Леонід Кантер: «Ця зброя працює відразу з тисячами сердець, б’є безпосередньо в серце, незалежно який у тебе клас броні» (ПОДКАСТ)

Леонід Кантер, кінорежисер, журналіст, мандрівник та просто непересічна людина, нещодавно перейшов на інший рівень буття, вразивши всіх – друзів, колег, шанувальників. Засновник арт-поселення «Хутір Обирок» на Чернігівщині, здається він жодного дня не сидів вдома – постійні зйомки, поїздки, збір матеріалу, кінопокази, виступи в медіа та інтерв’ю.

Кількість переглядів - 1121

Опубліковано . в Лонгріди


Ми записали Леоніда у Кропивницькому 10 березня 2015 року під час прем’єри документальної стрічки «Добровольці божої чоти». Тоді Кантер також не сидів на місці ні хвилини, тому писали майже на ходу, до початку показу і вже після нього.

Минулої осені Леонід Кантер демонстрував цю ж стрічку в рамках мистецького фестивалю «Кропивницький» на літньому майданчику Ковалівського парку.

Розмова з режисером лишилась в архіві «Гречки», то ж зараз ми пропонуємо її вашій увазі. Це інтерв’ю - спогад про незвичайну і світлу людину. Світла тобі пам’ять!

kanter

РЕЖИСЕР КІНО. ХУТІР ОБИРОК

- За освітою я режисер кіно, точніше телережисер, але довгий час, протягом 10 років, займався вуличними театрами, подорожував по світу. Ну і ми зі Славою (Ярослав Попов, кінорежисер) знімали документальні фільми. Я там назнімав матеріалу – всякого хаосу, йому привозив, а він якось його «розгрібав». Жив у Києві, потім переїхав на хутір, скоро вже восьмий рік.
Зі столиці переїхав тому що там шумно, там неможливо займатись творчістю якщо це не комерція. Ти не можеш зупинитись, мусиш весь час заробляти «бабкі», а мені потрібно інколи зупинитись, подумати і щось зробити таке, що може і не принесе грошей. А в місті такого немає, тому що потрібно знімати квартиру, це коштує грошей, і взагалі життя дороге і треба постійно крутитись. Це перше, і друге - мені не подобається, що там брудне повітря, там брудно, сміття всюди, смердить. А в лісі класно: лелеки, їжачки, косулі, чиста вода.

Спочатку там не було навіть електроенергії, грубок не було, вирване все залізо, електродроти - вкрадене все. Час пройшов, все обжили, все зробили. І там вже не одна моя родина – там багато родин. Відкрили школу, «Кіносарай», там фільми показуємо, клуб. Фестивалі проходять міжнародні, до нас міністри часом приїздять, всякі там парламентарі.

НАЦГВАРДІЯ: ВІЙНА ЗА СВІЙ РАХУНОК

- Все почалося з Нацгвардії. Я пішов в травні добровольцем в Нацгвардію, тоді ще не було військкоматів, призову, не було нічого. Була така фішка, що військові частини одна за одною здавалися і віддавали зброю, залишали зброярки і виходили. Вже на той час Слов’янськ був під терористами. Ми шукали куди піти добровольцями і один мій друг пішов в Нацгвардію. Спочатку це був типу «гон», що це Нацгвардія – «мєнтовський» якийсь батальйон, а інших тоді не було взагалі ніяких. Я до нього приїхав, а він мені показує: «Ось дивись тут ми стріляємо з гранатометів, з автоматів, тут у нас смуга перешкод, кидаємо гранати, коротше займаємось». Подивився намет, де вони живуть, і вийшло так, що на другий день він вже поїхав.

Ще пару тижнів я все чекав, що вони зателефонують, але вони не телефонували. Ми їм дзвонили, але постійно ніхто нічого не знав і зрештою з’ясувалось, що набір відбувся. Ми прийшли в частину на Печерській, «менти» нам: «Бланків немає», ми їм кажемо, що ми самі «наксеримо» ті бланки. «Наксерили», пройшли комісію - 40 чоловік за півтори години, купили собі форму, сіли та приїхали в Петрівці своїм ходом.

