Жорстокий батл борщу й маци або Як гебреї ісход до Білої Церкви вчиняли(ФОТО)

 Не зважаючи на заявлений в афішах жанр комедії, постановка носить виразно шаржовий характер з ефектними включеннями елементів сучасного бурлескного шоу. Як приклад для порівняння, на думку одразу спадає фільм Меньшова «Ширлі-мирлі» У фокус художнього спостереження потрапляє примітне явище української ментальності, а саме – фанатичне передирання зразків життя чужоземців, замішане на окропі заздрощів та все того ж таки століттями невиношеного комплексу меншовартості. Виявити резервні хованки заздрощів і не залагоджених потреб сучасних українців пропонується за допомогою універсального набору естетики постмодернізму – експериментальної ситуації, карнавалу, іронії, образній грі високого/низького, прийому зірваних масок, травестії, відкритих і образно закодованих літературних цитувань тощо.

Події вистави відбуваються у наші дні. Вернигорі Петрові Васильовичу – голові юридичної колегії ошатного українського містечка Біла Церква, що на Київщині, потрапляє до рук копія заповіту землячки, недосяжної власниці імперії зоомагазинів та фабрик з виробництва собачих консервів в США – пані Рабінович. Помираючи жінка заповіла  всі свої статки майбутньому опікунові її улюбленої кімнатної болонки, проте за дотримання обов’язкових умов: він має походити із шанованого роду білоцерківських євреїв, носити прізвище Рабінович, мешкати на вулиці М’ясній і сподобатися собачці під час урочистої церемонії відбору кандидатів. Хвилинне вивчення цього документу  кидають чоловіка у смоляну купіль побивань за чужим мільярдом: «Годі допомагати іншим!  Час і собі на кінець пожити по-собачому, тобто, по-єврейськи!».

Ледь втрапивши додому, Вернигора рубаним командним тоном викладає родині  свій план форсованої юдизації. Із щоденного меню негайно вилучаються кров’янка та запашний борщ на свинячих реберцях – натомість освоюються  рецепти готування маци, кльоцок і риби-фіш; жінка мусить почепити на голову шкарубку перуку, а син – плекати пейси та вчитися у хасидській школі; голова сімейства також перехиляє гірку чарку своєї вимушеної жертви – вихідними у найближчій синагозі відбувся обряд його обрізання. За фантастичними мутаціями нащадків славного козацького роду невсипно стежить реве Гутман – звичайно ж, з інтересу на добрий гефешт: коштом  заповзятого гоя до Ізраїлю вже переселяються цілі квартали єврейський родин із М’ясної, а деякі  з них масово вирушають у круїзи теплими морями – у такий спосіб, комічного опрощення зазнає сюжетний мотив ісходу божого народу з Єгипту, відомий нам за Старим Заповітом. Одне за одним, як п’явки на свіжу поживу, в перехрещеного на Рабіновича Пінкуса Вольфовича Петра застромлюють свої наточені різаки американський адвокат небіжчиці (галантний вірменин Агармізян), рідний кум (генерал міліції Іван Бовкун) та його коханка офіцерша Світлана і, на кінець,  вправна жриця агенції ескорт-послуг – модель Мілочка. Нетривкі потуги Вернигора уподібнитись пересічному євреєві, штучне кітчування цієї народної культури та хитрощі його численних навчителів і «липових» друзів, виводять образний код посилання на інший твір – мольєрівського «Міщанина- шляхтича». Ланцюжок прямих цитацій та образних нагадувань замикають репліки із «Тараса Бульби» та «Ста тисяч» у другій дії спектаклю.

Змагання героїв в ошуканстві сяють своєї граничної межі і масштабу в епізоді урочистостей з нагоди зустрічі золотоносної болонки із своїм майбутнім опікуном. Художньо він вирішений знову ж таки через прийом постмодерного карнавалу, де перемішуються і довільно тасуються поміж собою різні людські фактури, долі, поведінкові стратегії, соціальні статуси і. д.; де безумовна чеснота, високоморальність  враз ошкірюється гримасою хтивні, а перший багач просто на очах знайомих  вивертає діряві кишені. Визнаною зіркою народної карнавальної культури у сучасній Україні є персонаж Вєрки Сердючки. У п’єсі вона з’являється від іменем (нібито дівочим) Вероніки Рабінович і виконує свій переможний хіт «Лаша тумбай» у супровоі балет-групи хасидів та зворушливих  україночок у віночках. Високу, але й перестужено-фальшиву ноту карнавалу підтримує військовий парад новообрізаних малоросів, що його очолює рідний кум головного героя – показний козак у капелюсі с пейсами Іван Бовкун-Рабінович. Рокований момент розв’язки настав. Собача вибігло з лімузину і… притулилося писком чомусь не до ноги одного з правовірних євреїв, а покаянного українця Вернигори, що саме поснідав запашним борщем на свинячих реберцях.  Пісний душок риби-фіш, вочевидь, до душевних стосунків не схиляє: складні комбінації інтриганів зруйнувала звичайна фізіологічна штука – зманливий запах свинини на підборідді господаря.

Як на мене, гра акторів відповідала жанру п’єси та імовірним очікуванням глядачів від її перегляду. Понад міру – це був більш ніж вдалий виступ: виконавців основних ролей викликали на уклін оплесками близько семи разів! Влучно, із смачненьким прицмокуванням язика, були відтворенні рольові моделі стосунків, що ми їх пам’ятаємо і впізнаємо за народними анекдотами, сороміцькими весільними піснями та фільмами про потайні любощі кума з кумою (Іван Бовкун-Катря Вернигора), сексуально-виробничі баталії шефа та секретарки (Іван Бовкун-Світлана), бізнес-оборудки євреїв (реве Гутман-Петро Вернигора), любовні апетити та ділову винахідливість вірменів і грузинів (адвокат Агармізян-Мілочка, Петро Гутман). Вистава руділа шпаркими репризами, жартами, каламбуром та комічною пантомімою…

Кілька слів щодо організації сценічного простору дійства. Майже весь він стягнутий  до образу стола – центру житла патріархальної родини, що за своїм значенням у щоденному житті посельців часом прирівнювався до церковного вівтаря. У постмодерній інтерпретації режисере-постановника стіл перетворюється на майданчик випробування внутрішніх переконань героїв, оскільки служить здебільшого не місцем об’єднання близьких людей, а  креслярською дошкою визискувачів, рулеткою і навіть помостом для танцівниць гоу-гоу. Масштабування інтриги із відносно дрібної афери виселення євреїв з вулиці М’ясної до поголовного обрізання українців, приманених майже дармовими мільйонами, перетворює стіл на постамент пам’ятника живим перевертням.

 Валентина Головань
Фото: Валерій Лебідь