Сергій Жадан: Сьогодні українське мистецтво має шанс виявити свою зрілість і дорослість (ВІДЕО)

– Кілька років тому, коли ти приїздив в наше місто, глядачі задавались питанням, чи доцільно ходити на концерти, у той час, коли йде війна. Зараз думки людей змінились?
– Під час війни недоцільно забувати про війну. А якщо під час війни триває якесь культурне життя, то це цілком виправдано. За великим рахунком, за що ведеться війна? Війна ведеться за те, щоб у нас був свій вільний культурний, інформаційний, економічний простір. Тут питання не в тому, відміняти чи не відміняти концерти, а в тому, як це має відбуватись. Сьогодні українське мистецтво має шанс виявити свою зрілість і дорослість. Не просто розважати, смішити і заповнювати вільний час громадян, а робити це з додатковою користю для цих громадян. Все має мати якусь соціальну складову. Ми, власне, з друзями, і не лише «Собаками», і з іншими волонтерами, намагаємось не просто робити акції, концерти чи вечори. Ми стараємось, що б це мало певну волонтерську складову. Ми постійно збираємо кошти, речі для Сходу, книги, їздимо з благодійними виступами. В межах цього туру ми допомагаємо нашому політв’язню, Сашку Кольченку, громадянину України, який отримав 10 років російських таборів. Власне, ми збираємо кошти для його мами, аби вона могла Сашка відвідати. Тому з одного боку це розважальний захід на які прийдуть наші друзі і слухачі, де можна пострибати, покричати, а з іншого боку ми сподіваємось, що вони розуміють, в який час вони живуть, що відбувається в країні і що ми всі причетні до тої ситуації, яка відбувається. І вирішити ми її можемо лише разом.

– Ти часто їздиш як волонтер на Схід. Чи там змінилось сприйняття ситуації?
– Безперечно, для частини людей там змінилося все. Змінилось відчуття причетності до цієї країни, цього народу. Для когось не змінилось. Хтось залишився на позиції 2013 року і нічого бачити і помічати не хоче. Безперечно, війна загострює відчуття, міняє оптику. І це природно. Коли ти живеш в зоні смерті, в зоні ризику, ти не можеш розслаблено дивитися на цей світ. Я розумію, що та публіка, яка приходить до нас на виступи там, так чи інакше з проукраїнськими поглядами. Тобто вони презентують певну частину громади. Розумію, що є інші люди: опоненти, відверті вороги, хто б з радістю зустрічав російських найманців у 2014 році. Ми працюємо з тими людьми, які виступають за Українську свободу і намагаються цю свободу відстояти. Ми з ними спілкуємось, допомагаємо, намагаємось підтримувати контакти. Тим паче, що для них за останні 2,5 роки багато речей змінились докорінним чином.

– У багатьох своїх виступах, колонках, ти закликаєш до спроб взаєморозуміння з мешканцями Сходу…
– Я не закликаю до спроб зрозуміти. Я закликаю не відмовлятися від громадян, які не зрадили країну, які не перейшли за межі закону, які не взяли в руки зброю, які не закликають прийти російські війська. Власне, я говорю про те, що треба з цими людьми тримати діалог. Про якесь взаєморозуміння з бойовиками, з людьми, які тримають в руках зброю, я звичайно ж не говорю, тому що яке може бути взаєморозуміння з ворогом, який знищує тебе, твоїх співгромадян. Третій рік іде війна. Багато хто перебуває просто в стані певної апатії, істерії і страшенної недовіри. Тому, будь яке слово, яке виходить за межі слова «зрада»/ «перемога»,у них це викликає величезну недовіру. Коли ти кажеш, що люди є по той бік фронту, в прифронтовій зоні, які так чи інакше, і далі лишаються нашими співвітчизниками, але вони не виходили за межі закону і від них не можна відмовлятися . Це багато у кого викликає підозру і їм здається, що ти говориш якісь антидержавницькі речі. Хоча, якщо подивитись на тих людей, які називають себе українськими націоналістами, вони би мали виступати за те, що Україною є територія від Луганська і до Ужгорода. А те що вони іноді почасти так легко готові відмовитись від свої , викликає питання наскільки вони дійсно державники, на скільки вони дійсно люблять і знають цю країну. Ось це той момент, який багато хто, на жаль, не розуміє.

