Прийомна мама Юлія Холодовська: Любов до дитини – це не почуття, а зважене рішення

Родина Юлії виховує трьох біологічних дітей і двох прийомних хлопчиків.

«Від першої думки про те, щоб взяти у родину дитину до самого рішення пройшло близько п’яти років. Думаю, так нас вів Бог. Коли у нас з чоловіком було двоє дітей, і вони трохи подорослішали, ми з дітьми почали мріяти, щоб прийняти в родину хлопчика. Але тоді чоловік був проти, а згодом я дізналась, що чекаю на третю дитину – хлопчика. І питання усиновлення відійшло. Ми вже стали багатодітною родиною. Коли я вийшла з декрету, у школі, де я працювала вчителем фізкультури, познайомилась із хлопчиком, який вирізнявся серед інших. Спершу думала, що він із родини у складних життєвих обставинах. А коли почали спілкуватись ближче, дізналась, що він із прийомної родини, але в них померла прийомна мама, а ще у нього є молодший братик, який із нашим молодшим сином був в одній групі в дитячому садочку. Згодом виявилось, що прийомний тато сам не справляється і планує написати відмову від опікунства. Тоді я зрозуміла, що треба приймати рішення. Мені було дуже страшно. П’ять дітей у наш час це дуже серйозне рішення. Але чоловік мене підтримав і ми почали збирати необхідні документи.» – розповідає Юлія.

Незважаючи на досвід материнства, опікунство над двома хлопцями далось не легко і родина шукала допомогу.

«Коли ми шість років тому стали прийомною родиною, я зрозуміла, що нам потрібна допомога. Потужну допомогу, яка змінила нашу родину надала Міжнародна громадська організація «Міжнародний центр розвитку і лідерства». Я там пройшла навчання, а потім сама вивчилась як тренер, щоб допомагати іншим батькам. В області ми почали співпрацювати також з обласним центром соціальних служб і мене запрошують як тренера, коли навчають кандидатів у прийомні батьки, а також на курси підвищення кваліфікації, які кожні два роки прийомні батьки повинні проходити.» – каже тренерка.

Найпріоритетніша форма влаштування дітей – це усиновлення. Воно відбувається за рішенням суду. Дитині змінюють прізвище, ім’я , а за бажанням батьків і місце народження. Дитина втрачає статус дитини-сироти, держава не здійснює виплат, окрім одноразової виплати аналогічної як при народженні дитини.

Але не всі діти можуть бути всиновлені. Також є така форма як опікунство. Тут пріоритет віддається родинним зв’язкам, коли дитину під опіку беруть родичі. Ще одна форма – прийомна родина. По суті, це держава наймає батьків, які будуть виховувати дитину. Одному з батьків платять зарплату. Такі родини навчають, надають підтримку фахівців. По закону діти знаходяться в родині до 18 років, або до 23, якщо продовжують навчання. Ще є така форма, як ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу). За формою це схоже на прийомну родину, але там до 10 дітей і обоє батьків вважаються батьками-вихователями. Усі форми ,окрім усиновлення, отримують також виплати на дітей – два прожиткових мінімуми на прийомну дитину щомісяця, а також не мають права перешкоджати спілкуванню дітей із біологічними родичами, або всиновленню.

«Коли прийомні родини тільки з’явились в Україні, мова йшла про те, що це тимчасова форма для перебування дитини. Тобто за певний час передбачалось допомогти кровній родині налагодити ситуацію, або відбудеться усиновлення. Але в нашій державі виходить так, що багато прийомних родин фактично є усиновителями. Тобто вони вважають цих дітей своїми, рідними, хочуть з ними бути все життя. Ми своїм дітям говорили зразу: ви наші назавжди.

Нас одразу попереджали, що на відміну від усиновлення, біологічна мама наших хлопчиків згодом може поновитись у батьківських правах. Наприклад, піти на роботу, знайти житло, але в таких випадках діти також мають право вибору і суд дослухається до їх побажань.» – розповідає прийомна мама.

Дуже важливо перебувати в сім’ї перші роки життя дитини.

«Для немовлят дуже важливо перебувати в родині. Діти, які перебувають в будинку дитини не починають говорити, ходити у призначений для цього час. Відбуваються дуже глибокі психологічні зміни, коли дитина без родини.»

Юлія пояснює, що діти із притулків часто зустрічають будь-яку жінку, яка прийшла до інтернату словом «мама» часто пов’язане не з тими глибокими почуттями, які в це слово вкладає маля, яке виховували в родині. Для них «мама» – це жінка, яка дома доглядає за дітьми, як лікар – той, хто працює в лікарні.

Проте багато потенційних усиновлювачів перш за все вагаються, чи зможуть вони полюбити чужу дитину, як рідну.

