війна, яка почалася з 2014 року, не так масово торкнулося українців, і деякі продовжили своє звичне життя, тримаючи її десь на фоні. Приблизно так само це відобразилося і у театральній сфері: протягом цих восьми років мало труп ставили вистави на воєнну тематику, і переважна більшість з них були не державні театри. Державна ж театральна сфера здебільшого оминала такі теми.
«Повномасштабне вторгнення вивело тему війни на поверхню соціального порядку денного, і державні театри почали змінювати репертуар. Та ж «Ціна життя» – це не прямо про війну, проте це вже намагання говорити зі сцени з глядачем на актуальні і незручні теми. Тобто вистава, яка викликає складні емоції і заставляє задуматися, а не просто розважає», – додала вона.
Саме з такого погляду на роль театру під час війни в країні і виріс проєкт «Антологія 24», втілений організацією «Арт Дот». Це 23 тексти звичайних українців, які розповіли про свій досвід війни через різні форми: есе, щоденники, п’єси, і навіть лічилки. СВітлана Баженова стала рідеркою проєкту і пояснила, що ця збірка є матеріалом, які можна використовувати для публічних читань чи театральних вистав.
«Колеги з Європи казали, що хочуть говорити про війну в Україні, але не мають матеріалу. Тому сайт має англомовну версію, деякі твори перекладені також чеською та польською», – пояснила театрознавиця.
Тексти доступні для ознайомлення на сайті, проте перед використанням їх у публічному просторі потрібно підписати договір з авторкою чи автором. Наразі готується презентація друкованої збірки, а також публічні читання.
Ірина Требунських
Нагадаємо, «Гречка» публікувала історії акторів з Маріуполя, які пережили окупацію і бомбардування міста.
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
- «Хворі на перемогу»: як бажання допомогти армії об’єднало всю Чечеліївку (ФОТО)
- Музикант і воїн: у Кропивницькому провели в останню путь Сергія Лучихіна (ФОТО, ВІДЕО)
Щоб дізнаватись новини першими підписуйтесь на нас у
Поширюйте
Коментуйте
