«Максим, ти космос!», – так волонтерка Вікторія Бобіта вітає військового Максима Сліпця, якому привезла його улюблену каву. Три місяці тому вони познайомилися у госпіталі для військових у Кропивницькому, куди Максим потрапив після важкого поранення на Донеччині, а нещодавно кропивницькі волонтери Максиму облаштували в будинку пандус: через ушкодження захисник наразі пересувається за допомогою колісного крісла.
Максим Сліпець із позивним «Космос» сам родом із Лисичанська, проте повернутися додому поки не може: місто досі окуповане росіянами. Про те, як пішов добровольцем в армію, як зустрів там майбутню дружину, про реабілітацію в США та найсмачнішу каву від кропивницьких волонтерів Максим розповів “Гречці”.
Любиш Україну – то захищай
До повномасштабного вторгнення Максим Сліпець жив і працював в охоронній структурі у рідному Лисичанську, що на Луганщині, виховував сина Кирила. Вперше це місто було окуповане росіянами ще у липні 2014 року, а згодом звільнене Збройними Силами України.
Проте воєнна агресія зі сторони росіян тривала на сході України, тож у 2018 році Максим Сліпець вирішив вступити до лав ЗСУ.
«Завдяки роботі зі зброєю я вже вмів поводитися, тож вирішив вступити в армію. У військкоматі так і сказав – я люблю Україну і хочу її захищати. На що мені відповіли: “якщо любиш – то підписуй контракт”. І з того часу я військовий», – згадує захисник.
Спочатку він потрапив у тренувальний центр, де отримав військову кваліфікацію і позивний – Космос. Після навчання служив автоматником в складі 92-ої бригади, а потім навідником в 54-ій бригаді в зоні АТО/ООС.
Фото з Facebook-сторінки Максима
«Ми ще жартували постійно, що ось навідник з прізвищем Сліпець. Та зі своїми обов’язками я добре справлявся, швидко вчився новому», – розповів він «Гречці».
Тут він познайомився з кропивничанкою Наталею Пономаренко. Вона за освітою психологиня, та пішла доброволицею служити в армію.
«Там ми познайомилися, закохалися. Згодом дізналися, що в нас буде дитина. Через вагітність Наталі довелося піти з війська, тож майже рік ми підтримували одне одного телефоном, коли вдавалося вийти на зв’язок», – розповів Максим.
Ось так на позиціях у зоні бойових дій 18 травня 2021 року він отримав щасливу звістку, що у 37-річному віці вдруге став батьком.
«Я тоді закричав побратимам: “Ура! В мене син народився!”. І ми просто в полі відсвяткували цю радісну звістку святковим чаєм», – згадує «Космос».
«Я не встиг відреагувати: почув приліт і далі темрява»
Тут, серед побратимів на позиціях Донецького напрямку, він дізнався страшну звістку про повномасштабне вторгнення російської армії. Каже, що тоді дуже переймався за свого старшого сина від першого шлюбу, 19-річного Кирила, який опинився в окупації.
«На щастя, сину разом з його коханою дівчиною вдалося евакуюватися у Дніпро. Вони зараз там: знайшли житло, роботу. Тож я за них спокійний», – розповів захисник.
Зізнається, що це важко – не мати можливості повернутися додому, адже рідне місто досі під окупацією.
«Може, і будинку мого вже немає після численних прильотів. Та я мрію про той час, коли ми звільнимо наші міста і я зможу приїхати в рідне місто, провідати могилу матері», – додає «Космос».
У травні 2022 року Максим Сліпець отримав важке поранення, внаслідок якого втратив частину ноги. Тоді він разом зі своїм підрозділом були на позиції в районі Мар’їнки, що на Донеччині. Сектор навколо постійно обстрілювали росіяни, та влучити у замасковані техніку та позиції вони не могли: їхні снаряди або не долітали, або перелітали позиції.
«Може хтось з місцевих здав, або самі вони якось прицілилися, та коли я переходив з одного посту на інший, я почув “приліт” – навіть зреагувати не встиг. Як мене евакуювали до медпункту, а потім у Дніпро, майже не пам’ятаю: я був в шоковому стані, марив», – пояснює захисник.
Як потім Максиму розповіли лікарі, у маренні він постійно казав про ланцюжки:під час служби він купив собі срібні ланцюжки на руку і шию, і носив їх як обереги.
