Конфузи сільської емансипації: спектакль «Фараони» на сцені кіровоградського театру(ФОТО)
16 червня на сцені Кіровоградського драмтеатру давали комедію Олексія Коломійця «Фараони» (друга назва «Хто в домі господар»). Це останній спектакль, запланований програмою гастролей трупи Черкаського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, і, як на мене, найбільш показний, такий, що дає роздивитися товар, – а в нашому випадку творчий колектив, – з різних боків. Є кому зрушити з місця підводну скелю підтекстів, знайти нові прочитання знайомих образів та скомпонувати цікаві акторські ансамблі і пари; довгий список дійових осіб, передбачений виставою, вивів під світло рампи молодь – отже, випала ще й чудова нагода помилуватися красою тамтешніх дівчат.
П’єса «Фараони» написана наприкінці 50-х років, в ті призабуті часи, коли сталевари з доярками очолювали пантеон соціальних героїв, а космонавтів шанували, як індуси свого Шиву. Державним керівництвом оголошено курс на соцзмагання – відтак, забувши рахунок дням і ночам, країна гнала план чергової п’ятилітки. «Механізація», «боротьба за якість», «відсталий елемент», «передова» – ці та інші слова-прапорці розтикані по всій довжині сюжетної дороги, але не чекайте нудної епопеї про подвиг агронома в цілинних степах Казахстану. Недільного вечора смакуємо комедійну утопію на тему боротьби за владу у своїй родині, присипану вибриками фантасмагорії та «етнографічним» гумором в стилі Павла Глазового.
У селі, де головує дядько Таран (герой нашої історії), нудьгувати ніколи. Робота кипить у полі і на фермах, однак до омріяного звання колгоспу-мільйонера не вистачає якісного стрибка, раціоналізації людського ресурсу. Ось, наприклад, жінки – між іншим вони могли б бути і моторнішими, план перевиконувати, замість скаржитися на незручні держаки сапок чи нові халати для свиноферми, що їх досі не замовлено з району. Вічні недостачі колгоспного життя підминає лавина претензій до власної Одарки: не так з роботи
зустрічає, не тим пригощає, ще й з-під лоба дивиться сичем. А в інших родинах, по сусідніх селах все ж, мабуть, зовсім не так, краще… Міркування голови поділяють члени місцевого джентльменського клубу – невиправний ледащо і сплюх сторож Корній, пузань Аристарх (бухгалтер), продавець сільмагу та бригадир Онисько, що невідпарубкував свого у молодості і, за придатної нагоди, не проти поправити цю ситуацію. Причепки й докори ростуть, як на дріжджях, без жалю половинячи сімейні пари на загони провладних сил (чоловіки) і опозиції (жінки); за законом переходу кількості в якість хід сюжетної дії раптом завертає на невідому траєкторію – у селі встановлюється режим жорстокого матріархату. Так, згідно останньої директиви з Кремля, з метою підвищення продуктивності сил у різних галузях народного господарства, жінки мають заступити на посади своїх чоловіків, а ті – взятися за дійки і каструлі. У такий спосіб, вдаючись до езопової мови веселої оповідки, автор порушує одну з найбільших культурних проблем свого часу, а саме, – девальвації жіночості, її грубого «одержавлення» і безоглядного користування, що почалась майже з перших років розбудови нової радянської країни.
Комедія, що зав’язується на двобої чоловічих резонів з логікою прекрасної статті, природнім чином ніяк не могла обійтися без трюків з перевдяганнями та побутових конфузів, викликаних хронічним нерозумінням жіночого виміру життя. Онисько змушений щодня одягати хустку, інакше корова не признає і болісно зачепить копитом, а крамареві ніяк не вдається скраяти кілька метрів матерії на платтячка дочкам. Виморені хатнім поранням на роботою у степу чоловіки нарешті вирішують шантажувати своїх половин сексом, точніше, його відмовою, однак ті йдуть розтоптаною стежкою своїх колишніх мучителів – починають пиячити…
Не зважаючи на далекі часи хрущовських реформ і сільський колорит матеріалу, акторами вдалося завоювати прихильність глядачів різного віку. Органічно і влад звучали ліричні композиції – десь навіть нагадували музику з фільмів за участі Юрія Рибникова («Весна на Зарічній вулиці», «Дівчата», «Дівчина без адреси»); оживали святкові плакати із засмаглими комбайнерами та усміхненими птахівницями – зрештою, це й була об’ємна паперова дійсність плакату, що вглядається у саму себе і поволі гусне, нерухоміє, як форма з бетонним розчином… Щоправда, як на мене, ефект прикрашеної штучності життя, якого хотів домогтися режисер, не «спрацював» не скрізь. Важко повірити завзяттю стрункої доярки на каблуках і з охайною зачіскою а la Любов Орлова, що мріє повернутися на ферму, до своїх корів-рекордисток, інакше майбутнім дітям може бути соромно за неї – в часи розбудови комунізму, коли держава потребувала її рук, вона банально гаяла молодість у конторі.
Валентина Головань
Фото: Валерій Лебідь
