Хто ж піде, коли всі ” свої ” ?

Отож, нова постановна версія спектаклю виглядає по-парадному вичепуреною та умебльованою відповідно до сучасних трендів: місце дії – головний офіс Будинку моди, дійові особи – дизайнери, спеціалісти з реклами та маркетингу; дозовано і до смаку додається сленг, липка жвачка слоганів, згадки про перукарні й кафе Кіровограда тощо. Нагадаємо, що сюжет п’єси розгортається довкола стандартної ситуації про очікуване штатне скорочення працівників у невеличкому відділі. Оптика умовного перетворює цей самий відділ у модель суспільства, де все не так і «добре, та не в нас», внаслідок гри подвійних стандартів, а також цілої череди «сірих кардиналів», що смикають за нитки на спинах безначальних посадових голів.

Постановка справді варта уваги. Вирахувано і блискуче, на важелях полюсних емоцій – ледачого сопу та агресії звіра, що відбивається від хортів, спружинив закладений драматургом потайний механізм інтриги про неминучість вибору: далі імітувати роботу без роботи не можна, або хтось таки має піти. Олег Мазурик (виконавець ролі Степана Семеновича) та  Ірина Дейнекіна (Прасков’я Федорівна) наочно, з гінкою динамікою затаєних неврастеніків  еволюціонують у справжніх динозаврів і церберів цього світоладу; ефектно й рівно експресію дійства підтримують молоді актори, особливо виконавиця ролі Люби  – Алевтина Сторожевська.

Однак загальний колорит – передусім мовний, актуальна фразеологія часу, контексти ситуацій, у яких розкриваються персонажі, – відгонять запізнілою викривальністю стрічок Рязанова:  «Гараж», «Службовий роман», «Забута мелодія для флейти», «Приходьте завтра»… Трапляються і дрібні «ляпи», наприклад, у сучасному офісі вже ніхто не гайнує час за шахами чи в’язанням, адже є така соціальна мережа «В контакті» та пасьянс «Павучок», а в секторі приватного бізнесу не організовуються профспілки… Деінде, тільки не в Україні…