Медик 3-го полку спецпризначення: «Ця війна відфільтрувала сміття і загартувала справжніх чоловіків» (ВІДЕО)

 Згідно називництва країн членів НАТО , «ДЕЛЬТА» - це медик групи спеціального призначення Сил спеціальних операцій.

Кількість переглядів - 5110

Опубліковано . в Лонгріди


«Так, служити в 3 полку дійсно круто, але не через те, що це Сили спеціальних операцій, а через людей, які в ньому служать. Він став для мене другою родиною», - говорить медик 3-го окремого полку спецпризначення з позивним «Док», який від перших днів війни на сході держави, разом з рідним братом (позивний «Халк», - ред.) служить в лавах елітного військового підрозділу Сил спеціальних операцій. 

За його плечима десятки врятованих життів, небезпечних операцій, зокрема оборона Донецького летовища, важке поранення та багато іншого. Але про це все він говорить спокійно і з усмішкою.

Про початок проведення антитерористичної операції, розвиток тактичної медицини в українському війську, бойових побратимів та мрії «Дока» ми говорили з ним всередині вересня на його робочому місці в зоні проведення АТО.

ОСВІТА

Я закінчив медичний коледж і потім пішов на «срочку» (строкова служба в армії, - ред.). Служив в Держприкордонслужбі. Там мені дуже сподобалось, не знаю чому, є в тому своя романтика. Коли проходив повз полк, бачив хлопців в тільняшках, беретах, і це мене весь час тягнуло… Спочатку радився з дружиною, вона була категорично проти, але потім змирилась. Ми з рідним братом вирішили підписати контракт. Чесно, жодного разу не пожалів, можливо я себе тут знайшов, особливо з 2014 року я відчув справжню потребу медика, важливість цієї професії.

ДОНЕЦЬК. КВІДЕНЬ 2014

Коли були інтенсивні бої, стріляти доводилось рідко, переважно возився з пораненими, стабілізував їх. Але були випадки, коли поранених не було, тоді, звісно, як і всі, стріляв, заступав на пост, тримав позицію і так далі.

doookСтояли вже захоплені тими у*банами облрада, міськрада. Стояли вони на барикадах в балаклавах. А ми в’їхали до військового магазинчику, хотіли купити також балаклав, «розгрузок». І сєпари стояли, такі всі з перегаром, нас побачили, якісь такі погляди в них перелякані.

Якщо не помиляюсь, 7-го ми вилетіли, переночували у військкоматі, там недалеко був. Два чи три дні ми там побули і в крайню ніч, що ми там ночували, почали сходитись всяка проросійсько налаштована молодь. Років 16 і до 30, може трохи старші. Стояли купками, було видно їх координаторів, кричали щось на кшталт: «Фашисти, забирайтеся!».

По тривозі ми зайняли свої позиції, контролювали стіни, підходи де можна було пробратись. Звісно, команди відкривати вогонь категорично не було, але намагались вести з ними переговори. Зрозуміло, що там натовп не налаштований на діалог, просто бездумно кричали те, що їм написали на папірцях. Через паркан дехто ліз з палками, з битами. Дикуни, одним словом.

Було певне занепокоєння, що з кожним днем все загострюється і загострюється. Були люди, які не пускали наших військових, лягали під «бетери». Також це захоплення адмінбудівель, що відбувалось не просто так, і з боку держави це все пропускалось крізь пальці. Хоча від початку все це можна було швидко пригасити.

Коли ми вже були в аеропорту, наші почали відлітати на Артемівськ та в інші райони Донбасу. Тоді вже зрозуміли, що почалось щось серйозне. Ходили чутки, що це за місяць скінчиться, дехто говорив, що це буде до вересня місяця. Коли чули, що до вересня, думалось: «Це взагалі жопа! Не може такого бути»! Не хотілося вірити. Але потім зрозуміли, що це надовго.