«Вже в лікарні до мене зайшла лікарка віддати ланцюжки та розповіла, що весь персонал попередили: як тільки прийду до тями, віддати мені мої обереги», – з посмішкою пригадує він.
Він деякий час перебував у лікарні в Дніпрі, а потім його перевели до лікарні у Трускавці. Перебуваючи у медзакладі, він нарешті після довгої розлуки зміг побачитися з сином Кирилрм, обійняти Наталю і пригорнути свого маленького Сашка, якому виповнився на той час один рік.
Реабілітація і борщ у США
На реабілітацію після поранення Максима Сліпця направили у лікарню у Трускавець. Тут він дізнався від одного з лікарів, що волонтер Майкл набирає групу людей після поранень для реабілітаційної програми в США.
«До війни я і з Лисичанська майже не виїжджав, а тут за кордон летіти. Мені було страшнувато, та американські волонтери пішли назустріч і дозволили Наталі із малим Сашком полетіти зі мною, щоб я не був сам, організували їм житло. Я дуже вдячний за це», – поділився Максим Сліпець.
Як виявилося, поїздку оформляли через благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine волонтерки Ірини Ващук, яка спільно з Українською Федерацією Америки займається лікуванням військових у США.
У реабілітаційному центрі у Джексонвіллі (штат Флорида) Максим Сліпець працював над відновленням функцій рук, навичками користування колісним кріслом: через вибух російського снаряда український захисник втратив праву ногу.
«Мені довелося вчитися всьому наново: самостійно підійматися, самостійно вставати. Тренувати руки, щоб пересідати з ліжка на крісло і назад. Наталя з Сашком були поруч зі мною на тренуваннях, підтримували», – пояснив він.
Про те, що український захисник наразі у їхньому місті проходить реабілітацію, дізналися представники української діаспори у Джексонвіллі. Про Максима Сліпця розповіли в місцевих новинах.
Тож кожні вихідні в американський реабілітаційний центр відвідати Максима Сліпця приходили українці, які живуть в США – підтримати і висловити вдячність за захист рідних земель від загарбників.
«Просто знайомились, спілкувались, чув багато слів підтримки. Це дуже мотивувало не здаватися. Це, мабуть якийсь наш менталітет, та всі відвідувачі постійно приносили із собою фрукти: мандарини там, апельсини, і дуже багато солодощів», – з посмішкою ділиться «Космос».
А якось Наталя знайшла в Джексонвіллі український магазин, де придбала необхідне і наварила борщу. Запах української страви швидко поширився по хостелу, де вони проживали, і всі місцеві мешканці прибігали на кухню запитати, що це таке ароматне чи можна сфотографувати такий надзвичайний суп.
«Я з таким задоволенням цей борщ їв! І наших нових американських друзів пригощали – їм він дуже сподобався», – каже захисник.
Важлива підтримка, а не подарунки
Через два місяці наполегливих тренувань відновлення функцій лівої ноги американські реабілітологи не зафіксували, а ось в руках був прогрес – і Максиму благодійники оплатили додаткових два тижні перебування у лікувальному центрі. Пропонували лишитись і довше, проте він не погодився.
«Дуже хотілося додому, в Україну. Там всі наші друзі, рідні, там мій старший син. Тож ми вирішили повернутися і продовжити реабілітацію вже на рідній землі», – пояснив захисник.
Вже з Америки родина повернулась у Кропивницький, в рідне місто Наталі. Тут Максим продовжив реабілітацію в госпіталі для ветеранів, куди Вікторія Бобіта разом з іншими волонтерами постійно приходить підтримати військових.
«Я розумію, що за кожний ранок, який я зустрічаю вдома з родиною у рідному місті, я завдячую військовим. І коли приносиш їм улюбленої кави, зробиш сюрприз на день народження – вони це цінують. Не подарунки самі по собі, а емоції й відчуття, що вони не одні, що їм є на кого розраховувати й довіряти», – поділилася з «Гречкою» Вікторія.
Максим Сліпець з волонтеркою Вікторією Бобітою
І додає, що попри різні поранення, виснажливі реабілітаційні тренування військові не втрачають оптимізму і почуття гумору і не люблять, коли за них щось роблять – адже для них важливо залишатися самостійними та сильними.
