Дюка, Начкар, Добрий, Ярий, Дід і Волонтер – два екіпажі «бойових» волонтерів-добровольців з Олександрії. Наймолодшому з них 24, а Діду – 54.
У мирному житті вони підприємець, автомеханік, рятувальники. Але просять не називати своїх імен, бо двічі на місяць на власних автівках вони з серпня 2022 року регулярно їздять на «передок» до підрозділів, щоб привезти необхідне і особисто подякувати військовим за захист.
Моя броня і сила
Олексій Чиж з позивним «Добрий» є рятувальником, а також веде секцію з паверліфтінгу для молоді в олександрійській спортшколі. Ще у 2013 році він заснував громадську організацію «Сильна Олександрійщина», яка об’єднала спортсменів і шанувальників пауерліфтингу, армліфтингу та стронгмену.
З 2014 року учасники «Сильної Олександрійщини» долучалися до волонтерства, допомагали армії та вимушеним переселенцям. А з перших днів повномасштабного вторгнення на базі організації створили добровольчий підрозділ територіальної оборони.
«Ми долучалися до патрулювання міста, чергували на блокпостах. Все офіційно: у нас були посвідчення, підписані контракти добровольців. Постійно проходимо вишколи, бойові злагодження з інструкторами Нацгвардії, вчимося тактичній медицині», – пояснив Олексій Чиж з позивним «Добрий».
Олексій розповів, що свій позивний отримав під час роботи добровольцем на блокпостах. Власне прізвище використовувати для цього вважається поганою прикметою, а побратими часо зауважували, що навіть при оглядах автівок чи затриманні порушників Олексій з усіма говорив спокійно і по-доброму.
І серед добровольців міської тероборони були і інші п’ять чоловіків, які згодом також отримали позивні Дюка, Начкар, Ярий, Дід і Волонтер.
Коли завдань для тероборонівців у місті ставало все менше, вони вирішили зробити вклад у захист країни доступним їм способом – волонтерити. Рідні брати «Ярий» і «Волонтер» створили благодійний фонд «Моя броня» і двічі на місяць, завантаживши під зав’язку легковушку з причепом і мікроавтобус, шестеро «бойових» волонтерів з Олександрії їдуть на передову.
«Наприклад, минулого тижня у нас був маршрут Костянтинівка-Лиман-Часів Яр-Бахмут. Звісно, страшно їхати. Але ще страшніше – не їхати. Військовим важко і зараз підтримувати їх не менш важливо, ніж було в березні. Або навіть важливіше», – підкреслив "Добрий".
«Ми знаємо що робити, якщо прильот»
Волонтер пояснює, що для того, щоб бути «бойовим» (тобто збирати і доставляти необхідне військовим на фронт), потрібне і тренування, і чітка співпраця із підрозділами. Їхати навмання до фронту дуже небезпечно
«Ми узгоджуємо час і маршрут з військовими, яким веземо допомогу. В нас є листи погодження від місцевої влади, документальні підтвердження запитів і перелік того, що веземо, для проходження блокпостів», – пояснив Олексій Чиж.
На особливо небезпечних ділянках волонтерів супроводжують військові. «Ми їдемо в бронежилетах, касках, у нас є тактичні аптечки. Ми проходили вишколи, тренуємося. Якщо по дорозі буде приліт чи обстріл, то ми навчені, як діяти», – підкреслює «Добрий».
Каже, що за час поїздок двічі відчував сильний страх – у Лимані і Часовому Ярі.
У Лиман шестеро олександійських волонтерів приїхали одразу після його деокупації, коли бої ще точилися на околицях. «Я тоді вперше відчув, як повітря навколо вібрує від вибухів і прильотів, які не вщухають», – поділився засновник «Сильної Олександрійщини».
Лиман, кілька днів після деокупації
Коли під час однієї з останніх поїздок «бойові» волонтери їхали від Часового Яру до Бахмуту, то долали ділянку, яка на той час прострілювалася.
«Кожні три хвилини прильот. Буквально – кожних три. По нас не попало, але от прилетіло в сусідній від нас будинок. Воно постійно фоном бахкає. До цього неможливо звикнути, але з часом наче пригнічується страх і не так гостро реагуєш, як на початку», – пригадує він.
Поїздка волонтерів у Бахмут
При цьому волонтери при поїздках до «гарячих» місць вони ніколи не передають привезене через місцевих волонтерів – лише особисто в руки військовим. Як каже «Добрий», це не через недовіру, а через певний ритуал, який є дуже важливим для добровольців:
«Ми ж пообіцяли передати, і маємо самі виконати обіцяне. До того ж, так ми можемо особисто потиснути руку, подякувати нашим захисникам, поспілкуватися, підтримати. Це те, що нас мотивує не зупинятися і знову готуватися до наступної поїздки – попри страх».
Розповідати про допомогу – це не піар, а звіт
Якщо на початку повномасштабного вторгнення був ажіотаж серед українців і чи не кожен допомагав чим тільки міг, то за рік кількість донатів і швидкість закриття зборів зменшилася, констатує Олексій Чиж. Та підкреслює, що війна триває і збавляти темпи не можна, треба гуртувати людей, мотивувати. Він радить українським волонтерам не соромитися і якомога частіше звітувати у соціальних мережах про те, що передали, показати вдячність військових за підтримку.