ДАП

В аеропорту не було конкретної роти чи батальйону, ми всі ділилися на групи. Хвилювання було, навіть страх був, адже ніколи з цим раніше не зустрічався. Це було чимось новим і небаченим, але до всього звикаєш.
Все розпочалось з військкомату, потім був перший бій в аеропорту, також було доволі страшно, коли там все грохоче, стріляють «вертушки», літаки. Це все було раптово і насичено. Спочатку була навіть паніка, але всі тримались мужньо, не хотіли показати свій страх.

Перші поранені були у нас 26 травня під час штурму - троє легкопоранених. Я впорався з цим, наклав пов’язки, знеболив, вколов антибіотик, щоб не було зараження, слідкував за їх станом до того поки їх евакуюють. Нормально все пройшло, без паніки. Відвоювали і відстояли ті три дні, добре оборону тримали. Накришили тих «дирів», як на них кажуть, сєпарів.

ЄВГЕН ПОДОЛЯНЧУК

Коли починалась ця вся катавасія, чомусь з усіх командирів груп, не в обіду їм буде сказано, найбільше за своїх бійців переживав Женя Подолянчук. Підходив до мене і говорив: «Треба побільше того, побільше цього, побільше бинтів, джгутів, ножиць, перев’язувального матеріалу, знеболюючого». Це він набирав з надлишком, ніби відчував, що буде така потреба.

doook6

Коли наша «команда» залишилась в аеропорту, чоловік 15-16 нас там було, він був одним з наших наставників і командирів. Коли їздили по території аеропорту, контролювали позиції, дивились чи там всього вистачає, він попутно перевіряв всі можливі медичні пункти: на метеовежі, на позиції «Єнот» . Там також були міні-санчастини, або аптечки – це ж все таки аеропорт. Якщо десь щось знаходив, тягнув до мене: «На, Док, бери - бери». Спочатку я скептично до цього ставився, мовляв навіщо воно потрібно, ніби ж все і так є, але згодом все знадобилося. Коли пізніше ставало багато поранених, потрібна була велика кількість перев’язки. І багато з того, що Євген приносив, було просто необхідним. Дуже йому вдячний за це.

До речі, ми жили з ним в одній кімнаті. Він поставив там три «дуйчика», спека була. І цілий день десь бігав: мотався, щось «рішав», виконував якісь завдання, тобто не було так, що він сів на місці і сидить. Цілий день його не можна було застати.

Ввечері або вночі пізно прийде, позаймається, включить музичку, прийме душ і спить. Зранку він пізно прокидався, бо цілий день працював і пізно лягав, ну і починав знову активно працювати. Він любив таку патріотичну націоналістичну музику. Постійно її слухав. Займався, познаходив десь якісь гирі, гантелі.

Загинув Євген внаслідок мінометного обстрілу на позиції «Єнот». Її займав один з підрозділів 93-ї бригади, позицію почали обстрілювати і ті почали поспішно відступати. Підходили танки сєпарські, штурмові групи. Бійці 93-ї бригади багато чого не встигли з собою забрати. І Женя Подолянчук разом з кількома офіцерами (майор Чарлі, 3 оп СпП, старшина Максим Тищенко, 93 ОМпБ, - ред. ) поїхали на те місце забрати боєприпаси, зброю, яка там, можливо, залишилась. Прилітає міна «80-ка» і осколком йому влучило прямо обличчя в районі щоки, ближче до скроні.

Женю відразу привезли сюди, в медичний пункт, він був весь у крові, але при свідомості. Посадили, підключили до системи. Ще був там лікар реаніматолог – анестезіолог і він також надавав Жені допомогу: вколов наркотик, гормональні препарати. Трошки стабілізували і почали готувати на евакуацію. Запросили підтримку артилерії, вони сєпарів приглушили, і ми тоді вивезли Євгена УАЗіком в Тоненьке. То село в 10-15 кілометрах від Донецького аеропорту. Дорогою він помер.

Був такий болісний момент, коли Женя перестав дихати, відразу ніби хтось відчув і почав йому інтенсивно дзвонити, не один раз. Ця мелодія («Бий-бий!», - пісня гурту «Роллікс», - ред.) досі стоїть у мене у вухах, коли я її десь чую по радіо чи в інтернеті, пригадуються пов’язані з цим моментом емоції …

Привезли Євгена до шпиталю і там залишили, осколок я віддав Редуту. Ось так закінчився наш день, вже поночі приїхали в аеропорт.