«Якось телефонує мені Макс і каже – стрибай за кермо і приїжджай до нас, ми ж хлопці теж на колесах, пригостимо тебе улюбленою кавою в кафе на заправці.Ну як від такої кави відмовишся? Звісно я приїхала», – зі сміхом згадує Вікторія.
Вже у Кропивницькому Максим Сліпець стикнувся з проблемою: три сходинки будинку, які раніше він з легкістю перестрибнув би, після поранення стали бар’єром який неможливо подолати, перебуваючи у колісному кріслі. Цю проблему бійцю допомогла вирішити регіональна координаторка Міжнародного штабу допомоги українцям Марія Чорна, яка опікується проблемами військовослужбовців та їх родин. Вона підключила місцевого підприємця Олександра Цертія і досить швидко у Максима біля будинку з’явився зручний пандус, щоб захисник міг без перешкод самостійно пересуватися подвір’ям.
Фото з Facebook-сторінки Марії Чорної
«Я й оком не встиг змигнути, як на подвір’ї вже була ціла робоча бригада і буквально за день встановили пандус. Тож я тепер можу без сторонньої допомоги виходити з будинку і повертатися назад», – пояснює він.
Деякі побутові і звичні речі стають недоступними для людей з маломобільних груп населення. Наприклад, похід до перукарні.
«Я знайшла перукарку, яка підстригла Максима в нього вдома. Проте людині набагато зручніше, коли вона може самостійно прогулятися містом і без перешкод скористатися послугами будь-якого барбершопу. Як на мене, краще нам позбутися зайвих бар’єрів, аніж шукати обхідні шляхи», – зауважила волонтерка.
Наразі Максим проходить відповідні лікарські комісії, щоб оформити групу інвалідності, після чого планує повернутися до реабілітації. Проте каже, що і вдома малий син Сашко забезпечує тата тренуваннями:
«От він сидить, дивиться мультики. Я тихенько позбирав його іграшки, та тільки вийшов у кухню – і вже знову вони по всій кімнаті. Ось так і тренуюся», – зі сміхом розповідає «Космос».
І хоч повернутися до військової служби він не може, та сидіти, склавши руки, Максим теж не згоден.
Нещодавно він дізнався, що в місті є військовослужбовці, які допомагають побратимам після важких поранень. Одним з їхніх проєктів є творча майстерня “Ї”, в якій виробляють автентичні українські предмети декору, а потім продають на благодійних заходах, де гроші направляють на підтримку ЗСУ.
«У нас є гіпсові погруддя Тараса Шевченка у мілітарному стилі. Це символічно, адже Шевченко боронить українську культуру та є одним з її головних символів. Я шліфую бюсти. Наприклад цей ми віддамо дітям в художній гурток, щоб вони його розмалювали гарно, а після виставимо на аукціон. Зізнаюся, це трохи складно, бо я такого раніше не робив. Та мені подобається», – із ентузіазмом розповідає Максим Сліпець.
Захисник пояснив, що загалом підтримка рідних, побратимів, волонтерів надихає не закриватися в собі, не зневірятися і рухатись далі.
«Якось в Дніпрі незнайома людина хотіла мені дати гроші. Я розумію, що це не зі зла – ну так вона хотіла висловити вдячність мені як військовому. Але я не жебрак, я можу себе забезпечити. Я ціную кожне слово підтримки від людей, вони важливі для мене – саме підтримка, а не гроші», – підкреслив захисник.
Вікторія Бобіта зазначає, що нам, як суспільству, ще варто подумати, як правильно формулювати слова вдячності тим, хто став на захист українського народу, ризикуючи при цьому здоров’ям і життям.
«Коли люди повертаються з фронту, вони мають відчувати нашу вдячність. Що їхнє рішення було не даремним, що ми цінуємо їх і розуміємо, що їм довелося пережити, щоб захистити нас всіх. І для цього інколи достатньо сказати просто “дякую”, або ж пригостити військового його улюбленою кавою», – підкреслила волонтерка.
Підготували Ірина Зайцева і Ірина Требунських
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
- У Кропивницькому суд виніс вирок меру Рубіжного, обвинуваченому у колабораціонізмі
- Водопостачальні пристрасті: як у "Дніпро-Кіровоград" шукають відповідального за всі негаразди
Щоб дізнаватись новини першими підписуйтесь на нас у
Поширюйте
Коментуйте
