Правоохоронець з Луганська: Зрадник - це вже не людина, а істота (ВІДЕО)

 В архівах «Гречки» збереглось інтерв’ю від 2015 року - історія трьох правоохоронців з міста Луганська, які змушені були залишити рідне місто, пережити полон, але по сьогодні вони продовжують служити українському народові.

Кількість переглядів - 900

Опубліковано . в Лонгріди


Яким був початок окупації Луганська, чому довелось тікати, про вірність та про те чи можна зберегти дружбу з колегами по службі, які залишились по той бік барикад, наша розмова.

ПОЧАТОК - ПОЛОН

Сергій ПАРАЩЕНКО, у 2015 році в.о. начальника Рубіжанського МВ ГУМВС у Луганській області.

lug3

• Будівля УМВС у Луганську вже була захоплена так званою «народною міліцією», був «міністр внутрішніх справ» Івакін, раніше він обіймав посаду начальника Житомирського облуправління. Його поставили міністром УМВС ЛНР. Зрозуміло, що ми йому не підкорялися, а наше безпосереднє керівництво перебувало у Сватово.

25 травня 2014 року ми повертались зі Сватового, де були на нараді у начальника Головного управління МВС у Ллуганській області. Там нам було поставлено завдання – як діяти в обставинах, що склались на той час у місті Луганську. Нас було шестеро: я, начальник карного розшуку міста підполковник Топольськов, два начальника райвідділів міста Луганська та один з керівників розшуку.
На блокпосту міста Щастя нас зупинили «ополченці» зі зброєю в руках, їх було близько 20. Відразу ж почався огляд нашого автомобіля, особистих речей. У нас позабирали мобільні телефони, посвідчення.

Після цього вони передзвонили своєму керівництву, яке під’їхало на блокпост двома броньованими автомобілями, нас посадили в ці автомобілі та повезли в будівлю СБУ. Було вже близько 22.00.
Нас розмістили в підвальному приміщенні, що раніше слугувало сховищем овочів – дві кімнати розміром 2х2 метри, по троє людей в кожну. В кімнаті були стелажі, на яких раніше знаходилась провізія. В цій кімнаті ми пробули добу, не було жодних умов – навіть ніхто не виводив до туалету.

Вночі нас по одному виводили до коридору, де задавали питання. Найперше їх цікавили наявність зброї у співробітника та автотранспорту, що належав райвідділкам та Луганському міськвідділу. Також запитували про наявність грошових коштів, банківських рахунків співробітників поліції, яким нерухомими майном вони володіють.

Все це відбувалось у підвальному приміщенні, з кожним говорили троє озброєних людей. Всі ці обличчя переважно були нам відомі, оскільки це були раніше засуджені люди. Ми їх знали з того періоду, коли відбувались захоплення адмінбудівель в місті Луганську - обладміністрацію, теле-радіокомпанію. Звісно ми з цими людьми працювали і знали хто вони і звідки. Переважно це були жителі Алчевська та Стаханова.

ПІДТРИМКА КОЛЕГ

Антон ПОТУРАЙКО, у 2015 році заступник начальника міського відділу –начальника сектору організації діяльності блокпостів Рубіжанського МВ ГУМВС України у Луганській області

lug2

• Близько 200 чоловік було біля облдержадміністрації. Спочатку вони думали, що ми не спроможні діяти, але видно нутром відчули і підтягнули близько 40 чоловік. На другому поверсі через кожні три вікна виставили по кулеметнику. Підсилили вхід, боялись, що ми підемо на прорив.

Чесно кажучи, ніхто раніше з таким не зустрічався. А тут тобі телефонують і ти взнаєш, що твій друг потрапив до полону. І при цьому він опинився в руках бандитів, які вже мали судимості, захоплювали будівлі.

Ми запропонували і нашим колегам піти до адміністрації, але ті хто були на тому боці потім, вони тоді не пішли.