На війні Євген Подолянчук відчував себе як риба в воді. Просто красень! Це була його стихія. Він зміг проявити себе з усіх сторін, все що вмів, намагався максимально використати. Я був вражений його навичками. Євген був пластуном. Впевнений, що такі організації впливають на формування такого характеру, який був у Жені Подолянчука.

ДЕЛЬТА

Інколи доставляли до нас в медичний пункт людей вже мертвими або пораненими. Поранення були на стільки серйозними, що врятувати їх було неможливо. Принаймні тими засобами, що були у нас в наявності. Людину хоч і привозили без свідомості, без ознак життя, все одно боролись до кінця. Все одно «качали» тих 40 хвилин, коли за всіма правилами наступає біологічна смерть. Сподівались на диво, але ставалось так, як мало статися. Наступає момент, коли ти розумієш, що це не в твоїх силах, що ти нічого не можеш зробити, але звичайно – це тяжко… Інколи лишається такий осад, що ти ніби щось не зробив, або зробив щось неправильно, або міг це зробити якби, якби, якби…

Але коли оцінюєш, то розумієш, що це не так, що поранення не було сумісним з життям, проте все одно тяжко, коли йдуть близькі люди, з якими ти побував в таких скрутних ситуаціях, їв з однієї тарілки, спав поруч на одному матраці… Це життя.

До людини пораненої потрібно мати якесь співчуття. Ти бачиш як він страждає, це твій товариш, тобі шкода і ти робиш все щоб його врятувати. Робиш все, що в твоїх силах, і на скільки дозволяють твої знання і навики.

Після аеропорту мій авторитет, я сам для себе це визнав, трохи піднявся.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕДИКА

Забезпечення було за радянською системою, оті баночки з зеленкою, йод, бинти ІППешкі(індивідуальний перев’язувальний пакет, - ред.), джгути гумові. Загалом по тактичній медицині у нас нічого не було. Ми взагалі не мали поняття, що таке тактична медицина – просто медицина радянська, чи совкова, нічого особливого. Користувались тим, що було.

doook1

Згодом волонтери почали передавати нам турнікети, Celox тощо. Ми навіть не знали, що воно таке і не могли належним чином оцінити. По ходу нам все пояснювали. Спочатку сприймалося це все в штики, мовляв, що воно таке, я це не знаю як ним користуватися. Але згодом, коли цього всього трошки накопичилось, і я почав помічати, що вони реально працюють, тоді моя думка змінилась.

Наразі у нас є в наявності всі ці засоби натівського стандарту: турнікети, бандажі тощо. З ними працювати набагато простіше, цікавіше та швидше.

Приклад з життя: їхала група на полігон, на їх очах сталася ДТП. Постраждала дівчина. Водії обох машин розбираються, а вона сидить і стікає кров’ю. На неї ніхто уваги не звертає. Наші хлопці зупинились, у них були аптечки, дістали ізраїльський бандаж, наматали, надали якісно, як їх вчили, першу домедичну допомогу. І все, до приїзду медиків людина втратить вже менше крові.

Звісно, що слід враховувати і психологічний фактор. З пораненим треба вміти говорити, заспокоїти, переконати у тому, що він буде жити. І все буде нормально.

ДОМЕДИЧНА ПІДГОТОВКА

Проводимо з нашими хлопцями заняття, особливо коли приходить «молодняк» - ненавчений, «необстріляний». Це проводиться весь час, адже скільки б в тебе не було знань, з часом воно трошки забувається, і навики, м’язова пам’ять, втрачається. Коли працюєш весь час, ти впевнений у собі. А від якості і швидкості накладання залежить життя людини – неякісно накладений джгут – це кровотеча, а кровотеча – це смерть.

Це також і психологічна підготовка. Як показує практика, дехто не те що отримувати, а й робити уколи боїться. Необхідно переступити цей бар’єр.

