Михайло Відейко: Тут молилися ще за тисячу років до появи Єгипетських пірамід
В одному з попередніх номерів «Нової газети» розповідалося про унікальну україно-британську експедицію, що досліджує найбільше трипільське поселення в Європі – тогочасний мегаполіс на території Небелівки, що в Новоархангельському районі. Все, що тут відбувається приваблює мисливців за скарбами (зокрема, за інформацією – це теж неабиякий цінний скарб!), й не відпускає тих, хто тут вже побував, змушуючи повернутись знову.
Під магнетичну дію Небелівки потрапила і частина колективу «Нової газети». Озброївшись наметом та спальниками, ми вирушили в Небелівку з бажанням допомогти українським та британським ученим у їх нелегкій справі, дізнатися більше про стародавнє місто, щоб потім детально і слово в слово переповісти читачам.
Розкопано хоч і багато, проте мало – так характеризують науковці місце своєї роботи посеред соняшникового поля. Розраховані на три роки, вже за кілька місяців розкопки трипільського міста стали справжньою Меккою для студентів-археологів, кіровоградських та київських журналістів.
Сільські жителі до того, що відбувається в Небелівці, ставляться по-різному.
− Скажіть мені, ви нормальні люди? Ну що ви там хочете знайти? – так допитувався господар садиби понад річкою, проводжаючи поглядом нас із клунками.
Водій же таксі, який допоміг нам вибратися з села, до якого автобус заїжджає тільки двічі на тиждень, навпаки жадібно слухав нашу розповідь і з захопленням вигукував «Це ж треба!». Одна з нас, уже побувала тут кілька тижнів тому, тож впевнено провела своїх товаришів через соняхи до місця роботи археологів. Але там ми застали тільки двох жінок, яких прийняли за англійок, тож і звернулися до них англійською, щоб з’ясувати, де зараз керівник експедиції, професор Відейко, знайомого нашим читачам за попередньою публікацією про Небелівку. Але чи то ми зовсім не схожі на іноземців, чи наша англійська на англійську, але жінки відразу розкусили нашого брата і відповіли чистою українською, що Михайло Юрійович в селі і запропонували піти разом з ними. Дорогою з розкопу ми познайомилися. Нашими співрозмовницями виявилися Наталія Бурдо, старший науковий співробітник, кандидат історичних наук Інституту археології НАНУ, авторка книги «Сакральний світ трипільської цивілізації» та реставратор цієї ж наукової установи Ганна Шимова.
Дізнавшись про наші наміри долучитися до розкопок, вони пояснили, що напередодні в селі пройшла велика злива, і на розкопі зараз практично неможливо працювати, тим більше там нічого поки що робити новачкам. Натомість запропонували влаштувати нас на базі, де живуть студенти, та показати знахідки, на що ми з радістю погодилися. Студентською базою виявилася покинута хата на околиці села, на подвір’ї якої немає навіть туалету. В хаті ж – тільки лава і стіл, сплять студенти на матрацах на підлозі. Жити в умовах, які ми побачили, місяцями можуть тільки дуже віддані археології. Однак , як з’ясувалося, правлять за таке житло в селі майже як в Кіровограді за двокімнатну квартиру з усіма зручностями. Господар садиби бере з археологів по триста гривень за тиждень – відповідно тисячу двісті гривень у місяць. Роздивившись що й до чого, ми вирішили, що краще знайти якесь мальовниче місце і розбити палатку, ніж додавати тісноти студентам.
Так звана база співробітників Інституту археології (британці, як ми розповідали попередній публікації, живуть у місцевій школі), виявилася також звичайною сільською хатиною ближче до центру села, але на відміну від попереднього житла, охайною, з чистим затишним подвір’ям. Тут уже нас полишило відчуття, що з кущів вискочить якийсь дикий звір чи трипільський привид, як це було на занедбаній попередній базі, тож наші думки повністю переключилися на знахідки археологів.
Ганну Шимову вже мало чим здивуєш, вона брала участь у дослідженні найбільш відомих об’єктів, але те, що вона почула торік під час наукової конференції від Михайла Відейка, її здивувало і зацікавило. Заради небелівської сенсації вона навіть пожертвувала своєю відпусткою.
