Суспільство

Художнику Ігорю Смичеку потрібна допомога

. 1566

Члену Національної спілки художників України, 68-річному художнику з Кропивницького Ігорю Смичеку, потрібна допомога.

 

3905F01D 0425 4FD3 92F1 E87955C0B590 w610 r0 s

 


Звернення про це опублікував письменник Юрій Андрухович, а поширила його у Фейсбуці Ніна Андрухович.

Симптоматика доволі складна: незмога самостійно пересуватися, приймати їжу, розлади мовлення, порушення рухової координації.

"Мені боляче про це писати, бо зі студентських років у львівському поліграфі я на все життя запам’ятав іншого Смичека, про якого згодом неодноразово згадаю із захопленням та вдячністю.
Як-от у романі «Таємниця»:

То був Смичок. Він був – я не маю іншого слова – геніальний. Це було все разом – рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. Це був Ганс Гольбайн Молодший – не менше! Слухай, виберися тут, у Берліні, до картинної ґалереї й подивися роботи Ганса Гольбайна Молодшого, тільки так ти зрозумієш, хто такий Смичок! Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки – і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я досьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні – чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав «Елегію післяноворічного ранку» і там є про нього: Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, // в якому всі музики триста років // шукали кайф і висновки глибокі, // а нам зостались метушня і шок… ну і так далі, а потім, уже ближче до кінця: Хоч ми й були, мов мандрівні актори, // і в нас був Ігор – він сурмив, як ас!

211754113 10226018373474007 2838419829111027928 n

Або в деяких пізніших публікаціях, як наприклад:

Нині я можу стверджувати, що мене формувала його близькість. У свої 22 я випускався з поліграфічного, ставши до певної міри зліпком його творів, теорій, жестів та інтонацій. Добре, що вікова різниця була в цілих сім років, і я переживав нагальну потребу у святих.

Дивна річ – з усіх міст, на які міг претендувати його геній (Нью-Йорк? Париж? Київ? Сан-Паулу? чи, може, чорт забирай, Москва?), він зупинився на своєму рідному. Воно називалося Кіровоград, і обоє його батьків усе життя пропрацювали в тамтешньому музично-драматичному театрі імені Кропивницького. Про їхнього сина тепер, здається, можна сказати приблизно так само: все життя пропрацював викладачем тамтешньої дитячої художньої школи.

Саме йому, Ігореві, десять років тому спала на думку нова назва для тодішнього Кіровограда. Саме він боровся до останнього за втілення своєї ідеї з Кропивницьким – і врешті переміг. Про це я також писав:

Коли «житель міста викладач Смичек І. В.» вперше сформулював свою ініціативу з назвою Кропивницький, йому переважно сміялися в обличчя. На той час уже відновилися наші з ним контакти, спочатку лише телефонні. Він просив підтримувати його з ідеєю Кропивницького. Я не дуже вірив, що ця зміна реальна (в Україні часи були ще ті, януковицькі), але я зрідка щось писав або говорив на цю тему. Поступово я втягувався, з’являлося відчуття, що не все намарне. Дехто починав коливатися, від різкого несприйняття дрейфуючи до «чому б і ні?».
Але для того, щоб Кіровоград зміг стати Кропивницьким, слід було пройти через два катаклізми: вистояти на Майдані і втримати країну в нав’язаній Росією війні.
Смичекова ініціатива почала по-справжньому обростати прихильниками щойно після Майдану. Це додало сил і натхнення. Я виразно пам’ятаю той момент, коли опитування вперше засвідчили, що з усіх не-Єлисаветградів саме Кропивницький має найвищу підтримку. Коли у Верховній Раді зняли з розгляду Інгульськ, я зрозумів, що казкові переміни можливі навіть у її стінах. Художник, рядовий громадянин і ледь не «маргінал-мрійник», не наділений жодними владними важелями, організаційними й фінансовими ресурсами чи привілеями, не причетний до політичних партій, кланів та угруповань, одинак і для багатьох ледь не «городськой самашедший» – таки проведе в життя свою, здавалося б, таку безнадійну ідею!
14 липня 2016 року він подзвонив мені з привітаннями. Насправді я мав би його випередити. І прочитати рядки із колись присвяченого йому вірша – про наївну віру не знати в що, яка чомусь зрушила гори.

Допоможімо ж Ігореві Смичеку повернутися до повноцінного життя, до його радостей, головна із яких для нього творчість." - пише Андрухович.

Кошти на лікування можна переказувати на картку Ігоря у Приватбанку за номером
4149 4993 4402 8699

 

Поширюйте

Коментуйте


Реклама