Ексклюзив

12 героїв, на честь яких у Кропивницькому назвали вулиці: хто вони (ПОДКАСТ)

. 4979

 

У третьому епізоді, говоритимемо про вулиці, які перейменували у Кропивницькому на честь героїв.

 

geroi

Ведучий Кирило Поліщук разом з Сергієм Мілютіним – істориком, старшим науковим співробітником обласного краєзнавчого музею, та Інною Каташовою – менеджеркою зі зв'язків з громадськістю благодійного фонду «Фортечний» розкажуть про кілька персоналій, на честь яких назвали вулиці.

Безумовно таких геройських постатей як і вулиць на честь захисників набагато більше.

Ви дізнаєтесь бульше про постаті:

  • Святослава Хороброго
  • Горліса-Горського
  • Отамана Чорного Ворона
  • Отамана Гордієнка
  • Євгена Тельнова
  • Андрія Норова
  • Ігіта Гаспаряна
  • Сергія Сєнчева
  • Володимира Степанка
  • Юрія Бутусова
  • Андрія Матвієнка
  • Степана Чобану

Також слухайте нас на подкаст-платформах:

Також слухайте про те, чому взагалі перейменування вулиць зараз на часі, а також про жінок, на честь яких у місті назвали вулдиці.

Подкаст створено завдяки підтримці Чеської громадської організації NESEHNUTI.

Любите більше текст? Тоді читайте розшифровку нижче.

 На честь кого перейменували вулиці у Кропивницькому?

Вулиця Святослава Хороброго

Святослава Ігорович, або Святослав Хоробрий – великий князь Київської Русі з династії Рюриковичів, відважний полководець та воїн. Він був єдиним сином князя Ігоря та княгині Ольги, а також батьком князя Володимира Великого.

Святослав Хоробрий прославився перш за все як військовий лідер і полководець. У важкі моменти він говорив своїм воїнам: «Помремо, але не осоромимо землі нашої. Мертві сорому не знають».

Літописцем Нестором у «Повісті минулих літ» Святослав Хоробрий описаний так:
«Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус (тобто гепард), багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших] земель [послів], кажучи: «Хочу на вас іти».
«Іду на ви!» – легендарний вислів Святослава – його ультиматум про оголошення війни. Перед кожною битвою він відправляв ворогові лист із цією фразою. Деякі дослідники вважають, що це перша подібна в історії спроба ведення інформаційно-психологічної війни для того, аби залякати ворога.

Легендарний 3-й окремий полк спеціального призначення, який дислокується у Кропивницькому, із 2018 року носить ім’я князя Святослава Хороброго.

Вулиця Горліса-Горського

Український військовий та громадський діяч, який під час Української революції підтримав ідею незалежності України та вступив до повстанського загону. Він встиг побувати старшиною армії УНР та взяти участь у Першому Зимовому Поході. Під час однієї з військових операцій, він потрапив до полону і деякий час перебував у сучасному місті Кропивницький. Завдяки кмітливості та фізичним даним, йому вдалося втекти з полону і згодом приєднатися до повстанців, які сконцентрувалися в Холодному Яру та Чорному лісі. Після поразки українських визвольних змагань Юрій Горліс-Горський переїздить за кордон і знаходиться в Європі. У 30-их роках він розпочинає роботу над своїм відомим твором «Холодний Яр», який публікує на сторінках львіського часопису «Літопис Червоної Калини». У 40-их роках, під час Другої світової війни, Юрій Горліс-Горський бере активну участь у громадській і культурній діяльності. Наприкінці війни він втікає від переслідування червоних і опиняється на території західної Німеччини в межах американської зони окупації. Тривалий час радянські спецслужби намагалися його спіймати. Є інформація, що його просили видати радянській стороні, однак цього не відбулося. Юрій Горліс-Горський зник при невідомих обставинах у німецькому місті Ауґсбурґ у 1956 році.

