Сергій Чуб: «Воювати Україна почала з минулого року, а окупована територія вже давно»(ФОТО)

Чим живуть звільнені міста Луганщини і що довелося пережити місцевому населенню, наш кореспондент з’ясовував безпосередньо на місці.

Переселенці

Найскладніше сьогодні у Луганській області з переселенцями. Якщо на Кіровоградщині їх до 10 тисяч, то у області на самому сході країни – близько 200 тисяч.

За словами заступника голови Луганської ОДА з питань житлово-комунального господарства та розвитку агропромислового комплексу Олександра Голуба, законодавчо досі не врегульовано питання з компенсацією цим людям втраченого житла та майна. Значна частина цих людей потребує працевлаштування, житла, психологічної підтримки.

Невигадана історія

Сергій Чуб з селища Первомайськ разом із сім’єю покинув рідну домівку наприкінці січня 2015 року. Спочатку родина жила на дачі, потім у родичів в селищі Золоте. Та зрештою Чуби оселилась в Сєвєродонецьку на зйомній квартирі. Нині родина Сергія отримує допомогу від держави, недержавних фондів та організацій. Голова сім’ї намагається займатися підприємницькою діяльністю, його дружина на роботу змушена їздити в інше місто, син 1- го вересня вперше пішов до школи.

Сергій Чуб

«Дають в основному стандартні пакети по 15 кілограмів. Цукор, крупи, тушонки пару банок, рибні консерви», – розповідає Чуб та зазначає, що на харчування не жаліється і що «від каш з голоду не помреш».

Зі знайомими на окупованих територіях стосунки напружені.

«Важко з ними підтримувати зв’язок. Телебачення це, зашугані вони якісь. Питаєш як ваші справи, а вони – «Та у нас все добре». Як же ж все добре, коли вчора бомбили?», – говорить переселенець.

За словами Сергія, матеріальний стан людей на окупованих територіях, зокрема пенсіонерів, підтримується за рахунок того, що вони отримують пенсію з обох сторін збройного конфлікту. Молодим значно важче, адже зарплати невеликі, а ціни досить високі.

«Дехто просто немає можливості звідти виїхати. От я спілкувався зі знайомим. У нього немає родичів на «великій» Україні і коштів, щоб поїхати і десь придбати або зняти житло теж немає. І от він з дружиною та маленькою дитиною змушений лишатись в Первомайську», – розповідає Сергій. Самого

Сергія виїхати змусили обставини:

«В будинок, де я жив було п’ять прямих влучень важкої артилерії. В дев’яностоквартирному будинку на сьогодні залишились жити десь п’ять людей. Це пенсіонери або тяжкохворі. Перші два під’їзди зруйновані повністю».

Родина Чубів

За словами Сергія, з 40 тисяч населення Первомайська на сьогодні лишилося тисяч 10. 50% житлового фонду фактично зруйновані. Сам чоловік не впевнений, що скоро повернеться до рідного міста: «Повертатися в місто просякнуте кров’ю, болем я напевно не зможу. Десятиріччя пройдуть поки це все загоїться», – говорить переселенець.

Окупація

Сергій Чуб впевнений, що окупація України розпочалася задовго до офіційного початку військових дій на Сході чи окупації Кримського півострова: «Воювати Україна почала з минулого року, а окупована то територія вже давно. Наприклад, я працював на підприємстві, яке захоплене тим же «Єнакієвським ОПГ» ще у 2010 році. І зараз всі кажуть, що прийшла демократична влада. Та нічого не змінилось. От у нас тут вугільні підприємства так само контролюються цією бандою».

Так само чоловік не погоджується з тезою про те, що на Донбасі місцеве населення не протистояло окупації. Більше того, запевняє, що саме представники української влади всебічно сприяли сепаратизму:

«Все це почалося ще з 1 березня. Сепаратисти, які організовували всі ці референдуми, мітинги. Кажуть, що ніхто тому не протистояв. Нічого подібного, ми звертались до Первомайської міськради, міліції, СБУ, до Луганська їздили. Робили все можливе щоб це все зупинити. Жодної реакції на наші звернення не було».

Ще в Первомайську чоловіка викликали на допит до нових «правоохоронців» Традиційно, звинувачували у приналежності до «правого сектору» та нелюбові до нової влади.

«Приїхали до мене додому автоматники. Зайшов чоловік в цивільному. Я попросив, щоб люди зі зброєю лишились за дверима,оскільки в домі мала дитина. Відвезли у військкомат, де розташувалась комендатура і три години мене допитували. Розпитували, автомати наставляли, колінку обіцяли прострелити. Запитували чому я «правосєк» і «чому ти проти нас».

Сергій розповідає, що його не били, однак не всім пощастило вийти з подібних допитів на волю. Дехто опинявся в камерах та підвалах і там втрачав здоров’я чи й життя.

І ми поцікавились у Сергія, чи можна пробачити тих, хто чинив насилля відносно мирного населення.

«Половина тих, хто в силовий спосіб пробував захоплювати владу – вони м’ясники і жити нормально вже не будуть. І якщо їм введуть якусь амністію, вони продовжуватимуть вбивати, грабувати та ґвалтувати. Навіть зараз, їдучи до Росії, ці люди продовжують організовувати там якісь злочинні угрупування та займатися грабунком. Їм дозволили грабувати, вони тим легко скористалися й інакше напевно не зможуть жити. Це ситуація, коли людям, які в переважній більшості не володіють ні інтелектом ні «гальмами», дали зброю і дозволили все».

Питання ставлення до переселенців актуальне і для Луганщини. Як ставляться до цих людей в Сєверодонецьку на власному досвіді відчув Сергій Чуб.

«Більшість ставиться нормально. А сепаратисти зараз мовчать. Але досить багато тут проросійськи налаштованих людей. Недарма в народі «Сєвєродонецьк» називають Сєпародонецьк»…

Патріотизм

Сергій Чуб розповів про своє бачення сьогоднішньої ситуації щодо настроїв місцевого населення Сєвєродонецька в плані патріотизму та сепаратизму.

«Є частина людей, яка позиціонує себе патріотами. Але існують махрові сепаратисти, які лише чекають «наших рєбят», оскільки досить багато сєверодончан нині воюють в ЛНР. Навіть в першому козачому полку імені Платова мабуть половина з Сєверодонецька. Вони потрапили на цю хвилю пограбувань тож у них іншого виходу зараз просто немає».

Довідково:

Сєвєродонецьк (у 1934—1950 роках — Лисхімстрой) — місто обласного значення в Луганській області, місце розташування Луганської ОДА (з 2014 року). Розташований між річками Сіверським Дінцем і Боровою, за 98 км від Луганська. Одне з найважливіших промислових міст Донбасу. Центр хімічної промисловості України. Сєверодонецьк було захоплено на початку 2014 року та визволено українськими військами 22 липня цього ж року.

23 липня 2014 року при звільнені Лисичанська, рятуючи командира частини Олександра Радієвського, загинув командир Кіровоградського стрілецького батальйону Національної Гвардії України полковник Павло Сніцар. Пам’ятник Олександру Радієвському встановлено в центрі Сєвєродонецька.

Матеріал підготовлено в рамках проекту, який реалізується ГО «Телекритика» у партнерстві з Товариством польських журналістів у рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку(DFATD).

Валерій Лебідь
Фото автора