Про те як мені служба в Нацгвардії, можна подивитись у фільмі «Війна за свій рахунок», який ми тоді зняли. Іван Ясній(кінорежисер) запропонував взяти камеру і так вийшло, що під час служби в Нацгвардії я зняв фільм. Всі ті проблеми, що там були, вони в цьому фільмі дуже яскраво показані без жодних прикрас. Я в армії не служив і мені все це в новинку, до того ж, я думав, що війна – це не зовсім армія, і шли туди не в армію, адже бути солдатом ніхто не хотів. При тому, що я не звик, щоб якийсь начальник, при чому ще й дурний – самодур, взагалі якусь вказівку давав.

У нас там було пару моментів, коли довели вже, то вирішили – давайте по-пріколу спробуємо робити як вони кажуть. Наприклад: «Два чєловека, бєрьом шланг – ідьом к стєнє». «Окей», взяли шланг, дійшли до стіни, стоїмо хвилин 10, а там генератор молотить дуже гучно. Стояли-стояли, поклали той шланг, відійшли в сторону, відлили, повернулись. Взяли той шланг, стоїмо. Думаємо «схєра» він сказав нам за той шланг? Раптом прибігає той старшина, морда червона: «Бля, ви що дебіли!?» А ми його не чуємо, він через стіну десь кричить, ні щоб сказати – перекиньте шланг через стіну. А ще все робили навмисно повільно, старшина каже: «А тепер цей шланг закиньте на йолку!». Ще потім довго з тієї «йолкі» його діставали…

Поваляли так дурня трохи, щоб він зрозумів, що з нами так не можна, оскільки всі з вищими освітами – однією, двома, кандидати наук – це ж він не салабонів набрав. А той старшина вип’є і думає «ким б покомандувати». Але трошки він помилився і зрештою всі вони помилились, оскільки з усіма цими добровольцями треба було шукати інший підхід, і цей інший підхід знайшов Дмитро Ярош.

ДОБРОВОЛЬЧИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОРПУС. ДМИТРО ЯРОШ

- Ми приїхали в Добровольчий Український Корпус, побачили той батальйон, про який мріяли. Я вже приїхав зовсім з іншою компанією, мій друг поїхав добровольцем в цей корпус, а я, шукаючи різні батальйони. На той час вже їхав по друзях з гуманітаркою і просто дивився, шукав сюжет для нового фільму. Заїздив в батальйон «Луганськ» - 1 та інші. У мене тоді були друзі по багатьох батальйонах. Знову в Нацгвардію свою їздив, навіть постояв в нарядах «по-пріколу» пару днів. Знайшли там мій «калашик», видали мені пацани…

Приїхали туди, побачив Добровольчий Український Корпус і був «офігенно» вражений. От просто вражений щиро – дуже круто. Це і привітання не «Товариш», а реально: «Слава Україні – Героям слава!», «До молитви», «По молитві». Сказали там, при чому таке сказали, що люди дійсно надихнулись, а не те, що ми там стоїмо: «Блін, жесть…», а навпаки – надихнули всіх! «Смачного!» і «Нестройовим кроком в їдальню руш!».

При цьому пацани, ті, хто найкращі, ті можуть поїхати на передок, тобто винагорода – поїхати на передову, тому всі намагаються бути найкращими, і боротьба йде саме за цей виїзд на передову. Всі, як «кулачьок» - їздять малими «чьоткімі» групами, самі командири вибирають людей, тобто там дуже все класно, реально класно.

ЗЙОМКИ ФІЛЬМУ

- Мене зарахували режисером, Ярош подивився «Війна за свій рахунок», був у захваті, каже: «Пацани, супер-круто!». Я кажу, так давайте ми «забабахаємо» такий фільмєц про «Правий Сектор»!?

Моє завдання було працювати з камерою, коли там «жопні» моменти якійсь були, то я сам просив автомат, коли вже здавалось, що буде халепа. Але в основному я був з камерою, всі прикривали, і я мав можливість знімати, працювати. Ніхто не заважав і все було круто.