Вулиця Отамана Чорного Ворона

Під час Української революції 1917-1921 років низка повстанських ватажків, які боролися за українську самостійну державу, використовували псевдонім Чорний ворон. На сьогодні відомо, щонайменше 6 осіб, які використовували цей псевдонім. Найбільш відомими серед них є Микола Скляр та Іван Чорногузько, який був родом із Піщаного Броду. Про Миколу Скляра ми знаємо з роману Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» та з історичної повсті Юрка Степового «В Херсонських степах». Відомо, що він навчався в гірничому інституті, родом із містечка Жовті Води. Саме він став прототипом для твору «Холодний Яр».

Іван Якович Чорногузько брав активну участь у Першій світовій війні, отримав поранення, був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Під час Української революції брав активну участь в повстанському русі, підтримував Українську Народну Республіку. Активно співпрацював з отаманами Іларіоном Завгороднім, Костем Пестушком (Блакитним), Герасимом Нестеренком, а також Юхимом Коваленком (Юхимом Залізняком).

Чорний ворон, як і образ Привиду Києва, є збірним, в основу якого покладено декілька постатей.

Вулиця Отамана Гордієнка

Точна дата народження Костя Гордієнка невідома. Історики встановили, що він навчався у Києво-Могилянському колегіумі, а після закінчення навчання відправився козакувати на Запорізьку Січ. Згодом, завдяки лідерським якостям та особистій хоробрості, йому вдалося стати кошовим отаманом Запорізької Січі. Тривалий час Кость Гордієнко конфліктував із тодішнім гетьманом Іваном Мазепою. Проте, коли Мазепа перейшов на бік Шведів і розпочав боронити ідею української держави і воювати з росією, то Кость Гордієнко забув про попередні образи та підтримав Івана Мазепу, продовживши боротися за українську ідею. Козаки Гордієнка брали участь у Полтавській битві. Після поразки вони відступили. Після 1710 року Кость Гордієнко займався адміністративною та господарською діяльністю, спряв заснуванню Кам’янської Січі, яку деякий час очолював, а також очолював Олешківську Січ. Варто зазначити, що одна із діючих українських бригад носить його ім’я.

Вулиця Євгена Тельнова

Він рвався: «Як це так? Ти уяви, що вас розбомблять! Що ви будете робити? Хто піде, якщо не я, не другий, не третій?». І пішов. Доброволець батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас» Євген Тельнов мав позивний «Вусач».

При виході з Іловайська разом з побратимами потрапив під обстріл російських танків, але зміг підбити 2 ворожих танки і 2 БМП. 15 лютого 2015 року біля села Широкине Донецької області колона Тельнова потрапила у ворожу засідку. Під вогнем противника солдат кинувся рятувати інших бійців, і в цьому бою загинув.

Про нього згадує мати Таїса Тельнова: «Завжди мріяла, щоб син був моряком, але пішов добровольцем у батальйон «Донбас» у 2014 році і мені нічого не сказав. Навчала його праці, бути чесним і вірним дружбі. Жартуючи казала, коли він був дитиною: сам загинь, але товаришів порятуй».

Про Тельнова розповів і бойовий товариш з позивним «Авер»: «Усач – єдиний, хто пішов витягувати мене, пораненого. Він кричав «Хто залишився?». Як я тоді зрадів, коли почув його голос! Він почав відстрілюватися і тягнути мене. Підбігли товариші, забрали мене, а вже у госпіталі я дізнався, що Усач загинув».

Євгена Тельнова нагородили посмертно орденом «За мужність» III ступеня за особисту хоробрість і високий професіоналізм. Захиснику присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Вулиця Андрія Норова

На початку повномасштабної війни Андрій Норов обороняв Київську ГЕС, у березні разом з іншими захисниками зупинив просування ворога. Це вдалося ціною важкого поранення, несумісного з життям. Андрій Норов загинув 13 березня у бою під час евакуації потерпілих і обстрілу противника.

Брат загиблого Олександр Норов розповів, що Андрій був справжнім патріотом своєї країни і мріяв стати військовим. Був доброю людиною, захоплювався рибальством. Брав участь у Помаранчевій Революції та Революції гідності, а у 2016 добровольцем пішов в зону антитерористичної операції. У їх останній розмові перед загибеллю він говорив, що все буде добре, ми переможемо, не такий страшний ворог, як про нього кажуть.