– У Маріуполі ти зустрічався з мером і пропонував йому відкрити велику книгарню. Щось би запропонував і нашому меру?
– Не знаю, що радити вашому меру. Просто така річ, на Донбасі надзвичайно мало книжкових магазинів. Книжкових магазинів де продається сучасна українська література, актуальні видання, то такий книжковий магазин лише один – у Бахмуті. Знаю цей магазин, знаю його власника, надзвичайно цікава людина. І власне є дуже парадоксальна ситуація. Є великий регіон, де мешкає кілька мільйонів громадян України і де немає української книжки. За ті роки, поки триває війна ми з друзями волонтерами відвезли туди кілька тон книжок. Ми їх збирали, брали у видавців, скуповували. Відвозили до шкіл, бібліотек, садочків, громадських організацій, передавали нашим військовим. Возили, возимо і будимо возити. Але такими приватними ініціативами ти не можеш закрити культурний голод, який в нашій країні є не лише на Донбасі. Відкриття книжкових магазинів страшенно важлива річ. І коли Олександр Красовицький сказав, що є ідея відкрити книгарню в Маріуполі, попросив якось підтримати, я звичайно підтримав. Ми в Маріуполі буваємо регулярно. Їздимо туди як додому. І це справді проблема, бо це велике промислове місто, де є кілька вузів,багато молоді і там просто неможливо купити сучасну українську книжку. І присутність такої книгарні, це можливо такий локальний, але дуже важливий крок. Приємно, що мер пішов нам на зустріч, є ідеї де це зробити. Якщо така книгарня з’явиться, ми з друзями із Маріуполя, зробимо все можливе щоб туди на всякі презентації книжок приїздили українські автори.

– Ти з іншими діячами підписав звернення до Петра Порошенка, щодо потреби відкриття антикорупційних судів. Думаєш відреагує?
– Сподіваюсь, що відреагує. Я не скажу за себе, але там серйозна компанія. Там представники наших церков, там Ада Роговцева, Святослав Вакарчук. Це власне була його ідея. Ідея дуже вчасна і надзвичайно актуальна. Знову ж таки, ми третій рік говоримо про якісь реформи, боротьбу з корупцію, але вона немає якоїсь системності. Подивимось чи президент відреагує. Я слідкую за реакцією на нашу ініціативу і доводилося бачити кілька таких заяв, що представники культури лізуть у те на чому вони не знаються, от вони говорять про корупцію, про суди, замість того, щоб писати вірші і співати пісні. Натомість, мені здається, це страшенно совкова позиція. Коли почалася війна на неї також пішли люди, які не були фаховими військовими. Добровольці ж переважно це не військові. Фактично вони врятували країну, відстояли цю лінію фронту. Наш волонтерський рух це також люди із інших сфер, які теж включилися в цю діяльність. Вони теж можливо не фахівці, але на своїх плечах витягли українську армію 2014-2015 років. Те саме стосується Майдану. Це були переважно люди далекі від політики, але якщо б вони не вийшли, то хто знає, що було б з цією країною. Я є, перш за все, громадянином цієї країни і переживаю за все, що тут відбувається. Я хочу змін у цій країні, хочу щоб мої діти і діти моїх друзів жили у демократичній, захищеній, розвиненій країні, а не в країні, яка розвалюється від внутрішніх протиріч і зовнішнього тиску.

Задати Сергію питання і підзарядитись хорошою музикою ви зможете сьогодні, о 19.00 в клубі Fushion.