Уявіть ситуацію, коли ти стоїш, дивишся на весь цей біснуватий натовп і не можеш нічого зробити, бо не було команди. А тут ще й образили твого друга, брата - це просто не передати словами. В той момент ми були готові йти на штурм. На той час основна група, десь 50 чоловік, вже прораховували хто і як буде рухатись, були запущені люди до адміністрації. Я, наприклад, просив тітку - зайди подивись, що там де лежить, просто йди по телефону ніби розмовляєш і знімай. Кожному з нас була видана зброя, щоб її сепаратисти не забрали при захопленнях. І там вже визначали. У Тараса і його групи було завдання захопити чотири протитанкових гранатомети і кулеметників. Знаєте, головне почати, а там вже…

Було домовлено, якщо до 18.00 ситуаціє не проясниться, і наших колег не відпустять, то тоді вже будемо переходити до радикальніших дій. О 17.45 стало відомо, що їх випускають, а в 17.55 нам повідомили, що вони знаходяться в СБУ. Сказали хлопці, які чергували біля СБУ, відверто кажучи, сиділи на кутку і пили пиво. Взагалі ми по місту ділились інформацією. І машини які курсували між захопленою будівлею СБУ(«Ізбушка») коли виїздили, нам повідомляли, що вони поїхали, за кілька хвилин передзвонювали, що машина заїхала.

ВТЕЧА З РІДНОГО МІСТА ТА ЗРАДНИКИ СЕРЕД «СВОЇХ»

Сергій ПАРАЩЕНКО
• Нас звільнили, але вже пішов ажіотаж і зрозуміло, що довелось поїхати. Написали заяву, за цим фактом є провадження. Ми приїхали до міста Сватове, де і продовжили свою службу.

Тарас СИМОНЕНКО, у 2015 році заступник начальника міського відділу – начальника кримінальної міліції Рубіжанського МВ ГУМВС України у Луганській області

lug5

• Коли питаєш: «Хлопці, будемо захищати райвідділ в разі штурму? Всі: « Да, да!» А дивишся, що цих «Да» чоловік 10-15, а всі інші: «Та нашо воно нам»…

Антон ПОТУРАЙКО
• Склалась ситуація, коли ти вже не знав, хто твій друг, а хто твій ворог.
Одні кажуть, а що нам дала Україна? Ну почнемо з того,що ти їй дав? По-перше Україна дала тобі освіту, ти не «бомжуєш», ти член суспільства. Пам’ятаєте як казав Остап Бендер: «Ви не побираєтесь, ви член суспільства!».

Я вважаю, що в першу чергу Україна дала можливість бути нормальною людиною.

Дуже велику роль зіграло захоплення Криму та інформаційна підтримка, що звідти пішла.

Уявіть, людина живе на зарплатню в дві з половиною тисячі гривень. А тут йому телефонує колега з Криму і каже: «Та у нас тут все чудово: високі зарплати, всіх у кого немає житла ставлять на квартирні черги. І тут, уявіть, вся ця метушня по місту, коли він бачить озброєних людей і розуміє, що нічого не може з ними зробити. Йде все це накручування, інформаційний тиск. До того ж Луганська область близька до Росії.

От у нас ледь не половина колег перейшли на той бік. Від початку вони були налаштовані проросійськи. У багатьох родичі в Росії, дехто з них працюють в поліції. І уявіть, у нього зарплатня 2500-2700 грн і він знаходиться в званні капітана, а у його родича лейтенанта поліції, що нещодавно закінчив навчальний заклад, оклад в 1000 доларів. Ну звісно, це впливає…

Сергій ПАРАЩЕНКО
• По особовому складу Рубіжного - так, після того як все це сталось, багато хто звільнився, багатьох довелось звільнити «по негативу», оскільки люди просто не виходили на роботу. А загалом 70% особового складу залишаються вірними присязі та своєму народові, і продовжують тут служити. У нас служать люди з Луганська, Алчевська, Стаханова – з тих територій, що нині знаходяться не під контролем української влади.
А з тими, хто зрадив присязі, звісно я не працюватиму за жодних умов. Самі чудово розумієте, якщо людина одного разу зрадила, то вона зрадить і другий раз і третій…

Антон ПОТУРАЙКО
Для мене ці люди померли! От ваш друг заліз до вашої квартири, ви будете з ним спілкуватися надалі? Ваш друг посміхався вам, випивав з вами, казав, що ви його брат, а потім цілиться по вам і каже, що немає іншого вибору і вб'є вас…

Одному нашому колезі зателефонував друг і сказав: «Або ти вертаєшся, або у мене не буде іншого вибору, я тебе вб'ю». Ви будете спілкуватися з такими? Я – ні, не хочу!