Бойовий побратим так написав про Андрія Норова: «Ми втратили одного з найкращих людей. Замкомбата з бою. Його міномети гатили по ворогу ще до 24 лютого 2022 року. З перших днів війни він знищував кацапів сотнями. Олексійович, «Космос» – це шлях від сержанта до капітана, і немає такого місця на позиціях батальйону, де б він не був. Він завжди був із солдатами і загинув як Герой – на своєму місці, командуючи підрозділом».

Андрій Норов посмертно отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка».

Вулиця Ігіта Гаспаряна

Етнічний вірменин, друзі звали його Ігорем. Позивний «Армані». В дитинстві була художня самодіяльність, в юності – аматорський спорт, а потім – з 2014-го – доброволець, стрілець, старший матрос на Сході України.

Ігіт ані хвилини не сумнівався, чи йти йому воювати. Це було для нього справою честі, він йшов захищати своїх рідних і землю. Брат Ігіта Гаспаряна Карен розповідає: «Якось йому телефонують, кажуть: ти пройшов усі комісії, йдеш воювати. Він дуже тоді зрадів. Ніколи не казав, що не хоче йти. А коли був поранений в ногу, приїздив додому, йому сказали: можеш лежати в лікарні. А він – ні, я піду, в мене там хлопці, друзі, як вони там без мене?».

Ігіт з усіма спілкувався, усі його любили. «Доброзичливий був, веселий, чуйний. Не боявся нічого», – згадує товариш Євген Чайка.

«Захищаючи себе, він, фактично, врятував інших людей, які перебували за опорним пунктом, тобто, це була друга лінія оборони. Він ціною життя не пропустив диверсійну групу», – каже начальник штабу 17-го батальйону 57-ї мотопіхотної бригади ЗСУ Ігор Кравченко.

10 лютого 2015 року Ігіт Гаспарян загинув на блокпосту поблизу Горлівки під час атаки російських збройних формувань – відстрілювався і підірвався, щоб не потрапити в полон.
Ігіт Гаспарян нагороджений орденом «За мужність».

Вулиця Сергія Сєнчева

Підполковник Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Старший офіцер, заступник командира полку – з таким статусом він не посилав людей у бій, він вів за собою у бій. І солдати як про одне з головних вражень війни говорять: Сергій не раз брав із собою кулемет, наражаючи себе на небезпеку. Але ті, хто був із ним – не відступали, були готові йти за Сєнчевим і у вогонь, і у воду. Це та людина, яка не відсиджувалась у штабах чи окопах, а завжди була на передовій зі своїми хлопцями.

Капітан Юрій Бутусов розповідав про Сєнчева: «Смертю хоробрих загинула людина, про життя якої не можна забувати – Сергій виховував солдатів і офіцерів не словом, а особистим прикладом і вчинком».

4 серпня 2014 року Сергій Сєнчєв виконував бойове завдання на Савур-Могилі – виявляв позиції сепаратистів і, рятуючи кулеметника, зазнав важких кульових та осколкових поранень. В польовому шпиталі його прооперували, але він помер під час транспортування до стаціонарного госпіталю.

Сергій Сєнчев нагороджений орденом Богдана Хмельницького посмертно. Його портрет розміщено на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві, на його честь відкрили постійно діючу експозицію в шкільному музеї Іванівської школи Кропивницького району.

Вулиця Володимира Степанка

Корінний кримчанин, правдолюб, з феєричним почуттям гумору й оптимізмом. Він удосконалював себе фізично й інтелектуально, за що його часто по життю називали «Апостол». З 2014 року – Володимир доброволець, який постійно перебував на передовій. На чільному місці для нього була його офіцерська честь, військову службу він вважав своїм покликанням. Став офіцером-спецпризначенцем.

На передовій під Вуглегірськом Степанок захворів на пневмонію, але навіть у шпиталі до нього звертався психолог, щоб отримати поради, як підтримати дух поранених.

Друг Олег Дрофа розповідав про Степанка: «У Володі не було семи кольорів, у нього було чорне і біле, і те, у що він вірив, було для нього святим і безповоротнім. Він готовий був життя віддати за своїх друзів, за тих, кого любив. Одного разу він навіть вів перемовини про обмін його самого на шістьох українців, які потрапили до сепаратистів в полон під Іловайськом».
Загін, який очолював Володимир Степанок, мужньо відбивав атаки ворожих танків і піхоти. В одному із боїв в машину поруч з ним влучив протитанковий реактивний снаряд. Герой не дожив лише день до свого 47-річчя.

