Анатолій Кривохижа: “Я нікого не копіював, а намагався робити те, чого не було в інших, бо пережоване ніколи не буває свіжим”
Анатолій Кривохижа – відомий український культурний діяч і педагог, засновник заслуженого ансамблю танцю України «Ятрань» і академічного театру народної музики, пісні і танцю «Зоряни», народний артист України, доцент, почесний громадянин міста Кіровограда. Уродженець села Копанки Маловисківського району, що на Кіровоградщині, усе своє життя присвятив хореографічному мистецтву. У цого творчому доробку численні книги про хореографію, які сьогодні активно використовують студенти українських вишів та авторський підхід до танцю й театру. Саме завдяки йому на Кіровоградщині з’явились відомі на увесь світ “Зоряни”, а Кіровоградщина може похизуватися першим та єдиним на Україні музеєм хореографічного мистецтва.
– Через місяць вам виповнюється 89 років. З досвіду прожитого, що хотіли б сказати сьогодні тим, хто збирається знайти себе у професії хореографа?
Все що хотів сказати я вже сказав своїми роботами, які й сьогодні виконуються у програмі академічного театру музики, пісні і танцю »Зоряни», на жаль на неналежному рівні. Можу додати до написаного мною в книжках, якими користуються більшість навчальних закладів на Україні, що одного захоплення танцем мало, треба критично оцінити свої можливості бо посередність у будь-якій професії – це безперспективність.
Щоб досягти успіху та визнання, яке приходить через роки роботи, треба вчитися все життя, бо кожна нова робота починається з пізнання теми, яку ви збираєтесь розкривати. Тільки через глибокі знання предмету, ви зможете осягнути вимоги у постановочній роботі: природність, подібність та пізнавальність.
– У вересні цього року перший на Україні та єдиний у світі музей історії українського хореографічного мистецтва, до створення якого ви маєте пряме відношення, відзначив свій перший ювілей – 10 років свого існування. Ваше бачення перспективи цього закладу?
У музеї є можливість познайомитись з історією становлення українського народно – сценічного танцю, а також з тим, що маємо сьогодні на Україні та в українській діаспорі світу. У кімнаті пам’яті увічнено тих, хто своїм життям творили наше мистецтво. У кімнаті майбутнього представлені кращі хореографічні школи України. Все це високо оцінили колеги з США, Австралії та Канади. Після моєї лекції колеги порадили зробити при музеї науково – методичний центр, який, маючи свою бібліотеку та фільмотеку, міг би надавати практичну допомогу бажаючим.
З цього приводу мною написана книга «Довідник з історії українського хореографічного мистецтва», у якій є перша методична розробка з питань композиції. Колеги з Канади планували зробити видання двомовним, а в цьому році провести міжнародний фестиваль українського танцю на «Хуторі Надія». Але все, що відбувається сьогодні на Україні, не дало можливості здійснити цю ідею, тому зупинилась і перспектива роботи нашого закладу у цьому напрямку.
– Як режисер ви робили концерти обласного рівня, провели три творчих звіти нашої області в Києві, як балетмейстер ви брали участь в урядових концертах у Києві та Москві. Саме вас запрошували готувати зведені колективи від України на відкриття Олімпіади – 80 та 12 всесвітній фестиваль у Москві. У чому секрет вашої успішної творчої роботи?
Якщо це секрет, то готовий ним поділитись. У своїх роботах я нікого не копіював, а намагався робити те, чого не було в інших, бо пережоване ніколи не буває свіжим. Тому мої роботи були помічені та визнані відомими фахівцями не тільки у тодішньому союзі, а й у США. Рецензент світового рівня Клайв Барнс у порівняні з кращими колективами світу, високо оцінив оригінальну природність програми Заслуженого ансамблю танцю України «Ятрань».
На Україні багато навчальних закладів, які готують хореографів, але, на жаль, не було своїх книжок для викладання курсу «композиції», «мистецтво балетмейстера» та «історії українського хореографічного мистецтва». Викладачі збирали потрібний матеріал у російських виданнях та використовували все, що в якійсь мірі відповідало наміченій програмі. За останні роки я видав п’ять книжок для викладання цих предметів, три з яких вже використовуються в навчальних закладах України. Я не претендую на якусь винятковість в цих роботах, бо моє призначення – це робота з творчими колективами, але, на жаль, з цим прийшлось попрощатися.
– Ви багато встигли зробити у своєму творчому житі, але чи все зроблено, чи є ще щось що залишилось не закінченим?
Творчість це душевний стан, це життя у піднесені, яке я втратив, коли залишив Ятрань пішовши на пенсію. Пройшли роки пошуків самого себе. Проект співпраці Тараса Левицького (художник,хореограф США), а через нього зустріч з Володимиром Назаровим (Народний артист Росії, професор), повернули мені творчий стан. За цим проектом ятранською програмою, яка збереглась в колективі «Зоряни», я мав можливість нагадати про себе. Планувався показ нової мистецької форми, що була однією із програм моєї спільної роботи з Марком Морісом, яка мала б успіх на гастролях у США та Канаді. На жаль, через амбіції наших керівних було знищено готовий проект співпраці, про що не приємно згадувати, бо втрачена не тільки творча перспектива колективу «Зоряни», але й поняття порядності в людських взаєминах.
– На Кіровоградщині народилось багато талановитих людей – музикантів, письменників, художників та акторів, але відбулися здебільшого лише ті, хто вчасно залишили наше місто виїхавши до столиць. Чи зберігається ця традиція сьогодні?
«Немає пророка у своїй Вітчизні»… Наведу короткі факти. Першим у свій час розпався театр корифеїв, коли вони чомусь роз’їхались створювати свої театри. Микола Садовський створив у Києві міський стаціонарний театр, а дехто так і закінчив у мандрівних пошуках.
За сумною традицією у повоєнні роки зникла епоха танцю Миколи Анкудінова, який, як учень Ростислава Захарова, ставив його балетні вистави на підготовлений ним у Кіровограді самодіяльний колектив зразу ж після їх прем’єр у Москві.
Кращий актор нашого театру К.Параконьєв став Народним артистом та лауреатом державної премії України після того, як виїхав з Кіровограда, бо вдома, як син священика, він цього ніколи не мав би.
Залишившись без підтримки керівництва, в муках «відходив» Заслужений ансамбль танцю України «Ятрань», базу якого потім просто розтягли. Колись кращий в Україні танцювальний зал, який керівництво області та міста збудували для колективу, коли той став Заслуженим колективом України, сьогодні перероблений під спортивний зал.
Дома, кажуть, і стіни допомагають, але, на жаль, не у нас. Люди, які допомагали та підтримували мистецтво нашого краю, повмирали, а подібні їм ще не народились.
Наш земляк професор сценографії університету Сан – Дієго Павло Босий, відбувся у США, зробив для нашого музею чудовий проект нового оформлення. Залишивши роботу в США, повернувся до Кіровограда, але на мистецькому факультеті нашого педагогічного університету роботи йому не знайшлось. Його запросили художником до нашого театру, але в театрі відбулась зміна керівництва, теж саме сталось і в ляльковому театрі. Професор зі США П.Босий став безробітним у Кіровограді, але не надовго, бо його запросили до Канади викладачем в університет міста Торонто.
Колись я теж мав можливість відбути до столиці але не скористався запрошенням, тому зараз традиції Кіровограда відчуваю всіма клітинами. Люди призначені керувати мистецтвом та ті хто їх призначає мали б усвідомити що посада це ще не професійні знання або Богом даний талант. Відсутність професійних знань у таких випадках нагадує спілкування глухого з німим, тому поки мистецькими закладами будуть керувати не професійно підготовлені люди, а випадкові призначенці, ця традиція буде вічною.