– Такого великого за своїми розмірами об’єкта в Україні ще не досліджували, – каже вона, демонструючи рештки посуду та статуетки з жіночими фігурками, з чого можна судити про особливе ставлення до жінок, як до Богині, матері усього сущого. Жінка переконана, що такі фігурки слугували не для краси, а відігравали символічну роль. Вчені навіть припускають, що і споруда, яку вони досліджують, може бути збудована на честь Богині-жінки. Найдивовижніше, що за шість тисяч років на багатьох знахідках навіть збереглася фарба, звертає увагу Ганна Василівна. Секрет такої надзвичайної стійкості, порівняно з продукцією виробництва сучасної хімічної промисловості, згодом мають дослідити хіміки.
На час нашого другого заїзду до Небелівки, археологи розкопали на об’єкті дослідження три жертовника (їх ще називають святилищами або вівтарями), що є свідченням на користь того, що вчені досліджують величезний за розмірами стародавній храм, в якому могло перебувати одночасно понад тисячу людей. Наталія Бурдо розповіла, що на одному з жертовників знайшли обгорілі кості тварин і одну людську, що трапляється дуже рідко.
– Трипільці були хліборобами і в своїх обрядах, як правило, використовували безкровні жертви, – каже вона. – Але, без сумніву, мали місце й інші жертвоприношення.
За словами Наталії Борисівни, трипільська культура була поширена на території від Карпат до Дністра. В південно-східній частині Європи жили інші, подібні до трипільської культури, але трипільська відрізняється великими поселеннями. Поки ми спілкувалися з Ганною Василівною та Наталією Борисівною, на повір’я зайшов колоритний чоловік з козацькими вусами і в брилі. Це і був Михайло Відейко, якому небелівці завдячують такою пильною увагою вчених і журналістів до їхнього села. Тож вдруге ми повернулися на розкоп уже в його компанії. Михайло Юрійович детально розповів, як виглядала будівля, під якою стіною стояли глиняні лави, де був поріг та скільки споруда мала поверхів. Виявляється – два. Ми ж слухали і диву давалися, як це можна було визначити по залишках стін. Адже, як відомо, трипільці довго не затримувалися на одному місці, через кожні 50-60 років вони повністю спалювали поселення і шукали собі іншого місця. Вчені досі не можуть знайти цьому переконливого пояснення. Михайло Юрійович вважає, що трипільці приносили таку своєрідну жертву богам і каже, що досліджувану споруду дуже понівечив вогонь. Тому відтворюють, якою вона була, за найменшими деталям, таким як матеріали, фарба і таке інше, які необізнаним нічого не кажуть. Так, наприклад, біля наших ніг лежала грудка, на яку ніхто не звернув уваги, а Михайло Юрійович, взявши до рук, прочитав майже цілу лекцію. Як з’ясувалося, це не просто грудка чи камінь, а частинка будівельного матеріалу, з якого трипільці будували свої поселення. І якщо придивитися уважніше, то можна зрозуміти, що це глина з половою. В таких грудках, навіть можна знайти зерно. Михайло Юрійович каже, що зерно тогочасних культур було значно меншим, ніж зараз. Тобто до нас дійшов вже результат вікової селекції. Які культури вирощували трипільці, можна буде сказати напевно після експертизи зерна, яке було знайдено в розкопі. Багато чого можна сказати, на думку вченого і по смітниках, бо вони є скупченням усього, що використовували попередники українців на цих землях. З них можна довідатися про інфраструктуру і економіку поселень. Тож не виключено, що в наступному році учені розкопуватимуть саме трипільські смітники. Звідки вони знають, де вони знаходяться, подумає читач. Путівником по стародавньому місту є план зроблений за допомогою аерофотозйомки.
Але вже те, що вдалося довідатися завдяки цій експедиції, перевернуло уявлення про трипільську культуру, яку по-крихті збирали колеги Михайла Відейка протягом ста двадцяти років, і претендувати на сенсацію. Адже раніше вчені знаходили тільки житлові будівлі, а тут вперше знайдено храм.
– Це говорить про те, що за тисячу років до будівництва єгипетських пірамід і за півтори тисячі років до появи Стоунхенджу – в цьому храмі уже молилися, – каже науковець.
І як стало нам відомо за день до друку номера від головного спеціаліста відділу охорони культурної спадщини обласної державної адміністрації Валентина Собчука, на місці стародавнього храму вже знайдено аж сім святилищ. З чого можна судити, яке це намолене місце і яку енергетичну силу воно має. Може в цьому і криється розгадка його магнетизму?
Інна ТІЛЬНОВА, Наталя КРАВЧЕНКО
«Нова газета»
