Шахта №8: кіно про “закопане” дитинство
19 листопада показом фільму «Шахта №8» розпочався Мандрівний фестиваль документального кіно DocudaysUA у Кіровограді.
Чесно кажучи, цього фільму чекала найбільше – фільм розтиражований, і давно доступний в інтернеті. Свою популярність він здобув і завдяки сюжету, і завдяки заборонам, що супроводжували його в Україні.
Естонська режисерка Мар’яна Каан звернулась до теми дуже трепетної для влади, бо ж зачіпає місце їх походження, звідки вони вибились «з грязи да в князи». Стрічка показує життя місцевості і людей, на плечах яких тримається шахтарська справа і розвивається вугільний бізнес.
В епіцентрі подій містечко Сніжне Донецької області. Після закриття шахти, доля змушує місцевих мешканців до каторжної праці з дитинства, і як не парадоксально, незважаючи на це, до злиднів.
Головними героями стають підліток Юра і його сестри Юля і Уля. За кадром у фільмі присутня і мати, що безпробудно п’є і якій «на даный момент дядя Витя дороже» дітей.
Фактично, режисерка проводить експеримент з дитиною, над якою і так познущалась доля. За гроші естонців дітям орендують будинок, де вони живуть самі. Таким чином, як розповідає сам Юра, житий йому стало легше, бо ж раніше він годував маму, вітчима і двох сестер, зараз тільки молодшу сестричку Юлю.
Здавалось, всі стосунки поставлені на товарну, чи принаймні бартерну основу. Наприклад, старша сестра посеред ночі запросто виганяє малих з хати зі словами «идите куда хотите», щоб побути з хлопцем, мати продає дітям, які мерзнуть в чужій хаті, вугілля…
Задаєшся питанням, звідки це взялось? Звідки беруться такі Юри? . Адже відповідного виховання не було, а перед нами високоморальна людина.
Крім нереальних умов життя, праці у небезпечних і нелегальних копанках, що їх тут називають «дірками» і «кришують» з владних верхів, бруду і бідності, перед нами постає ще більша трагедія. Це втрата дитинства. Дитина прокидається в Юрі вкрай рідко: у мріях про скутер, в катанні на атракціоні. Настільки дорослого і виваженого світосприймання подекуди не знайдеш у старших і освічених випускників вишів. Він стає чоловіком у свої 14 років: навчання, робота, виховання сестри, та навіть «контроль» за вже повнолітньою Улею стає його моральним обов’язком. Сам хлопчик у фільмі каже, що на мрії в нього немає часу.
Він з покоління дітей, які «закопали» своє дитинство, поховали його. Таких в нашій країні багато і не лише в краю донецьких териконів. Діти втратили право на дитинство через суспільство, що перетворило їх життя, життя їх батьків на виживання.
Парадоксально, але навідміну від багатьох амбітних однолітків хлопець не мріє покинути Україну, навіть відправитись на заробітки закордон не хоче: «Продюсер пропонував… У Канаді, Німеччині. Не знаю, Україна – все таки є Україна… Я там нікого не знаю», – каже хлопець «Українській правді. Життя».
Трагічним стало і продовження кіношної історії. Після того як фільм потрапив в інтернет на неблагополучну родину нарешті звернули увагу: мати позбавили батьківських прав, молодшу сестру відправили в інтернат, а Юру довго тягали до міліції – надто багатьом стрічка нашкодила, на господарів «копанок» завели справи. «Я не знаю, чому цих начальників шахт зараз звинувачують. На той момент вони нас виручили. А якби не було цієї роботи на шахті? Ми б що, пішли красти? І зараз сиділи би не на фестивалі, а другу чи третю ходку парились…», – казав Юра у березні, спілкуючись з журналістами підчас фестивалю. Зараз хлопець закінчив технікум за спеціальністю зварювальника, проте в своєму містечку роботи знайти не може. Не може Юра і виїхати, боїться, що мама без нього зіп”ється.
В день, коли кіровоградці дивились цей документальний фільм, інтернет облетіла звістка про те, що головного героя сильно побили битами. Наразі, триває слідство, а Юра потребує операції на щелепі.
Гроші Юрі можна перерахувати на рахунок у ПриватБанку: 5211 5374 1725 8378 , повідомляє сайт газети “День”.
