На Волині побили і пограбували координатора “Врадіївської ходи”

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Хода, що на початку липня стартувала на Миколаївщині у бік столиці, була покликана привернути увагу співгромадян до неприпустимого ступеню деградації сучасної української міліції. Безпосереднім поштовхом до акції, що була б неможливою без участі кількох високосвідомих жителів Кіровоградщини, стало згвалтування та звіряче побиття мешканки райцентру Врадіївки двома міліцейськими офіцерами та їх спільником-працівником лісгоспу. Спробу стражів правопорядку вбити чергову молоду землячку (цього разу потенційною жертвою нелюди обрали 29-річну матір-одиначку Ірину Крашкову) керівництво управління МВС України у Миколаївській області навмисне приховало від МВС України.

Згодом за наказом глави силового міністерства генерала Віталія Захарченка винні у потуранні тяжкому злочину та спотворенню змісту скерованого до Києва повідомлення про НП були піддані різним формам покарання. Дванадцятьох офіцерів, а також начальника УМВС в регіоні генерала Валентина Парсенюка звільнили з лав міліції, трьох позбавили займаних посад, ще трьох попередили про неповну службову відповідність, одному оголосили сувору догану.

Рішення Колегії МВС, утім, громадськості здалися недостатньо жорсткими і у напрямку Києва рушили найбільш непримиренні критики “міліцейського безміру”. Їх метою було утворення на Майдані Незалежності наметового містечка та оголошення безстрокової акції, кінцевою метою якої протестуючі назвали відставку глави МВС та переатестацію всього особового складу української міліції за участю громадських організацій.

Це виглядає дивним, але на шляху з Прибужжя та Кіровоградщини до Києва учасників Врадіївської ходи не залякували різними “каральними заходами”, не влаштовували “випадкових хуліганських нападів”. Навпаки: у будь-якому з міст та містечок, де зупинялись протестувальники, з ними люб’язно розмовляли керівники місцевих відділів/відділень міліції.

Чи не єдина надзвичайна подія ледь не трапилася на Черкащині.

Ось як розповів про неї офіційний сайт регіонального управління МВС України:
“9 липня четверо учасників пішої ходи з Врадіївки дісталися міста Умань. Навпроти Уманського міськвідділу міліції було встановлено намет, біля якого учасники ходи спілкувалися з громадянами та проводили збір підписів під своїми вимогами.

Сьогодні, близько восьмої години ранку, до чергової частини Уманського міськвідділу міліції звернувся учасник пішої ходи Василь Любарець, який повідомив про те, що зник його товариш – учасник акції. Заява була внесена до журналу Єдиного обліку Уманського МВ УМВС. Розпочалися заходи спрямовані на пошук громадянина. Правоохоронці спрацювали оперативно, знадобилося лише півгодини, щоб знайти зниклого чоловіка. Як з’ясувалося, він знаходився на березі місцевого ставу, куди пішов відпочити.

Близько десятої тридцяти біля стін Уманського міськвідділу міліції відбувся мітинг, за участю учасників пішої ходи та місцевих жителів в кількості 50 осіб.

Учасники мітингу передали працівникам міліції свої вимоги та подякували правоохоронцям за допомогу надану у пошуках їхнього товариша. Наразі акція біля Уманського МВ УМВС завершилася. Порушень громадського порядку допущено не було”.

ЩО Ж ТРАПИЛОСЯ ПОЗАВЧОРА ВВЕЧЕРІ І ДЕ ЗАРАЗ ПАСПОРТИ ЛЮБАРЦЯ?

Тепер час зацитувати мого волинського колегу Анатолія Бідзюру, голову громадського об’єднання “Україна+Польща”:

“22 серпня, о 21-00 годині на автостанції міста Нововолинська невідомі молодики спортивної статури пограбували Василя Любарця – легендарного організатора протестної врадіївської ходи за маршрутом «Миколаїв – Київ».

У Нововолинськ він приїхав зі Львова, зі Всесвітнього Конгресу українців, на запрошення свого товариша Василя Мартинюка, котрого не так і давно, завдяки протестам громадськості, звільнили після піврічного «лікування» в Луцькій обласній психіатричній лікарні № 1 закритого типу.

Зійшовши з автобуса «Львів – Нововолинськ» на вокзал нашого, тепер вже без сумніву відомого на увесь світ, шахтарського міста на Волині й поклавши на лаву дорожній наплічник, В. Любарець зателефонував, щоб повідомити про своє прибуття.

Раптом, ніби вродившись, до нього підійшли троє здоровенних хлопців. Двоє, прогрожуючи фізичною розправою і штовхаючи, почали видирати з руки мобільний телефон, а третій зайшов зі спини й поцупив рюкзак.

