Карпатська флора і фауна очима степовиків. Б’ютіфул Карпати!(ФОТО)

 Цього року мандрівний табір «Sol omnibus lucet»(в перекладі з лат. – «сонце світить для всіх») вирушив від Торунського перевалу на кордоні Івано-Франківської та Закарпатської областей. Потрапити так відразу з міста, потяга і автобуса в таку незайману високогірну місцину, було справжнім дивом. Від одного ковтка гірського повітря і погляду на навколишнє буйство природи відразу зникли запитання типу: «що я тут роблю». Як сказав наш колега Луі, було «б’ютіфул!!!»

До речі, я не обмовилась – з нами мандрував симпатичний французо-голандець, вчитель з Арабських еміратів і уродженець ПАР Луі Леґранж. Саме він став ще одним дивом мандрівки – адже зруйнував усі стереотипи про іноземців як про «балуваних» чи не пристосованих до складних умов. Цей же – стоячи на колінах роздував вогонь, носив дрова та без жодних проблем пережив спартанське харчування і труднощі самої дороги горами. Як і умови «пластової гри» – відкриття і закриття дня, молитву, безапеляційне керівництво старшини табору – коменданта і бунчужного.

Новаки(діти від 7 до 12років), а вони на таборі були теж, також не підвели. Навпаки, додавали оптимізму, коли відразу після зупинки, секунду тому ще втомлені, миттєво починали нову гру або з ентузіазмом кидалися воювати з поваленим деревами – розпилюючи їх на дрова для ватри.

Після Торунського перевалу були вершини Магура, Вишківський Ґорґан (1440 м) , потім спуск в урочище Свіча і тривалий перехід вздовж однойменної річки Свіча, в якій купалися і де зустрілися з гадюками і синіми слимаками)).  За ці чотири дні ми також зустріли – точніше, побачили здалеку, кількох місцевих мешканців і лиш одного колегу–мандрівника. До речі, усі плани стосовно віртуального зв’язку з іншими нам подібними мешканцями планети, були даремними. Інколи з’являвся київстар, але настільки рідко і на таких вершинах, що про спілкування з рідними практично не йшлося…

 Далі дорога йшла залишками вузькоколійної залізниці(побудована за Австро-Угорщини), яку просто у нас на очах демонтували місцеві мешканці.

Полонина Солотвинка стала «передмовою» до гори Молодої(1723м.). Ця вершина далася нам непросто(«схили гори дуже круті, важкопрохідні» – вікіпедія). Траверсний підйом у 3 км., під час якого видно тільки наступне підвищення чи поворот, здавався безкінечним. Зате ледь не до сліз тішилися, коли таки опинилися на вершині. «Ми були он там!», –  показують тепер на хмари учасники мандрівки.

А от на відрізку дороги г.Молода – с.Осмолода – полонина Рущина – г. Сивуля(1836м.) – г. Лопушна( 1772м.) – г. Боревка(1694м.) – с. Гута, було як на Хрещатику. Зустрічали, до речі, в основному іноземців та … івано-франківців. Один представник славного міста Станіслава  – Олександр, навіть взяв над нами опіку і протягом дня підгодовував і захоплював розмовами. І перші фото з табору теж були його – в одній із соціальних мереж зображення таборовиків з’явилися раніше, ніж ті опинилися вдома.

На цій же частині дороги ближче познайомилися з представниками місцевої флори та фауни – пташка шишкар сідала просто на намети, чорна білка перебігала дорогу, коні на полонинах були не проти познайомитись,  а білих грибів одного разу просто на стежці назбирали стільки, що їли два дні. Ну а про чорницю, від якої час від часу чорніли наші руки, вже й мова не йде – цієї ягоди було вдосталь на кожній зупинці.

Дев’ять днів табору проминули як мить. І скільки б не було кілограмів за плечима, дощів та кілометрів, Карпати знов і знов приваблюватимуть мандрівників зі степової України.

Зоя Лебідь

Фото Д. Шпачинського, З. Лебідь, др. Олександра