Артем Чапай: От у вас прибрали пам’ятник Кірову, там можна було б поставити пам’ятник бабусі (ФОТО)

Артем і його дружина Оксана заздалегідь планували – з дітьми в декреті сидітимуть порівну, аби рівномірно розподіляти батьківські обов’язки і не втрачати професійних навичок. Але так склалось, що насправді потрапив у декрет він вже з другим малюком: коли старшому було три, а молодшому близько року. Як результат досвіду такого активного «татівства» друком вийшла книга. Головна її ідея – чоловік може справитись з дитиною так само як і жінка.

Чапай жартує, як тільки він став сидіти в декреті з дітьми, до нього почали звертатись журналісти з проханнями розповісти: «як воно там», але щодня те саме роблять сотні тисяч жінок і не отримують додаткової похвали. Переконує, немає проблеми з дітьми, але є дискомфорт від різкої зміни кола спілкування і часом дійсно не вистачає спілкування з дорослими.

– Є такі речі з якими ти важко справляєшся, що дружина із певним завданням впоралась би швидше і легше?

– Єдина процедура, яку ти не можеш зробити – це грудне вигодовування. Я пішов в декрет, коли малому було 10 місяців і Оксана лише вночі його годувала. Все інше, що робиться руками – без проблем – руки то в чоловіка і жінки однакові. В перші дні у мене просто були моменти слабкості. Коли я думав, що все це до одного місця, що мамі було б простіше. Але потім розумієш, що не було б. Зараз тобі складно, бо ти не розумів на скільки складно було їй. Різниця в тому, що, як правило, коли чоловікові стає важко, він завжди може «спихнути» відповідальність на жінку. А жінці, як би важко не було, вже немає на кого перекласти відповідальність, і вона мусить справлятися. Але жінка теж, коли народжується дитина, не знає що робити. Немає інстинкту міняти памперси, це точно. Це все розвивається. Якщо жінка може навчитись, то може навчитись і чоловік.

– Є якась різниця в татовому і маминому вихованні?

– Вважається завжди, що тато суворіший, а мама м’якша. У нашому випадку, по-моєму, я м’якший. Дозволяю їм таке, що Оксана б не дозволила. Наприклад, кидати м’ячем по вимикачу. Мені здається, що це прикольно. І не для того, щоб він навчився влучно кидати. Мене просто настільки захопила винахідливість дитини в чотири роки. Він хоче навчитись вмикати і вимикати світло, не дістає і придумав, що можна по ньому влучати м’ячем. Тому я це заохочую з точки зору розвитку розуму.

– У книзі є цілий розділ присвячений бабусям. Розкажи про це більше?

– От у вас зняли пам’ятник Кірову, це привід поставити біля ОДА пам’ятник бабусі (Сміється). Тому що в українському суспільстві, якби хтось порахував, могло б виявитись, що в середньому бабуся проводить з дітьми більше часу ніж тато. Це сумно, але правда. Бо є активні тати, але багато й таких, що вважають, що 30 хвилин провести з дитиною і почитати їм на вечір моралі перед сном – цього досить. Багато татів, які приходять з роботи і вважають «я зморений, мені можна подивитись телевізор». Або коли після робочого тижню чоловік вважає, що він відпрацював і він може на вихідні відпочити і від сім’ї в тому числі. Це класно, коли може відпочити і чоловік, і жінка. Але, як правило, це може тільки чоловік. Тобто він в кращій ситуації.

Повертаючись до бабусь. Є такий жарт, що справжніх мачо виховувала одностатева пара – мама і бабця. Тому вони і вважають, що «справжній мачо» дітьми не повинен займатись, бо його батько ним теж не займався. І це передається з покоління в покоління.Розумію, що ситуації різні в людей. По-перше, не в усіх зберігаються хороші стосунки з батьками. Не завжди бабусі можуть і хочуть допомогти. Нам дуже пощастило: у нас хороші стосунки з батьками наші мами якраз повиходили на пенсію і що немало важливо, ми перші в наших сім’ях маємо дітей. Відповідно, це перші внуки і в бабусь ще безліч ентузіазму, бо вони давно і довго чекали онуків. У мене троє братів. Думаю, коли в наймолодшого будуть діти, то мама скептичніше ставитиметься до «приїдь на тиждень, допоможи». Ми з одного боку заздримо тим, у кого бабусі живуть в одному місті. Наші бабусі живуть в Івано-Франківській області. Відповідно, ніч їхати для них це довго і важко, для нас дорого постійно їм купувати квитки. Тому викликати їх доводиться лише в крайніх ситуаціях. Крайня ситуація у нас була переважно під час «відсидки» у декреті Оксани. Бо найтяжчий період був, коли старшому лише виповнилось два роки, і народився молодший. Проблеми були скоріше психологічні. Бо старший почав дуже ревнувати. Настає період, коли він починає усвідомлювати, що він не центр всесвіту, і ось перед ним на столі лежить доказ того, що в мами тепер інший центр всесвіту.

– У книжці ти писав про Геную. Це такий образ міста, непристосованого для дітей. А яким має бути місто пристосоване?

– Наприклад, Відень. Це місто, де на кожній станції метро є ліфт. Метро там збудували давно, але зараз спеціально перебудували по-сучасному. У кожному кафе є стільчики для дітей. Плюс часто є крісло для грудного вигодовування – таке крісло в кутку, куди жінка може сісти, відвернутись спиною від всіх і погодувати. В туалетах є місця для пелинання майже скрізь. Але головне – це громадський транспорт. У Відні у будь-який трамвай, автобус ти сядеш з візочком. Наприклад, в метро, біля кожних дверей є місце для двох візочків. Там можуть стояти інші люди, але як тільки бачать візочок – одразу звільняють місце. Коли їде трамвай, то на табло показує інформацію, що, наприклад, лишилось 3 хвилини до прибуття звичайного трамваю, і 5 хвилин до прибуття трамваю, куди можна зайти з візочком. Це перш за все стосується людей з інвалідністю, бо їм ще складніше ніж людям з дитячими візочками. Але це далеко не скрізь. Європа теж різна. Гуляючи в Мадриді як туристи, ми півгодини шукали кав’ярню де можна посадити дитину, так і не знайшли і дитина в нас сиділа в колясці поки ми їли. Загалом, у наших містах багато де тату набагато легше справлятись з дітьми ніж мамі, бо часом доводиться просто піднімати і переносити 20-кілограмовий возик.

Детальніше про досвід Артема Чапая у вихованні дітей можете дізнатися, прочитавши книгу автора “Тато в декреті”.

Анастасія Дзюбак

Фото: Валерій Лебідь