З Кіровограда на Ельбрус: частина треття (ФОТО)
Як мешканці Кіровограда підкорювали Ельбрус читайте у фінальній частині великого мандрівного репортажу. Початок і другу частину можна читати на “Гречці” просто клікнувши на гіперпосилання.
Останній привіт Ельбрусу. Подорож із зими в літо
Вранці ми виявили, що знову перебуваємо в сніговому полоні. Іще щільнішому, ніж учора – за дві доби випало майже метр снігу. Нам ще раз довелося відкопуватися з наметів і прокладати собі стежки в таборі. Про продовження маршруту вже не йшлося. Хотілося одного – літа і тепла! Потішило те, що несподівано виглянуло сонечко, і перед нашими очима знову засяяв красень Ельбрус, який ховався від нас другу добу. Та радість була недовгою – вже за годину снігопад відновився i туман так само раптово сховав його від нас. Погода на Кавказі надто мінлива, як настрій у жінки. Але ми встигли насолодитися останнім прощальним привітом Ельбрусу і сфотографуватися з ним. Повз нас караваном проходили групи альпіністів, що спускалися від «Притулку-11» вниз до підйомника. Через складні погодні умови їм довелося відкласти свої плани щодо сходження на вершину як мінімум на тиждень. Серед них було багато іноземців – реноме найвищої вершини Європи працює на користь туризму в Приельбруссі. Хоча й наших земляків ми тут теж частенько зустрічали. Між підйомником і турбазою була натоптана дорога в снігу – її щодня прокладає найсучасніша снігоутрамбувальна та снігорозгортальна техніка, якої тут цілий парк. Невеличкі приземкуваті тракторці з купою всіляких лопат і ковшів на широченних (по півтори метри кожна) гумових гусеницях. Раніше я такі бачив тільки в Буковелі. Вони можуть працювати на найкрутіших схилах і в найглибшому снігу.
«Погода нас перемогла. Ідемо вниз!», – з гіркотою в голосі промовив Петрович. Це означало, що ми сходимо з маршруту, а наш похід на цьому завершується. Всіх так уже дістав холод і сніг, що цю новину ми зустріли з радістю. Слід зауважити, що не всі були належно підготовлені до такого суворого клімату. Ми знали, що доведеться переходити по снігу, але що ми в ньому будемо жити чотири доби, там, вдома, в тридцятиградусну жару в це якось не дуже вірилося. От і виявилося, що той куртки теплої не взяв, у того рукавиць немає, у більшості замість теплих шерстяних шапок – літні сонцезахисні панамки і кепки на голові. Спальні мішки теж не у всіх витримували мороз (вночі стовпчик опускався до мінус 8-10 С). Тож перспектива провести ще одну ніч на снігу багатьох уже просто лякала. І тут така радісна звістка – ідемо вниз! Щоправда, що таке «низ», кудою до нього йти, як довго, і як далеко треба спускатися із висоти 4200 м, щоб покинути зону вічних снігів? – цього ми ще не знали. Нас гріла одна тільки думка – ми йдемо донизу!
Підйомник висаджував пасажирів на висоті 3800 м. Далі вони йшли вгору до «Притулку одинадцятьох» або пішки, або брали напрокат снігохідні мотоцикли. Ми проминули кінцеву зупинку крісельного підйомника і поволі просувалися нижче. Снігу тут не меншало. Зима не відступала. Друга і перша лінії підйомника були обладнані більш сучасними і зручними кабінками. Нам ніяк не вдавалося віднайти пішохідного спуску в долину з цих скелястих гір. І тут ми виявили ще одну особливість роботи цього підйомника – оплата (500 руб. з особи) береться на вході, а вхід – внизу. Тобто всі, хто тут перебуває, апріорі потрапили наверх завдяки підйомнику (мало кому прийде в голову прийти сюди через безмежне льодове плато, як це зробили ми). Тому, нагулявшись на горі, можна безплатно сідати до кабінок і їхати вниз. Що ми й зробили абсолютно без перешкод. У найближчі 20-30 хв. Крізь скляні стіни кабінки перед нашими очима, мов у казці «12 місяців», промайнули різні пори року: сніжну зиму змінили сірі голі схили, по яких течуть струмками талі води ранньої весни; потім подекуди почала з’являтися травичка альпійських луків, і, нарешті, нижня лінія підйомника, зробивши різкий поворот, спустила нас у зелену оазу літа посеред прямовисних скель. Ця місцина називалася Поляна Азау, неподалік від селища Терскол, що майже на кордоні з Грузією.