Тарас СИМОНЕНКО
• Звісно, ті хто приїхав «звідтіля», ми з ними не спілкуємося. Пояснюємо куди їм сходити, і, вибачте, до побачення. Потім вже бачиш ці номери, з яких вони телефонують, і просто вже не береш.

Антон ПОТУРАЙКО
• Якщо він зателефонує і скаже: «Я хочу здатись». Перше, що я спитаю – ти готовий відповісти перед законом? Якщо людина скаже – «Так, я готовий відповісти за свої злочини», - запитань немає… Якщо людина готова відповісти за ті злочини, які вона скоїла, добре.

ВІРНІ ПРИСЯЗІ

Антон ПОТУРАЙКО
lug4• Я можу сказати лише одне, що ті правоохоронці, які залишились вірними присязі, які зараз працюють – це люди, які дійсно залишили все, вони пройшли перевірку. От запитайте у людей, які поїхали з Луганська. От мій колега, як і я в принципі, коли їхав з Луганська в сумці був лише спортивний костюм і декілька футболок. Сам він був у шортах та шльопанцях. А посвідчення, перепрошую, або в кришці під телефоном, або скотчем до дупи…

Тоді по залізничному вокзалу ходила група цивільних – п’ять-шість чоловіків з радіостанцією. І бачать: молодий, спортивної тілобудови… Та воно відразу видно, що це міліціонер. Його засікають, передають по радіостанції. А на другому поверсі на естакаді стоїть мікроавтобус «Мерседес-Віто», і в ньому – 7-8 озброєних людей. Підходять: «Можна з вами поспілкуватись?», і тихенько вам пістолет у бік… І все, ти їдеш на «ізбушку».

Тому природно, що уходили в шортах, шльопанцях, в машини вудочки кидали, граблі. Одна чоловік, я знаю, купив у сусіда мішок «гімна» коров’ячого, поклав до машини, сказав: «Я їду на дачу, у мене, каже, дача в Передєльську, і нехай воно все горить вогнем!». Тільки виїхав, проїхав, прапор побачив, перехрестився, говорить: «Все добре…». Родини свої вивозили…

Досі ходять розмови: «От, ви залишили місто!». Знаєте, якби у нас була можливість, ми б його не залишали.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Антон ПОТУРАЙКО
• Чому я маю переїздити? Це моє місто, я в ньому живу, закон не порушую, а навпаки його підтримую і слідкую за його дотриманням. Чому я маю їхати з міста? Я досі, якщо мені дати аркуш паперу, намалюю свій двір: де пісочниця стояла, моє улюблене дерево. Чому я маю їхати, це моя земля!? Тут поховані мої предки, я не можу звідси поїхати, що я потім їм там скажу? Що, вибачте, я облажався, вас кинув? Я не можу так зробити.

Сергій ПАРАЩЕНКО
• Я сам з міста Луганська, луганчанин. Розумієте, на вірному шляху ми ще були коли все починалось, були перші захоплення, перші мітинги, ми обрали правильний бік. Я і мої колеги служили своїй державі і на сьогодні служимо.

Антон ПОТУРАЙКО
• По-перше я народився в Україні – раз, у мене родичі Україні – два. А найголовніше, я з династії, у мене в родині завжди говорили, що присяга дається лише раз в житті. А зрадник - це вже не людина, а істота. От коли ти вранці дивишся в дзеркало і думаєш, що ти істота, як би ви от себе почували?

Тарас СИМОНЕНКО
• Василь Симоненко не дарма сказав: «Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна Батьківщину вибирати»(точна цитата звучить так: «Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати», - авт. ). Ці слова були, є і будуть завжди. І це ті слова, які доречні саме в цій ситуації.

Матеріал зібрано у вересні 2015 року в рамках проекту від «Телекритики», пов’язаному з людьми, які змушені були залишити свої домівки через окупацію Донбасу, при цьому їм довелось пройти через полон. В рамках проекту ми вже писали про Юрія Ященка, президента ЛОГО бізнес-клуб «Європейський вибір», який провів в полоні 24 дні, та про Сергія Чуба з селища Первомайська.

Записав Валерій Лебідь, фото автора
1 вересня 2015 р, сел. Рубіжне, Луганської області

G

Сподобалася стаття?