“Країна мрій-2011”: дощ мріям не завадить!

Добираємося до місця призначення.

“Алея майстрів”, згідно з інформацією сайту, починає працювати о 10.00. Але ми зважили на любов запізнюватися й вирішили, що на Співоче поле приїдемо о 13.00.

Вичитали в Інтернеті, що потрібно доїхати до станції метро “Арсенальна” чи “Печерська” (від одної до іншої – відстань чималенька), а звідти – рукою подати до фестивалю (15-20 хвилин пішки).

Ми вийшли до станції метро “Печерська” , а далі – на площу Лесі Українки. Стали нервово крутити мапу, на якій Cпівоче поле не позначене, а Києво-Печерська лавра знаходиться підозріло далеко. Що ж робити? Вирішили спитати перехожих. О 12.30 в дощову неділю киян там не знайшлося… Метрів через 500 нам пощастило перехопити дівчину, яка впевнено сказала: “Пішки, та ще й в таку погоду – то далеко. Поверніться до зупинки, яка біля метро, і чекайте 38-й тролейбус  або 520-ту маршрутку і їдьте до кінцевої”.

520-й автобус прийшов швидко, і вже за якихось 15 хвилин (на щастя, жодної “пробки” на дорогах) ми були на місці.

Далі ж про сам фестиваль, або ж, як написали б географи:

“Геополітична ситуація “Країни Мрій”.

У суботу, 26 червня, Кіровоград заливало. У Києві теж дощило. Ще не увійшовши на територію самого фесту, побачили літературний ярмарок і не змогли втриматися від покупок.

Це значно підняло настій. Адже сім годин бродіння під дощем забирають сили…

Дійшли до каси. Квиточок на один день – 50 гривень. Купили. Ну все, тепер ми офіційно країномріївці!

Далі ряди сувеніро-мистецького щастя. Прикраси, іграшки, кераміка, мотанки, ткацтво, вишивка, вироби із соломи, скло. Навіть щоб просто це все роздивитися, треба багато часу. Роздивляємося, але рухаємося вперед, бо наша мета – майстер-клас із гончарства, про який вичитали в програмці.

Але облом. Глечики є, а майстер-класу нема… Як і ковальства… Дощ іще в суботу розігнав багато відвідувачів, а з ними і майстрів…

Що ж, блукаємо далі.

Серед “Алеї майстрів” знаходиться сцена, з якої лунає жива народна музика. Професійна і приємна для вуха.

Далі чути ще чийсь спів – це сцена “Кобзарської майстерні”. Ніби і місце затишне, і кобзар співає чудово, але слухачів аж п’ятеро. За що кобзаря заховали так глибоко, ми не дізналися – рушили далі.

Бачимо велику вечірню сцену – там ідуть приготування. Далі натовп глядачів. Там показують бойовий спас. Хлопці і дівчата під дощем  босоніж по болоту показують елементи самозахисту та й загалом свою спритність. Закликають пограти в козацькі забави. Впасти обличчям у багно – у прямому сенсі – не хочеться, тому йдемо далі на звуки барабанів і дзенькіт.

Ми потрапили на майданчик ведичної культури. Тут можна дізнатися про культуру, спробувати ведичну кухню і зробити розпис обличчя. “Гречці” надзвичайно цікаво, але часу не так багато. А от з’їсти щось ми не відмовимося. Спробували солодощі. Смакота!!!

Рухаємося далі. Перед нами “Україно-японський центр”: маленький майданчик і багатенько цікавого для поціновувачів японської культури. Обіцяних  танців не було, а от спробувати себе в оригамі, каліграфії чи фурошікі – японському стилі упаковування речей – це запросто!

А он ще “Майстерня танців”. Можна навчитися українських танців. Тут ми вирішили не соромити «танцювальну столицю України», тому просто поспостерігали.

Ніби все… Купуємо щось на згадку і йдемо. Вже 16.00. Але що це? Майстрів значно побільшало. А ось і гончарне коло, глина – починаємо ліпити!

Майстер-клас коштував 40 гривень. За “гарні очі” обійшовся нам у 35. Майстер, гончар Валерій із Черкащини,  розпитує, що хочемо зробити. Підійшли до справи з практичного боку – добратися до Кіровограда є шанс лише у тарілки. І вийшло в нас маленьке блюдечко з візерунками і купа посмішок, яскравих вражень і позитивної енергетики.

Їдемо додому. Але хочемо ще повторити. Бо робити щось своїми руками – диво. А коли рукотворів багато – це “Країна мрій”.

Настя Дзюбак

Фото автора