Свєтлік: репортаж про дитинство у Світловодську

Коли мене запитували, звідки я родом, я могла з точністю до слова передбачити наш наступний діалог:

– Я із Світловодська.

… (німа пауза)

– Це поряд із Кременчуком, через Дніпро, нас розділяє тільки річка.

Аааа…

По суті, якби не Кременчук, я уявлення не маю, як би мені вдавалося пояснити, де взагалі шукати це місто світла і води. Закладене ще в 60-х, як містечко для будівельників Кременчуцької ГЕС і їхніх сімей, воно щоразу викликало в мене двояку ностальгію, від якої лоскоче в носі.

Я пам’ятаю себе в Свєтліку (а саме так «лагідно» ми всі його називали), як вічно молоду і вічно п’яну. Для мене там зупинився час. А він і правда зупинився в місті, що не бачило будинків вище дев’ятого поверху. І коли б я не поверталась додому, мені там завжди було винятково 16 (бо в 16 я переїхала в столицю). Навіть в 30, коли я востаннє туди приїхала, щоб продати батьківський дім.

З Києва до Свєтліка можна було дістатись тільки через Кременчук. Спочатку їдеш потягом або маршруткою, а потім на залізничному вокзалі пересідаєш у цю машину смерті (особливо в мороз або матьору спеку), яку всі чомусь називають кременчуцьким автобусом. За ці 40 хвилин поїздки через соснові ліси «мальовничого» світловодського краю я встигала переслухати самі улюблені треки на плеєрі та написати заповіт, стоячи однією ногою на чиїсь сумці, а іншою – на краю всесвіту в спробах пізнати дзен в спертому повітрі від чужих пахв.

Пам’ятаю, будучи ще геть мілкою, жили ми в районі 8-го Березня, одразу біля моєї 5-ї школи. Зараз поряд з будинком там церква, але в часи мого безумного дитинства там був ще дитячий садок, де за «качєлями» хлопці задирали дівчатам спідниці.

Яскравим, але і не менш травматичним спогадом, був випадок, коли у моєї однокласниці, що жила в будинку навпроти, безхатьки вкрали двох курей, і встигли приготувати одну з них в підвалі її будинку, поки ми всім двором шукали цих нещасних. І не запитуйте мене, що робили кури в квартирі моєї однокласниці. Взагалі краще нічого не запитуйте.

Окрім вилову кур ми ще розважались тим, що співали в місцевому хорі та щороку їздили із виступами в приміський будинок пристарілих (тільки зараз зрозуміла всю важливість цієї події), та відвідували місцеву школу моделей «Рімо», що дозволило нам на одному із днів міста дефілювати в шубах тамтешнього магазину, які всі страшно боялись порвати об пошарпані стільці з півметровими цвяхами будинку культури. Мені ніколи не змити цей іспанський сором.)

Потім, класі так в 5-му, після літньої «відсидки» в селі, батьки привезли нас у новий дім, і стала я жити в більш «моднявому» районі біля фонтанів та «райбольниці», тільки вже поряд з іншою, 7-ю школою. Можливо, так батьки хотіли щоб нам через ауру альма-матер кровавих сліз нещасних школяриків передавались безмежні та всеохоплюючі знання та премудрості цього світу, або ми просто з’їхали подалі від кур з безхатьками. Хто знає.

«Моднявим» цей район робив цілодобовий ларьок з алкоголем та цигарками через дорогу, де збиралась вся еліта мікрорайону, включно з моїми однокласниками, що часто навідувались в гості, та нічним клубом «Клубнічка» в сусідньому будинку, який в часи нашої юності всі пам’ятали як «Кураж».

В п’яти хвилинах ходьби були міські фонтани, куди разом із першим теплом до перших морозів сповзались всі «малолєтки» міста, включно з нами, молодь, і ті, кому просто було нецікаво пити і лузати зернята вдома. Питання «де збираємось?» взагалі не стояло, тому що відповідь завжди була одна – «на фонтанах». Самі ж фонтани вмикали двічі-тричі на рік на дуже великі свята, наприклад день міста. Вандерфул.

А ще, з вікон було зовсім трошки, але все ж видно наше «море». Ох, море. Ви не жили повноцінно, якщо ніколи не купались голими вночі в нашому Кременчуцькому водосховищі з хлопцями, з якими кілька годин тому познайомилися в плацкарті Київ-Кременчук. Точніше, купалися тільки вони, я в цей час на березі пила те саме дешеве пиво, і дивилася на безкрає зоряне небо Свєтліка. Але основну думку ви зрозуміли.

Біля «моря» проходило дитинство і статевозрілий період всіх світловодських дітей, куди літом ходили на шашлики, або пекти бульбу з салом, покурити, щоб батьки не бачили, або щоб полузати зернята. Радше, щоб полузати зернята. Та і взагалі, маю вам сказати, що смажені зернята в Світловодську виведені в окремий культ, і є невід’ємним та незмінним атрибутом середньостатистичного місцевого жителя, який йде гуляти «до моря».