Спочатку ми знайомились, вони ж мене не знали. Кожного дня ті спальнички, всі їдять одну й ту саму «хавку», просто в кожного своя робота. Плюс я в наряди з ними ходив, їм це було весело, що я не лінуюсь. Поступово подружились всі там.

Ми з Іваном знімали. Спочатку знімали все підряд, потім брали матеріал, привозили до Києва, роздивлялись, розписували розкладали. Формувався якійсь сценарій, одні лінії закільцьовувались, інші втрачались, якісь кудись уходили. І так помаленьку утворилась вся ця «бадяга». Спочатку на стіні. Потім ми ще поїхали щось дозняли.

Чотири рази ми їздили і коли їхали четвертий раз, ми вже знали, що їдемо в аеропорт, тому що туди їхали наші герої, і всі лінії сходились в аеропорту.

ДОБРОВОЛЬЦІ БОЖОЇ ЧОТИ. АЕРОПРТ
- Розпочались зйомки на базі ДУК на кордоні Дніпропетровської і Донецької областей. Ми почали хлопців знімати, потім вони поїхали далі, а ми за ними. Потім вони зникли. Зняв як вони їдуть і все, а в Пісках їх не зняв. Там лише двоє лишилися, от вони і є в фільмі, лінія інших там зникла, але з’явились інші лінії.

Найприкольніше те, що пацани «безбашені». Мене це дуже надихає, коли працюєш з людьми, які всі «без гальм». Дуже не люблю, коли люди зашугані, «застрьомані», «тормоза», а тут всі навпаки - дуже бадьорі.

Не подобалось, а точніше важким етапом роботи був монтаж. Там, на війні, ти кожного дня - там, а на монтажі ти весь день сидиш в війні, потім відчиняєш двері, виходиш, а там місто. І там люди такі… Контраст, при чому не дуже приємний. Це просто така несумісність стану в якому ти знаходишся на війні, і стану в якому знаходяться люди тут – вони несумісні. Поки ти їдеш кілька сотень кілометрів ще можна з нього переключитись, «попуститись» якось за ніч, а в цивільному житті приходиш, поки загрузишся, почнеш «бігати» по цих коридорах аеропорту, виліз, пішов знову.

В аеропорту у мене також не було жодних «гальм» - куди пацани лізли туди і я за ними, все одно вони йшли попереду.

Все, що я знімав – «лайфами», у мене не було нічого окрім камери. У Івана був фотоапарат з петличками і з усіма «пріколами», коли ми вже «ловили» людину, то було взагалі «прікольно». На приклад ми вішали петличку Ярошу, він день з нею бігав, забув і побіг на якусь нараду, вони радяться, а ми можемо чистий звук писати на відстані. Насправді у нас багато було класного чистового звуку завдяки Івану, оскільки він так педантично до того ставиться. Взагалі такі красиві поетичні кадри - все це його робота, у мене більше «екшн». Класне поєднання насправді, інакше в одному стилі глядача просто знудило б. Якби фільм робив лише я, то було б таке «мракобєсіє», а якби лише Іван – то навпаки все було б таке романтичне.

МУЗИКА УДЛЯ ФІЛЬМУ ТА ГРОШІ
- Музика від гурту «Кому вниз» у фільмі – це також ідея Івана, він дружить з ними вже давно і запропонував «Кому вниз». В попередньому фільмі «Війна за свій рахунок», який ми з Іваном робили, я запропонував композитора Ділю, який був колись в «Танку», а зараз «НеДіля». Я кажу якщо будуть допомагати, а не просто дали музику і робіть, а «мінуса» і все інше. Сказав, що вони готові, але в результаті було тяжко, бо довго. У хлопців своя робота, не знали матеріалу, що це ми щось цікаве робимо, врешті добилися, що дали нам «мінуса». Деякі пісні, що в них вже не збереглись з давніх часів, навіть довелось просто наново записати.