«Страх – це нормально. Гірше, коли людина на сто відсотків впевнена, що в неї все буде добре. Для таких батьків добре було б, щоб вони десь повчилися.
Влітку прийомні батьки та усиновлювачі нашого міста об’єднались і створили громадську організацію «ВІДПОВІДАЛЬНЕ БАТЬКІВСТВО». А зараз ми мріємо зробити тренінги для тих, хто замислюється прийняти дитину в родину, аби привідкрити таємницю про те, що відбувається після усиновлення.
За багато років спілкування, для себе ми вивели таку формулу того, як полюбити чужу дитину: любов – це не почуття, любов – це рішення. Ми прийняли рішення любити цих дітей.
Коли ми починаємо жити із дітьми, то часто робимо багато помилок вже на початку. Тому і потрібні знання. Зараз на тренінгах я чесно ділюсь своїми помилками.
Дуже багато міфів існує про дітей без батьківського піклування. І якщо ми не будемо до цього готуватись, навчатись, ми зіштовхнемось із проблемами. Часом людям здається, що дітей візьмуть в родину, нагодують, одягнуть, а діти сядуть, пригорнуться і будуть казати: «Дякую, що взяли нас в родину». А відбувається по іншому. Вони травмовані, вони дуже багато пережили. Доволі довгий час мені здавалось, що ми дітей любимо, а вони нас ні. Просто треба усвідомити, що любов приходить з часом.
День за днем живучи з цими дітьми ця любов починає проростати. Коли ти дбаєш про них, годуєш, бачиш першу посмішку. Любов приходить непомітно. Мої старші діти мабуть роки за два звикли до хлопців. До того їм у певній мірі здавалось, що у нас гості .А гості – це тимчасове явище, і навіть коли гості найкращі, з часом хочеться, щоб вони пішли. Тобто пройшло досить багато часу, коли з’явилось почуття, що ми всі одна родина. »

До речі, ситуація із прийомною дитиною психологічно дуже близька і до тої, коли батьки дитини вдруге одружуються, і їх новим партнерам треба шукати спільну мову із дитино від попереднього шлюбу.

Окрім родини, для прийомної дитини дуже важлива підтримка і в школі.

«В адміністрації нашої школи знали про нашу ситуацію і всіляко підтримували», – розказує Юлія, і додає, що на педраді розповідала про травмованість дітей-сиріт, приносила в школу спеціальну літературу, аби вчителі могли познайомитись із особливостями становлення дитини, яка пережила складні життєві обставини. Наших прийомних дітей люблять і підтримують в нашій рідній 2-ій школі.

Також для дітей є дуже важливим мати змогу спілкуватись із біологічними родичами. Ми часом дивуємось, навіщо дитині, яку з любов’ю прийняла родина дізнаватися щось про біологічних батьків, а для них це перш за все джерело інформації.

«Коли мій син почав спілкуватися із кровною мамою, він ставив їй багато запитань. Для нас вони, можливо здавались би неважливими, бо ми все це знаємо з дитинства. А для нього це було заповнення певних прогалин. Де я народився? З якою вагою? Яке у мене було перше слово? Звідки у мене цей шрам? Всі ті питання, на які я не могла відповісти,» – каже Юлія і додає, що все ж, найкраще дітям із біологічними батьками.

«Було б чудово, якби зараз держава усвідомила, що перш за все потрібно допомагати родині в кризі, щоб вона не скотилась до тої ситуації, коли дитину треба вилучати з родини. Бо дітям найкраще з біологічними батьками. Навіть якщо вони не такі, як ми собі уявляємо хороших батьків. Вони по своєму люблять. Можливо їх просто не навчили бути батьками. Наприклад, багато дітей потрапляють в інтернати, бо мають інвалідність. І якщо дитина з інвалідністю в Кропивницькому має хоч якісь умови для реабілітації, та розвитку. то така дитина з села Кіровоградського району, в набагато гіршій ситуації. Мамі просто кажуть, що ви тут не зможете ні реабілітацією дитини зайнятись, ні в школу ходити, а в інтернаті так прекрасно, там всі спеціалісти. І мама вірить і віддає дитину. А треба створювати умови, щоб дітки могли отримувати все не в інтернаті а в родині.» – каже Юлія.

«Гречка» обіцяє не зупинятись на цьому матеріалі, а продовжити розповідати вам історії життя прийомних родин.

А для тих, хто замислюється про те, щоб взяти в родину дитину, але має багато побоювань і питань, Юлія пропонує писати їй у Фейсбуці або в групі “ВІДПОВІДАЛЬНЕ БАТЬКІВСТВО”.

Анастасія Дзюбак