З приходом тепла «море» одразу ж зеленіло і просто нещадно тхнуло мертвою рибою та нереалізованими мріями жителів маленького містечка, викликаючи «морську хворобу». Але це нікого не зупиняло насолоджуватися ним безмежно. У нас є своя набережна та кафе Маяк, де відмічались цілі покоління випускних вечорів всіх шкіл в околі. Таких заходів сонця, як над нашим водосховищем, навряд вам ще десь вдасться знайти. А наявність власного яхт-клубу та щорічні регати тільки підтвердять мої слова. Вулиця Приморська вздовж набережної тонко натякає, що яке не яке, але море в нас все ж мається.

Незважаючи на моє бажання вважати, що я жила в центрі, центром насправді була не менш вічна площа Леніна (яку, напевно, вже перейменували) недалеко від автовокзалу, де проводились періодичні міські гуляння, і де ставили новорічну ялинку, схожу на ту, яку я викинула років 8 тому. Там же недалеко колись було славнозвісне кафе «Сніжинка», куди прагнули попасти діти всього світу, адже там подавали найкраще в світі морозиво. Так, принаймні, мені здавалося в мої 7 років.

Де працюють місцеві? Та хто де. Хто в Польщі, а хто в Короля. Хто тільки в Короля не працював на його «майонезці». Для непосвячених – це майонезний завод «Королівський смак», від якого, на відміну від «моря», як і від будь-якого харчового заводу, тхнуло не лише літом на всю Власівку. Саме там пропадали найкращі молоді роки половини моїх знайомих. Ще частина – цілковито віддавались на маслосирзаводі, який колись був «Клубом сиру». На хвилинку, саме в Світловодську знаходиться славнозвісний і єдиний в своєму роді завод «Чистих металів», що в свій час був стратегічним об’єктом всього СРСР (саме тут виготовляли нестандартне обладнання для всієї галузі напівпровідникової промисловості СРСР). А ще скло- і радіозаводи. Тепер багато що лише історія, розкрадена в 90-ті на металолом.

Також, кожен поважаючий себе світловодчанин має пишатись, і що не менш важливо, пишається тим фактом, що відомий радянський космонавт Юрій Маленченко був родом саме з нашого міста. У нас є цілий музей, присвячений цій темі, куди водять на екскурсію всіх юних школяриків. А можливість проживати в сусідньому під’їзді з його безпосередніми родичами дає мені ще один бонус в праві називати свій район «моднявим».

Народження та життя в Свєтліку зробили з мене дитину природи, так як потрібно ще пошукати містечко, в якому була б така кількість води, пагорбів і зелені, як в самому місті, так і навколо нього. Запах сосен тепер мій довічний супутник в спогадах дитинства, нарівні із запахом дешевого пива на фонтанах.

Прямо посеред міста у нас є власний Central Park. Такий собі парк Тараса Шевченка – соснова оаза на сто гектарів, яку вже дуже давно ніхто не розчищав, та не приводив до ладу. Благо, хоч сміття розгрібали кілька разів на рік. Саме там на травневі свята в роки мого дитинства відчиняв свої двері місцевий лунапарк, і всім дітям нашого міста було де тошнити солодкою ватою, поки дорослі відмічали по-своєму під «грибочками» навпроти.

На самому краю парку розташований такий собі витертий в траві майданчик, куди в свій час приїзжав кілька разів на рік гастролюючий цирк. В пам’яті назавжди залишиться день, коли батьки в нестримному бажанні зробити дітям сюрприз, купили нам із сестрою квитки на це «священне дійство», привезли нас в парк, а от саму виставу тоді відмінили. І от ми стоїмо посеред напів розібраного шатра із повернутими карбованцями, і здається мені, це було одне із самих сильних розчарувань мого дитинства.

А ще, одразу біля цієї галявини на краю парка, за яким знаходяться банк, військкомат та поліклініка, завжди була зупинка маршруток «по трєбованію». Ні, не «на вимогу», як вам могло здатись, а саме «по трєбованію». Адже саме так потрібно було просити водія зупинити. І от сидиш ти малолєтка в кінці маршрутки, і починаєш думати ще на початку парка, що скоро вже просити вийти, але просити потрібно було саме біля пам’ятника-голови Шевченка, а це якраз серединка. В цей час невблаганних роздумів в роті пересихає, серце бухає десь аж у вухах, і ти прокручуєш в голові разів 40 за ті 30 секунд дороги фразу, яку скоро кричатимеш через весь салон маршрутки – «зупиніть по трєбованію будь ласка». Ох, лихі були часи.

Але на цьому наша «зелень» не закінчується. За містом нижче дамби в сторону Власівки – низка дач, які всі називають Садами. Це чи не найкращі спогади буремного дитинства, коли всі вихідні відлинюєш від сапання полуниці і з завзяттям героїв каналу «мисливство та рибалка» та з надією на чудо сидиш ловиш під вербами верховодку в жаркий літній день в купі з суворими дядьками. Саме на Садах пропадала більша половина жителів Свєтліка, власне, як і частина кременчуцьких, в кого не було власного будинку. В нас от не було. От ми і пропадали. Саме на пам’ять про дачу та ці безтурботні жаркі літні дні моєї юності я пізніше зроблю тату піонів. Тепер вони мені не дадуть забути вічно молодий та вічно п’яний період шаленого дитинства, жовтих бочок «квас» по всьому місту та життя «біля моря».

Текст Діана Натхір

Ілюстрації Pjaschanka