Після цього зловмисник почав тікати по стежині поміж бараками, що веде до міліції. Двоє бандитів побігли в місто.

Василь Мартинюк, котрий зустрічав свого гостя, запізнився на 4 хвилини. Сутеніло. В. Любарець не став переслідувати грабіжників. Зателефонував на “102”. Ніхто не відповідав. Після цього, за порадою людей, котрі стали очевидцями атаки на громадського активіста, пішов у міліцію, де й заявив черговому капітанові про розбійний напад. Викликали слідчого кримінального розшуку та слідчо-оперативну бригаду. Приїхав начальник міського відділу УМВС О. Степанюк.

Розпочалися дії зі встановлення злочинців, опитування та протокольна фіксація. Вкрадені речі у результаті пограбування – ноутбук за 8000 грн, одяг, взуття, особисті речі та 1000 грн готівкою. Окрім того, три паспорти – американський та два українських: закордонний і внутрішній, щоденники, мапи та особистий архів. Всього, за словами В. Любарця, на суму більше 20 000 грн. Порушена кримінальна справа. Ведуться слідчі дії.

Від імені мешканців Нововолинська я та мої товариші просимо пробачення за цю гидку пригоду під час першого і, сподіваємося, не останнього його приїзду в наше місто. Хоча, без сумніву, після майже безпроблемної протестної ходи «Врадіївка – Київ», столичних мітингів проти владної сваволі в Україні та замовного, як вбачається, тюремного ув’язнення згідно з постановою Шевченківського районного суду міста Києва, негативний осад і накип від пограбування у перші хвилини свого перебування у Нововолинську таки залишаться. Хай навіть на підсвідомому рівні”.

Навіщо ж майорові у відставці знадобилося дорогою до Києва навідатись на Волинь?

Річ у тім, що згаданий нововолинським журналістом пан Мартинюк цього літа зважився на безпрецедентний вчинок. Довідавшись про жахливу історію у Врадіївці і про початок очолюваної Любарцем ходи, Василь Дмитрович (який молодший за свого тезка лишень на 2 роки) самотужки подолав майже півтисячі кілометрів, аби приєднатися до протестної акції на Майдані.

Не висловити подяку своєму новому побратимові Любарець, вихований за часів СРСР на поняттях офіцерської честі, звісно, не міг.

Судячи з даних, що є у розпорядженні “Гречки”, Василь Любарець виїхав зі Львова о 18.30 автобусом, що слідував до Ковеля. Вартість квитка до Нововолинська складає 37 гривень, орієнтовний час прибуття до райцентру — 21.10.

Як це частенько буває, відстань від Сокаля (іншого шахтарського містечка) транспортний засіб подолав не за 40 хвилин, передбачені графіком, а з випередженням на 10 хв. Вони й виявилися фатальними! В. Мартинюк прийшов на “платформу зустрічі” нововолинської автостанції, розраховуючи саме на зазначений у розкладі час.

/Автор цих рядків вже давно узяв собі за правило приходити до обумовленого місця зустрічі щонайменше за 10-15хвилин. Така вже професія у журналістів: несподіванок очікуєш “на рівному місці”. Завчасно перевірити наявність/відсутність “сюрпризів” ніколи не завадить…/

Утім, невідомо, чи зуміли б чинити гідний опір “випадковим грабіжникам” обидва учасники “врадіївського протесту”. Чоловіки, в наближення головного Національного Свята, трохи втратили пильність, – на відміну від співробітників силових структур, які, як всім відомо, в такі дні й ночі перебувають у стані підвищеної боєготовності.

…27 серпня — останній день, коли на Майдані Незалежності не можна проводити будь-які акції, не узгоджені з Київрадою.

Відомо, що Василь Любарець планував поновлення протестів вже 28 серпня. А на листопад мав підготувати початок всеукраїнської ходи на Київ. Якщо на Майдані вдалося б зібрати 100 тисяч протестувальників, наврядчи влада насмілилася б їх розігнати силовими методами. Таке колись вже було у Польській Народній Республіці (в епоху “Солідарності”), у Чехословаччині… та й у нас під час “помаранчевої революції”.

Звісно, тепер ці плани доведеться суттєво коригувати. Ноутбук, що належав Василеві Любарцю, містив інформацію, якою дуже цікавляться відповідні органи. Паспорти ж, які звичайні вуличні злодюжки зазвичай підкидають або у поштову скриньку обкраденого, або під двері його будинку, Любарцю теж не повернуть. Відновлення ж цих вкрай важливих документів для будь-якого з громадян потребуватиме значно більшого часу, ніж якби така “неприємність” сталася з якимось різноробом або бомжем.

Олег БАЗАК