«Це не піар, це звітність перед людьми, які віддають своє через волонтерів. Це мотивує людей і нагадує, що війна триває і потреби підтримці армії не меншають», – підкреслив він.
І людям, які довіряють волонтерам свої гроші для передачі захисникам, теж хочуть бачити і результати своєї допомоги, і вдячність від бійців.
«От бабуся передала пів кілограми цукерок і для неї це вагома сума. Уявіть її почуття, коли вона побачить фото чи відео, як цими цукерками пригощаємо дітей в Лимані, або смакують бійці в окопах під Бахмутом. Це той зв’язок між фронтом і тилом, який потрібно підтримувати», – наводить приклад волонтер.
Також важливим є координація між волонтерами різних напрямків. Тому в Олександрії від початку повномасштабного вторгнення діє «Координаційний центр волонтерів». Як розповідає Олексій, так місцеві волонтери допомагають одне одному закрити потреби, які в їхніх силах. Наприклад, для закриття запиту на автомобіль для ЗСУ фонд «Моя броня» оголошує публічний збір. А от з їжею для військових, термобілизною, ковдрами тощо допомагають інші волонтерські об’єднання, які працюють в інших напрямках: допомога дітям, вимушеним переселенцям, літнім людям. Також зібрати необхідне на фронт постійно допомагає громадське формування «Капеланський патруль» в Олександрії.
«Кожного разу, коли ми їдемо до наших на “нуль”, то заїжджаємо до Координаційного центру: наші колеги смачненьке хлопцям і дівчатам покладуть, і дитячі малюнки, і ті ж цукерки чи пиріжки від бабусь», – посміхається «Добрий».
До взаємодопомги долучаються і ті українці, які наразі перебувають за кордоном. В одну з останнії поїздок шестеро волонтерів з Олександрії змогли передати необхідний автомобіль у Бахмут. Це авто знайшла і пригнала в Українку дівчина з Олександрії, яка наразі проживає у Польщі.
«Або ось потрібен тепловізор, а цієї фірми в Україні не продають. То наші земляки, що в інших країнах, відгукуються, знаходять, передають нам. Головне це тримати зв’язок», – додає Олексій.
Янголятко на бронежилеті
Олексій Чиж зізнається, що боляче бачити, як росіяни руйнують міста і села. Та найболючіше для нього – це діти у прифронтових містах.
«Коли ми вперше приїхали у Лиман, не вибухи мене вразили, а діти, які вибігли до нас на вулиці. Це був кінець маршруту, і ми вже роздали. Ось це було страшно: що дітям доводиться переживати війну, і в них нічого немає – ні домівок вже, ні їжі. От ви новини про Бахмут бачите? А там досі 300 дітей лишаються», – каже він.
Тоді волонтери не змогли залишити дітей у Лимані з пустими руками – віддали свої сухі пайки і всі шоколадні батончики, які брали в дорогу. Тому у «бойових» волонтерів діє правило: брати із собою продуктові набори для кожного прифронтового населеного пункту, через який проїжджають.
Також кожної поїздки до багажника волонтери для військових складають те, що ніколи не фігурує у запитах від підрозділів. Це дитячі малюнки і обереги, які передають учні олександрійських шкіл.
«Я неодноразово бачив янголяток, зроблений дітьми, на бронежилетах у хлопців. У кожному бліндажі почесне місце на стіні займають дитячі малюнки і побажання. Для захисників це дуже важливо, така підтримка. До сліз важлива», – каже Олексій Чиж.
Завдяки цим шістьом волонтерам нещодавно український прапор, розписаний побажаннями від учнів олександрійської школи, вдалося вручити рятувальникам у Бахмуті: вони відмовилися евакуюватися з міста, яке потерпає від постійних обстрілів, і лишилися рятувати жителів та допомагати українським військовим. Ці рятувальники опікуються у Бахмуті «пунктом незламності», куди разом з прапором з Олександрії привезли солодощі для дітей, продуктові набори і теплий одяг.
Олексій Чиж розповів, що бачити, як військові посміхаються, коли їм передають дитячі поробки, наскільки вдячні за допомогу цивільні у прифронтових містах – це є одним з найсильніших мотиваторів не збавляти темп навіть після року повномасштабної війни. І і попри загрозу життю їхати з допомогою знову і знову.
«Вони там ризикують життями кожного дня заради наших. І ми хоч інколи повинні ризикувати своїми заради їхніх – тоді це буде чесно. І цю точку зору поділяють всі наші, всі шестеро», – пояснив волонтер.
Ірина Требунських
Фото: Олексія Чижа та з фейсбук-сторінки «Сильна Олександрійщина»
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
- Лікування онкозахворювань: як попри війну на Кіровоградщині працює клініка європейського рівня
- Кіровоградщина: підозрюваний у хабарництві суддя залишив на посаді обвинуваченого у хабарництві посадовця
Щоб дізнаватись новини першими підписуйтесь на нас у
Поширюйте
Коментуйте