Для більшості заняття з домедичної підготовки – це необхідність, одне з завдань, яке перед ними ставить командування. Вони розуміють серйозність всього цього, працюють, серйозно ставляться. Але є люди, які реально від цього «кайфують»: «А ну, Костян, розкажи як це робиться, як поставити крапельницю, катетер». Або який препарат треба вводити , тобто весь алгоритм дій. Те що я знаю, чому мене навчили я ділюсь, і мені приємно, що люди підходять і захоплюються саме медициною. Не тому, що я медик, а тому, що світогляд у людей розширений, вони цікавляться не лише стріляниною чи тактикою, але й медициною. Це важливо. Такі люди потрібні, адже немає гарантії, що неураженим залишиться саме санінструктор, і комусь прийдеться його підмінити.

СПІВПРАЦЯ З НАВЧАЛЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ

Ми співпрацюємо зі школами та вишами. На приклад є у нас ліцей, який регулярно відвідуємо, там роблять уклін на військову тематику, викладаємо їм тактичну медицину.

Як показали ці три роки, війна – це страшно, і вона в будь-який момент може прийти в наші домівки. Ми ніколи не думали, що у нас буде війна, а тут ось Донбас, гине мирне населення. Це необхідно в обов’язковому порядку.

ВИПАДОК НА ПЕРЕДКУ

Був у нас один поранений, його поранило в живіт під час штурму блокпосту сєпарського. Штурм був невдалим, і наші відступили. Було багатенько поранених – близько п’яти, а може навіть і більше. Тоді там була 72-га бригада, але штурмувала 93-тя, тоді в липні вони до нас заїхали. Був там такий Мішаня. Такий здоровий дядько, метра під два зростом і масивний.

Він лежить поранений і щось хотів сказати. Всі колом стоять, понахилялися, а він: «Путін хуйло!». Всі такі: «Ха-ха-ха». Людина в такому критичному стані, а ще вистачає у нього сил на жарти. Ми посміялися, але прийшли до тями, мовляв не до сміху, треба його вантажити.

Під’їхала «беха» і треба було його заносити. Мішаня здоровий, а десантний відсік – не дуже. Так вийшло, що я почав його заносити, а люди – пхати його з вулиці. Заніс його заніс, а місця мало, я скрутився і застряг. Не можу розігнутися, починаю панікувати. Не можу навіть головою поворухнути, каска зачепилась за стелю. Якось я вирвався і треба було вилазити. Через місце командира оператора навідника я б не проліз, щоб вилізти через люк, і треба було через цього Мішаню лізти. Я по ньому повзу, а він матюкається, кричить, а я йому: «Мішаня вибач, мені треба вилізти».

Я виліз, а він вижив, я ще потім з ним по телефону спілкувався. Дуже приємно було, що людина залишилась живою.

КОМАНДА

Коли працюєш в складі команди, ти є єдиним організмом. Не підводиш людей і вони тебе можуть прикрити і ти їх можеш прикрити в будь-який момент. Коли спочатку довіра, а потім взаємоповага виникає.
Я б не сказав, що я сильно класний медик, або офігенний боєць, ми всі працювали на одному рівні. Просто кожен виконував свою роботу і намагався виконувати її сумлінно і правильно.

ПРОФЕСІЯ

doook2

В моїй професії є частинка мого життя. Звичайно, мрію щоб скоріше закінчилась війна, дуже вона затягнулася. Не хочеться більше втрачати своїх товаришів. Мрію щоб наша медицина, оскільки я медик, то буду говорити про медицину, процвітала. Саме тактична медицина, військова, вдосконалювалась, росла. Щоб ми проходили ще кращу підготовку, щоб у нас було ще краще оснащення, щоб люди усвідомили, що медицина – це потрібно. Хай краще воно нам ніколи не знадобиться, але знання хай будуть.

Півтора роки тому «Док» отримав важке поранення та втратив нирку, але це не завадило йому продовжити службу в лавах 3-го окремого полку спеціального призначення. Медик і надалі продовжує нести службу та рятувати життя побратимів.

Спілкувався Валерій Лебідь

Сподобалася стаття?