Все виявилося настільки просто, що голова йшла обертом! Розумом ми розуміли, як це відбулося, а організм у це ще не вірив. Коліна підгиналися від несподіванки. Я на ватяних ногах, відірвавшись від перил підйомника, пройшов кілька метрів і повалився на зелений килим разом з рюкзаком. Мені хотілось доторкнутися руками до травички, понюхати ромашки, які там цвіли. Хвала Богу, вони були справжніми – і ми дійсно перенеслися в літо! Навіть не вірилося, що з півгодини тому, ми борсалися в глибокому снігу. Ще години зо дві я ходив сам не свій лісом понад річкою, де ми розбили табір, оглядав траву і дерева, випасав на галявині лісову суницю, але так і не перестав дивуватися чудесному переміщенню в просторі і часі через низку кліматичних поясів. Очевидно, що до мого захоплення додався ще й різкий перепад висоти – понад дві тисячі метрів, і мене охопив стан, протилежний гірській хворобі, головною ознакою якого була нереальна ейфорія.
Прощання з гостинним Кавказом
Перше, що ми зробили внизу – це пригостилися смачнючими стравами традиційної балкарської кухні у кав’ярні з показовою назвою «Вертикаль» і запили їх айраном. На запитання гостинної хазяйки, як там на горі, ми відповіли, що вже другу добу валить сніг. «Снег – это хорошо! Снег – наш хлеб!». Внизу, виявляється, є прокат лиж, сноубордів та іншого гірськолижного спорядження. Тут знаходиться чи не єдиний гірськолижний курорт, який працює цілий рік, а не посезонно. Тому від снігу залежить наплив туристів. Хоча на Ельбрусі цього добра не переводиться. До речі, Ельбрус одночасно належить і до Карачаєво-Черкесії і до Кабардино-Балкарії – кордон проходить якраз по вершині. Хоча Кабардино-Балкарці з цього більше користуються – тут і гірськолижні курорти, і підйомники до «Притулку-11», звідки стартують на вершину, а з 1986 р. ця територія стала природоохоронною зоною Національного парку «Приельбрусся», на території якого розташовано 23 рекреаційних заклади, де щорічно відпочиває понад 5 тисяч чоловік.
Балкарці дуже гостинний народ. Біля підйомника на Поляні Азау облаштували невеличкий базарчик, де продаються сувеніри, в основному – це вироби з вовни ручної роботи. Варто лише пройтися поміж рядів, як тобі навперебій покажуть увесь товар, зроблять знижку в рази, а якщо нема грошей, то щось просто подарують. У селищі Терскол є дві гірськолижні спортивно-тренувальні бази, санаторії, лижний курорт – тут облаштовано ще один підйомник на гору Чегет (3650 м). Повсюди чутно балкарську мову, яка дуже нагадує карачаївську. Подібність невипадкова, у них спільні корені – тюркські. Вони – один народ, але живуть по різні боки Ельбрусу. А от черкеси і кабардинці від них помітно відрізняються. Хоча всіх їх об’єднує одна віра – мусульманська. А ще вони чомусь недолюблюють адигів із сусідньої Адигеї.
Взагалі туди варто поїхати, щоб відчути кавказький колорит, побачити запаморочливі гірські краєвиди, вдихнути чистого високогірного повітря, випити Нарзану і айрану. Повірте, вас там чекають! І не втрачайте нагоди, проїхавши крізь різні кліматичні пояси, піднятися на найвищу гору Європи Ельбрус. Якщо не на сам вершечок, бо це небезпечно, то хоча б до «Притулку одинадцятьох» на 4200 м, щоб побачити зиму влітку. Якщо ви не прихильник пішохідного туризму, то вас туди спровадять у кабінках комфортабельного підйомника від Поляни Азау. І тоді вже ми будемо вам заздрити, за Висоцьким: «Весь мир на ладони, ты счастлив и нем, // И только немного завидуешь тем, другим, у которых вершина ещё впереди…». Але, звичайно, ніякі підйомники не зрівняються з тими відчуттями, коли ти своїми ногами, долаючи труднощі, проходиш доволі складним маршрутом у веселому товаристві таких самих одержимих ентузіастів як і сам.
Олександр Ратушняк
Матеріал надісланий до редакції “Гречки” автором в рамках конкурсу “Найкращий мандрівник”. Напишіть про свої мандри, або вишліть цікаву фото чи відеоісторію та виграйте передплату на україномовну версію журналу National Geographic.