Також виникала проблема «бабла». Ми перед цим вирішили, що всі кошти, які ми збирали під час показу фільму «Війна за свій рахунок», підуть на якусь гуманітарну для військових, і зрештою, коли справа дійшла до того, що ми будемо знімати новий фільм, у нас не було грошей. І це насправді було помилкою, адже це дуже сильно затримувало виробничий процес. Якби були гроші, ми б могли багатьох людей залучати, а так і їх не залучали, а ще й зупинялись щоб попрацювати на якійсь роботі та заробити «бабла», щоб продовжити роботу над фільмом. Весь час він їв гроші, скільки треба вливалося та і все. Карти пам’яті, зарядки ці горіли, бензин. Це кожен раз туди з’їздити – кілька тисяч. Насправді ми підключали дуже багато людей. На деякі зйомки - до 5-6 чоловік. Лише на кольоровій корекції два тижні двоє людей сиділи вичищали там все - графіку і всі ці речі. Хтось працював на добровольчих волонтерських засадах і ми зрештою поділились коштами з ними вже після виходу фільму.

Зараз також збираємо благочинні внески і вже назбирали значну суму, заплатили компанії, яка буде робити показ по фестивалях, а це 200 фестивалів від Канського до фестивалів у віддалених країнах.

ІДЕЯ ФІЛЬМУ
- Ідея така : фільм - це зброя, на приклад з «калашем» я такий собі боєць, реально не воював ніколи, і хоча намагався би, то це треба досвід, навчання і все інше. Займаюсь багато часу саме документальним кіно, ось такими зйомками при таких от незрозумілих обставинах. Подорожі по світу, які я до цього робив і в них, власне, знімав. Так само ми працювали зі Славою, він організовував цей матеріал, тобто якійсь досвід в такій роботі вже був.

Оскільки поєднується те, що ти вмієш із завданнями, які в нас є, а завдання у нас одне – перемога, то виходить набагато ефективніше воювати тією зброєю, якою ти володієш добре. Ця зброя працює відразу з тисячами сердець, б’є безпосередньо в серце, незалежно від того який у тебе рівень і клас броні. Тобто ті, хто сумнівається, вони припиняють сумніватись.

Також розкривається тема «Правого сектору»: хто це такі, що це за люди, хоча фільм не про «Правий Сектор», він про українців. На їх місці міг бути будь-хто. Так вийшло, що «Правий Сектор» на сьогодні так добре організувався, але я впевнений, що інші батальйони також могли бути такими самими за інших обставин.

АУДИТОРІЯ
- Фільм плануємо прокрутити по всьому світі під назвою «Тhe Ukrainians»(Українці), і переконати всіх, що образ українця – це не гастарбайтери, заробітчани, які всюди по світу творять не дуже красивий образ для українців, а щоб вони побачили, що українці – це борці за свою свободу, воїни. Саме таких українців вони побачать у нашому фільмі.

Закордоном наші глядачі – це переважно українці, ми намагаємось не робити відкритих показів, бо якщо фільм піде у офіційні прокати і будуть дивитись його всі, то фільм не візьмуть на міжнародні фестивалі.

В Україні так само будемо його крутити: спочатку по великому колу - обласні центри, районні, а потім плануємо запустити «кінопередвижку». От зараз поїдемо у Сполучені Штати показувати фільм і звідти, сподіваюсь, привеземо апаратуру: колонки, проектор, екран. Будемо їздити мікроавтобусом по найменших селах і показувати всім, перековувати людей. Тому що вони жили і живуть на дуже потужній пропаганді ЗМІ, незалежно - українських, російських чи якихось ще, але там завжди «прошивається» тема ненависті, щоб вони ненавиділи хоч тих, хоч цих, неважливо кого. А наш фільм - він про любов, і він закликає людей до любові. І як каже один з героїв, я запам’ятав слова капелана: «Треба йти воювати не з ненависті, а з любові до рідної землі, людей, ось з таким почуттям треба йти на війну». Власне про це насправді і є фільм.

Записав Валерій Лебідь
Фото: Ольги Годованець та зі сторінки Леоніда Кантера у Фейсбуці

G

Сподобалася стаття?