Вулиця Юрія Бутусова

Капітан Збройних сил України, спецпризначенець, брав участь у всіх боях за взяття Савур-Могили на Сході України.
Війна для Бутусова розпочалася із Криму. Він брав участь у виході наших військових із півострова. Звідти збереглося одне з небагатьох його фото з війни. Потім – Донецький аеропорт та Іловайськ.

У свої 25 років Юрій був одним із найкращих командирів, кадровим офіцером. З перших днів виконував бойові завдання на Сході України. Його група діяла по всьому прикордонні, відіграла важливу роль у боях при Благодатному і Сніжному.
Побратими кажуть про нього так: «Хлопак з великою внутрішньою силою, його не можна було не любити».

16 лютого 2015 року Юрій Бутусов евакуював поранених та загиблих під Дебальцеве. Його бронетранспортер було підбито ворогом, Юрій зумів вибратися з нього, але отримав важке поранення від якого загинув.

Вулиця Андрія Матвієнка

Коли на Батьківщину прийшла війна, він одним із перших за власним бажанням став на захист рідної землі. «Я давав присягу Батьківщині, прийду і буду дивитися на себе у дзеркало з чистою совістю», – так Андрій сказав дружині.

Він був молодим і мудрим не по роках. Чуйним та справедливим. На початку війни бронежилет і каску мали не всі бійці. Колеги Андрія придбали для чоловіка бронежилет найвищого ступеня захисту і каску, а він сказав, що не може дозволити собі це одягти, коли дехто воює незахищеним.

Будь-яке бойове завдання герой з гідністю та честю виконував як свій військовий обов’язок. Навіть у найгірші моменти Андрій не втрачав оптимізму, підтримував бойовий дух товаришів.

7 серпня 2014 року, незважаючи на щільний вогонь ворожої артилерії, військовослужбовці разом з прикордонником Андрієм Матвієнком надавали першу медичну допомогу пораненим, вивозили людей подалі від обстрілів, вантажили у вертольоти. Тоді вдалося врятувати 30 українських воїнів. Повертаючись із завдання, автомобіль Андрія підірвався на радіокерованому фугасі. Матвієнко був тяжко поранений і доправлений до польового шпиталю. Але рани виявилися смертельними.
Багато репостів в соцмережах отримало фото трирічної дочки Андрія Матвієнка Саші, яка тримає батькову нагороду. Її часто підписують, як дівчинка з бездонними блакитними очима.

Вулиця Степана Чобану

Майор Степан Чобану – досвідчений льотчик Збройних Сил України, захисник українського неба, учасник багатьох навчань та досліджень військової техніки. Він здобув кваліфікацію «Військовий льотчик 1 класу», його загальний наліт становив понад 1100 годин на літаках Л-39, МіГ-23, Су-27.
Степан Чобану брав участь у трьох парадах на День Незалежності та пролітав над Хрещатиком. І хоча в 2010 році вийшов на пенсію, одразу повернувся на службу, коли на сході України почалася війна.
Сміливий, мужній, незламний. Степан Чобану загинув 28 лютого 2022 року. Того дня він зміг першим піднятися у повітря як пілот Су-27 і вступив у повітряний бій над Кропивницьким з авіацією окупантів. Він відволік її на себе, але був збитий ракетами росіян. Ціною свого життя майор допоміг товаришам по службі підняти в повітря інші літаки частини, вивести їх з-під удару і перебазувати на резервний аеродром. Завдячуючи Степану Чобану, Кропивницький разом з мешканцями уникнули атаки ворога. А загиблий герой залишився у нашій пам’яті – він захищав Україну у небі, а тепер захищатиме її з небес.
За особисту мужність і героїзм Степан Чобану отримав звання Героя України та «Золоту зірку» посмертно. На честь героя в 2022 році були перейменовані вулиці у Кропивницькому, Мукачевому, Києві, Миргороді, та у його рідному селі Долинське Одеської області.

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама