Олег Бабенко: Драматургія вимагає вдумливого прочитання, а сьогодні популярними є твори, які не потребують великої інтелектуальної напруги

 Остання книга науковця «Самоцвіти степів полинових» не стала винятком: автор подає власні спостереження, досліджує постать корифея з іншого боку. Завдяки захопленому вивченню драматургії корифеїв театру, яке почалося 3 1986 року, коли молодий студент-філолог Бабенко прогулявся «дикими бичовами» зі своїм викладачем літератури Миколою Смоленчуком і наслухався розповідей про талановитого Карпенка-Карого, вже відомий літературознавець започаткував щорічні Карпенківські читання, в яких традиційно беруть участь студенти-філологи педагогічного університету. З-під його пера вийшов перший і поки що єдиний Короткий словник музичних термінів.

Олег Бабенко не лише пише праці та наукові статті про діячів нашого краю, а й бере участь у створенні документальних фільмів та програм. Зокрема, Олег Бабенко був частим гостем та учасником програми “Озернись”, яка відкривала нові сторінки, неупереджені погляди щодо історії і національної культури Кіровоградщини, видатних постатей та діячів нашого краю.

• На чому сьогодні варто робити акцент вчителям при ознайомленні учнів з творчістю корифеїв театру?

– Справа в тому, що творчість будь-якого письменника є продовженням його біографії, життєвих вражень, життєвих впливів. Через те, говорячи про біографію того ж Івана Карпенка-Карого потрібно говорити про його власне витоки, звідки він такий узявся, як сказав свого часу Іван Франко про Володимира Винниченка. Відповідно, говорячи про витоки, говорити про коло оточення, знову нові життєві враження. А з тих життєвих вражень випливають герої його творів. Микола Смоленчук у своєму дослідженні «Я взяв життя» якраз говорить про життєві впливи, оточення на творчість Івана Карпенка-Карого і виводить окремі образи конкретних людей, які були навколо хутора Надії. І ось якщо ми на буденних прикладах свого життя зрозуміємо якими не треба бути , то тоді буде актуальним і велика драматургія, і тоді на душу будуть лягати інші твори інших письменників.

• На вашу думку. Чому сьогодні драматургія не цікавить письменників? Чому її майже не пишуть?
– Драматургія вимагає вдумливого прочитання, а сьогодні популярними є твори, які не потребують великої інтелектуальної напруги читача. Письменник, за великим рахунком, іноді буває і ремісником, і заробітчанином. От він і продукує те, що бездумно читається, де читач слідкує за сюжетом, а от перипетії та нюанси, навіть інтонаційні, що мусять виражати додаткові смисли, писати дуже важко.

• Чи є ще порожні ніші у вивченні біографій та творчих спадщин письменників-драматургів? І чи плануєте ви їх заповнювати своїми працями?

– Скільки б не досліджували життя та праці письменників, зокрема і наших драматургів, завжди знаходяться ті нюанси їхньої творчості, які ще не висвітлені попередниками. Порожніх ніш надзвичайно багато. Навіть загальновідомі п’єси Карпенка-Карого, такі як «Суєта», «Житейське море», «Понад Дніпром» не зовсім вичитані дослідниками. Про Михайла Старицького взагалі ми маємо дослідження лише радянського часу. В принципі маю мрію, але вона нездійсненна на моєму рівні, без допомоги поважних інституцій. Ми маємо енциклопедію Лєрмонтова, Пушкінську енциклопедію, а могли би ще створити енциклопедію наших корифеїв, де було б досліджено кожне їхнє слово, кожне їхня думка, кожен образ, які вони нам подали, знову ж таки, в тій системі координат – якою треба і якою не треба бути людині.

• Сьогодні ви багато говорили про виховання молоді, виховну функцію української літератури. На вашу думку, що потрібно зробити українцям, щоб позбутися того «комплексу малоросійства», про який говорив Є. Маланюк, щоб стати свідомими українцями?

Перш за все, думати про рідну землю, а не про ковбасу. А по-друге, багато підвалин мала б закладати школа, яка сьогодні не виконує вповні своїх функцій. Колись, ще в радянський час, хтось придумав, що на математику має бути стільки-то годин, на фізику/хімію стільки-то годин, на українську літературу в умовах упослідженої радянської республіки – 1-2 години на тиждень. І нічого сьогодні не змінилося. Більш того, якщо тоді філігранно вмотивовували меншовартість української літератури на фоні великої російської літератури, то сьогодні і російську літературу не викладають належним чином. Та і підбір автури для монографічного вивчення, як на мене не відповідає потребам сучасної дитини: наприклад, час вивчення того ж Тараса Шевченка не відповідає віковій фізіології учнів. Через те він не лягає на душу; теж саме можна говорити і про багатьох інших письменників.

Спілкувалась Світлана Дубина